Синя "шпаківня"

2013-08-02 17:45 536 Нравится

Якось зранку,

коли вже повністю розвиднілось, роздивлявся я у бінокль позиції румунів. Майже одразу

за ворожими шанцями бовваніли будинки села Кочієри, захопленого агресором. Біля

одного будиночка різко виділялася на загальному зеленому тлі синя «шпаківня» -

тобто дощатий сільський сортир. Помітивши біля нього якийсь рух, я придивився в

той бік. Так і є! Зранку якийсь румунський відважний вояк поспішав полегшити

тіло та душу в цьому будиночку для відпочинку.

- Бачив? –

запитав я у сусіднього спостерігача. Здається, то був наш кулеметник Овід.

- Бачив! –

каже той.

- Хто ще

бачив? – знов питаю.

- Я бачив! –

відгукається стрілець Біс, що сидів у своєму шанці трохи далі.

- Ну то що,

на три-чотири «фойєр»?

- Згода! –

відповідають.

А румун, у

якого на наплічниках щось виблискувало (мабуть, то був гоноровий румунський підстаршина

чи навіть старшина), тим часом вже зачинився у «шпаківні» і, мабуть зосередженно

медитував над діркою, народжуючи геніальні румунськи витвори нерукотворного образотворчого

мистецтва. Але метрів за чотириста від нього пролунала зовсім йому не чутна

команда «Фойєр!» і в стінах «шпаківні» почали з’являтися зовсім не передбачені архітектором

цієї споруди отвори, майже позбавлені художнього смаку, з нерівними краями до

того ж.

Розстрілявши

одного магазина АК-74, я перезарядив зброю і похапцем взявся за бінокля. Хлопці

ж на одному магазині не зупинилися, і поки вони розстрілювали другого, я

відверто радів з того, як «шпаківня» від даху до землі перетворюється на

решето. Потім стрілянина вщухла, бо моїм колегам теж кортіло подивитись – що воно

з того вийшло.

Вийшло трохи

пізніше. Хвилини через дві-три, коли стало навіть румуну зрозуміло, що, скоріш

за все, вже не стрілятимуть, дверця «шпаківні», що після обстрілу повисла на

одній петлі, раптом взагалі відлетіла вбік і зі «шпаківні», демонструючи

швидкісний слалом, зігнувшись до землі, зігзагом, до румунських шанців

промайнуло щось брунатне, немов сорочка бійця нацистських штурмових загонів. З шанців

УНСО до румун долетів дружний регіт стрільців, які, підняті нашими пострілами,

вже були в курсі цієї справи. Чи був то той же самий румун, що заходив, чи

інший – сказати не можу, бо не встиг помітити блиску на його наплічниках. Вірніше

кажучи – у цій купі лайна взагалі не можна було вирізнити де в неї голова, а де

дупа.

Згодом,

позлословивши з сумної долі нещасного окупанта, ми дійшли згоди, що румун

зробив єдине можливе, що допомогло йому залишитися живим. Він зумів блискавично

протиснутись до дірки і пересидів там обстріл. Фактично, те ж саме в тих умовах

зробив би й кожен з нас. Але нас подібна доля минула, отже тому саме румун став

для своїх товаришів посміховиськом.

Так йому й

треба, окупантові, бо як написано десь у святій книзі – «Хто до нас з чим

прийде, у тому ж самому і піде геть». Амінь!

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы поддерживаете запрет посещать закрытые публичные помещения людям, не вакцинированным от COVID

Реклама