Середина грудня. Холодно. Вечір. Вже темно, але вуличні ліхтарі ще не увімкнули.
Я
повертався з роботи. Був важкий день, більше того вкрай не вдалий.
Страшенно втомився. Нікого і нічого довкола не помічав. Поспішав до
дому в тепло та затишок. На вулиці була мряка. Снігу не було. Від
вигляду почорнілих дерев і голої землі на душі ставало ще паскудніше.
А
вона народжувалась. Високо високо у небі в темних хмарах над Києвом.
Готувалась впасти. Молекули води поєднувлись в кристал сніжинки.
Ставало холодніше. Нарешті вона сформувалась і покинула рідну хмару
почавши повільний танок падіння. Кружляла над містом, неквапливо
обираючи місце для свого приземлення. То підіймалась вижче, підхоплена
поривом вітру то стрімко кидалась вниз, все ближче і ближче
наближаючись до мене.
Я почав відчувати, що на вулиці
похолодало. Головним чином тому що підсковзнувся на свіжому льоді і
добряче гепнувся. Нарешті ліхтарі спалахнули і я побачив перші
сніжинки. Одна з них летіла прямо до мене. Я як зачарований спостерігав
за її неквапливим польотом. Вліво, вправо, поворот. Трохи вгору і знову
вниз до мене. Ніби під гіпнозом я простягнув руку. Сніжинка м'яко сіла
на вказівний палець в рукавичці. Поволі підвівся і подивився на
маленьке диво. Симетричне, блискуче чудо природи. На світлі ліхтарів
вона ніби підморгувала мені, змушуючи посміхнутись...
