«ЯКШО ІВАН ВОЛОДИМИРОВИЧ ІДЕ ПОЗАДУ МЕНЕ, Я ВПЕВНЕНИЙ ЩО МОЯ СПИНА ПРИКРИТА»

2014-10-16 19:23 402 Нравится

Перед відбуттям на службу військовослужбовець 103ї роти охоронирозповів правду про себе та службу з Іваном Литвином.

34-річний донеччанин Олександр Веприцький у 14 років з батьками та двома старшими братами переїхав у Житомирську область.Згодом тут оселився, одружився з вчителькою української мови, з якою виховують доньку.

Займаючись разом з батьком та братом виробами із граніту, чоловік і подумати не міг, що 21 березня розділить його життя на «до» і «після»: Олександр отримав дострокову повістку до військкомату. Не додзвонившись туди, чоловік за чотири години прибув за вказаною адресою. На вибір йому дали два місця служби – танкова дивізія у Новограді-Волинському або 95Житомирська аеромобільна бригада. Так солдат опинився у Житомирі.

«Я ніколи не думав, що приїду на малу батьківщину на війну», - ділиться спогадами донеччанин, який, потрапивши у зону АТО, супроводжував усі колони у секторі Д, в тому числі через Іловайськ та Амвросіївку.

Не дивлячись на зради командування, двозначні завдання, солдати не втратили свого патріотизму,навпаки- ще тісніше згрупувалися і рухалисявперед. Згадує солдат колону з реактивними ураганами, котрі мали іти на Бердянськ. Побачивши, що замість вказаного місця їх привели у зону АТО, хлопці не розгубилися і продовжили службу на небезпечній території.

Особливе ставлення у Олександра до так званих «мажорів», як їх називають у народі, публічних людей. Їх у небезпечній зоні було мало, але ті,які лишалися своїх людей не кидали, воювали із звичайними солдатами.

«У зоні АТО я бачив всього двох політиків: приїхали-поїхали. Проте якби мені запропонували служити під командуванням Івана Литвина, - веде далі чоловік, - я б і хвилини не розмірковував. Якщо Іван Володимирович іде позаду мене, я впевнений що моя спина прикрита».

Знайомство з Іваном Литвином відбулося випадково. Вперше вони зустрілися на виїзді з Гранітного. Водій УАЗа спілкувався з Іваном Литвином на рівні «привіт-привіт, бувай-бувай». На тому усе і закінчилося. Вдруге вони зустрілися після обстрілу на трасі Донецьк-Маріуполь, втретє – уже в Запорізькій області. А потім - уже не злічити.

«Щойно ми вийшли з зони АТО, - розповідає Олександр, - Іван Володимирович міг виїхати на Мелітополь. Проте він лишився і стояв, аж поки не вийшла з небезпечної території остання машина. Він міг спати в комфортних умовах з офіцерами, але ночував у звичайних класах разом з нами. Іван Литвин ніколи не кидав своїх».

Солдат Веприцький, який 16 жовтня повертається на службу, зізнається, що психологічно триматися дуже важко. Війна міняє усіх, але є бажання не допустити, щоб біда дійшла до батьків, дружини і дітей. Це інший світ,де діють свої закони і кожна секунда на вагу золота. Наприклад, якщо ракета летитьз лівого боку, уламки летять праворуч. Важливо миттєво зорієнтуватись,куди бігти.

«Кажуть, що перед смертю життя пролітає перед очима. Це неправда, - розказує солдат, - я вголос читав «Отче Наш», щоб інші солдати почули і також молилися» .

Найстрашніший день його життя – 21 серпня, коли о 4.30 ранку ракети обстріляли їхню частину. У наметі лишилося троє, вибігати пізно- у бліндаж не встигнеш. Знайшли найнижче місце у наметі, лягли, молилися. Щойно стрільба ненадовго вщухла, Олександр з товаришами встигли добігти до бліндажа буквально за кілька секунд до влучення ракети в намет.

«Страшно, - говорить військовослужбовець, - що нечесні політики, які там не були, всього того не бачили, намагаються створити собі рекламу, розказуючи про нібито куплені військові квитки, що Іван Литвин відсиджувався там і не стояв під обстрілами. Іван Литвин – людина, з якою я робив бліндажі, яка тягала сосни, безстрашно стояла під вогнем, трималася до останнього і не кинула своїх напризволяще. Я не відчував нерівності з його боку. Я більш ніж впевнений: якщо він так вів себе там, то і для країни багато чогось зробить. Часто його порівнюють з батьком. Я вважаю, що кожен має відповідати за власні вчинки. І я пишаюся тим, що служив з Іваном Володимировичем. Молодь потрібна в політиці. Тим паче він висувається невід певної партії, не ховається за списками: кандидат іде мажоритарником і їздить по селах, спілкуючись з людьми так само по-простому, як і в зоні АТО».

В одному із сіл Житомирщини випадково зустрілися товариші по службі ще раз. Олександр з дружиною та дочкою приїхав на виступ мандруючої групи аніматорів проекту «Казкове Полісся». А Іван Литвиннавідався привітати місцевих діток.

«Я одразу не впізнав Івана Володимировича, - розказує Олександр Верпицький. - Жінка сказала: «Глянь, то ж Литвин»,і я звернувувагуна чоловіка в костюмі. Він мене також не впізнав у джинсах і футболці. Зате через за днів я прибув на одну із зустрічей кандидата з громадою у військовій формі – і ми зрозуміли один одного без зайвих слів. Обнялися – і все. Просто, по-солдатському».

У Олександра Верпицького одна мрія: життя без війни. Пропрацювавши частину життя з гранітом, Олександр має кілька прохань до влади: не заважати,не тиснути на малий бізнесвеличезнимиподатками.

«Я не розумію людей, які весь час щось вимагають від політиків. «Дайте те, дайте те». На мою думку, достатньо попросити щось одне – плацдарм, від якого можна відштовхнутися. Дайте людям роботу-вони мають працювати. АТО вчить, що перемогти ми можемо лише спільними зусиллями», - переконаний військовий.

По материалам официальной страницы Ивана Литвина в Facebook.

facebook.com/lytvynivan

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Можно ли считать принятый Закон о земле признаком создания новой коалиции в ВРУ между партиями Зеленcкого и Порошенко?

Реклама
Реклама