Одна мить можу дати все, змусити піднятись, повстати духом і щиро
посміхнутися. Лише одна єдина мить була дана нам долею. Єдина, однак
неповторна.
Яскраве осіннє сонечко пестить обличчя, легенький
вітерець зриває останні пожовтіле листя. Сміх і гамір проноситься
вуличкою. Автобус завмирає на світлофорі. Незнайомка усміхаються
подрузі. Приємне обличчя. Не красиве, без косметики (чи майже без неї),
просте обличчя. Але щось притягує мій погляд. Неухильно змушує ловити
кожен порух її рук, голови, вуст. Намагатися піймати погляд карих очей.
Між нами пролетає почервонілий клиновий лист. Промені сонця
заплутавшись в її волоссі змушують світитись його різними барвами
світла з дивними відтінками, які заворожуючи танцюють на поверхні
волосся.
Раптово вона озирається. Ніби її хтось окликає. Погляди
зустрілись. Здається ти падаєш в прірву небуття, в безодню почуттів.
Несподівано посмішка озоряє її обличчя. Ця посмішка призначена саме
мені. Автобус рушає з місця. Ти озираєшся щоб побачити її хоч би ще
раз, однак не бачиш. Зникла як вариво. Однак з тобою лишається її
посмішка, яка гріє і змушує посміхнутись....
