Ти один.

Крок за кроком. Йти вперед, незважаючи на сильній вітер та дрібний

жорсткий сніг, від якого перехоплює подих. Доводиться прикривати

обличча рукою, щоб мати змогу зробити наступний ковток повітря. Тебе

колотить від холоду, змушуючи прискорити крок. А поряд повільно

повзуть машини по дорозі вкритій пожовтівшим снігом. Десь поруч йдуть

люди, однак їх не видно. Ти один. Тобі треба йти вперед, а ти не

розумієш навіщо. Від чергового шквалу перехоплює подих. На мить

здається, що ти вже не зможеж дихати, однак ти майже

панічно хапаєш морозне повітря і воно знову потропляє в легені,

обпалючи їх сильним морозом. На очі від удару вітру накочуються сльози.

З роздратування витераєш їх з обличча і не втримуєшся на ногах. Падаєш

в грубий брудний сніг, перетоптаний ногами тисяч людей, яких нема, які

існують в іншій реальності, десь далеко. Ти їх бачиш, але не відчуваєш.

Ти один. Підіймаєшся і знову прикривши обличча від жорсткого лютневого

вітру, крокуєш вперед. Крок за кроком. Йдеш вперед. Мороз сковує твої

рухи. Ти вже слабко розумієш куди ти йдеш. Знову падаєш і підводешся, а

сніг здається тільки посилюється. Швидко темніє. Ти в темряві.

Температура падає. Стає нестерпно дихати. Хочеш сховатися в найближчему

місті і хоч трохи перепочити від снігу та холоду. Наступаєш на каміння

підвертаєш ногу і скрикуєш від болю, знову падаючи в брудний сніг.

Крик глухо розходиться околицями в темряві зимового міста. Ніхто не чує

його, навіть якщо звук долинув до вух перехожего. Ти один. Стиснувши

зуби ти підводешся, розминаючи ногу і майже задихаючись від шквального

колючого вітру йдеш вперед. Десь далеко лунає виття. Ти вже тремтиш від

холоду і змушуєш себе крокувати далі. Крокувати вперед в темряву міста

де ти один, де всі не чують, не бачать, не відчувають. Ти прокладаєш

собі шлях вперед... Куди вперед?... Навіщо?...