Прохолодно... Тільки мокра, освічена місяцем дорога вела до них. Їхнє кохання немов зігрівало їх душі, навколишній світ. Вони стояли обіймаючись, Вона ніжно припала до його грудей, пригорнулася, немов благала захистити від життя, від всього, де небуло Його глибокочуттєвого погляду. З Ним Вона забувала про все, потрапляла в інший - кращий- вимір. В своєму коханні Вона сама ж тонула. Його солодке для неї мовчання заспокоювало їй душу.
"...я більше так не можу...я кохаю іншу і ... нам краще розійтися... я... не хочу... я не хочу тебе мучити", - сказав Він досить спокійно. На його обличчі не було жодних емоцій, воно було таке холодне, байдуже, таке чуже для неї! В очах віддзеркалювався місяць - такий же егоїстичний як і Він.
Дівчині зрадив голос, ноги не слухали, в голові запаморочилося, і дзвеніло оте одне "чому?". Вона дивилася на Нього очима цуценяти... А Він просто розвернувся і пішов.
Горло їй здушував крик, відчай заполонив душу, серце краялося і розривалося, сльози запилинили весь світ. За одну мить Вона втратила Його, сенс життя, спокій, яскравість барв світу.
.....зрадлива дорога проводжала Його до іншої, підступна темрява обіймала Його за плечі, забираючи собі.....
А Вона стояла покинута і така самотня, і нікому в цьому світі не потрібна
