Як позбутися залицяльників

Тетяна ТИХОНОВА,м. Київ, журнал "Однокласник", № 4, 2009

Ні тато, ні мама не могли завезти мою молодшу сестричку Оксанку до бабусі. А в мене перший урок – фізкультура.

Вирішили, що крім мене – нікому.

А треба сказати, що Оксанка залишатися з бабусею дуже не любить. Тож щойно ми вийшли з двору, як вона почала нудіти:

– Таню, я пісять хочу.

Я ці номери вже знаю.

– І я хочу, – відповідаю. – От зараз приїдемо до бабусі, там такий туалетик гарний! Я тебе першу пропущу.

Цілий квартал вона переварювала інформацію. А вже перед тролейбусною зупинкою зробила другу спробу:

– Таню, я какать хочу.

– І я хочу, – намагаюся не виказати роздратування. – Треба швидше доїхати до бабусі.

Бачу, що вже все одно запізнююся. Добре, якщо тільки на фізру. Аж ось і тролейбус. Ще й вільні місця є. На сидіння

перед нами плюхаються двоє хлопців мого віку (нічого такі, симпатичні) й заводять звичну пісню:

– У мене щось із дзвінком у телефоні. Ви не могли б набрати мій номер? Щоб перевірити.

– Відчепіться, – кажу, – не до вас.

Вони переключаються на Оксанку:

– Яка гарненька в тебе сестричка. Як тебе звуть, дівчинко?

Та без комплексів.

– Оксана.

– А твою сестричку?

– Таня. Таня старша за мене.

– Та це ми бачимо, – сміються хлопці. – А чому вона така сердита?

– Таня не сердита, – проникливо пояснює мала. – Таня добра. Вона просто какать хоче.

Хлопці зніяковіли ще дужче, ніж я, і втратили до мене будь-який інтерес. Дякую, сестричко!