Якось зранку,
коли вже повністю розвиднілось, роздивлявся я у бінокль позиції румунів. Майже одразу
за ворожими шанцями бовваніли будинки села Кочієри, захопленого агресором. Біля
одного будиночка різко виділялася на загальному зеленому тлі синя «шпаківня» -
тобто дощатий сільський сортир. Помітивши біля нього якийсь рух, я придивився в
той бік. Так і є! Зранку якийсь румунський відважний вояк поспішав полегшити
тіло та душу в цьому будиночку для відпочинку.
- Бачив? –
запитав я у сусіднього спостерігача. Здається, то був наш кулеметник Овід.
- Бачив! –
каже той.
- Хто ще
бачив? – знов питаю.
- Я бачив! –
відгукається стрілець Біс, що сидів у своєму шанці трохи далі.
- Ну то що,
на три-чотири «фойєр»?
- Згода! –
відповідають.
А румун, у
якого на наплічниках щось виблискувало (мабуть, то був гоноровий румунський підстаршина
чи навіть старшина), тим часом вже зачинився у «шпаківні» і, мабуть зосередженно
медитував над діркою, народжуючи геніальні румунськи витвори нерукотворного образотворчого
мистецтва. Але метрів за чотириста від нього пролунала зовсім йому не чутна
команда «Фойєр!» і в стінах «шпаківні» почали з’являтися зовсім не передбачені архітектором
цієї споруди отвори, майже позбавлені художнього смаку, з нерівними краями до
того ж.
Розстрілявши
одного магазина АК-74, я перезарядив зброю і похапцем взявся за бінокля. Хлопці
ж на одному магазині не зупинилися, і поки вони розстрілювали другого, я
відверто радів з того, як «шпаківня» від даху до землі перетворюється на
решето. Потім стрілянина вщухла, бо моїм колегам теж кортіло подивитись – що воно
з того вийшло.
Вийшло трохи
пізніше. Хвилини через дві-три, коли стало навіть румуну зрозуміло, що, скоріш
за все, вже не стрілятимуть, дверця «шпаківні», що після обстрілу повисла на
одній петлі, раптом взагалі відлетіла вбік і зі «шпаківні», демонструючи
швидкісний слалом, зігнувшись до землі, зігзагом, до румунських шанців
промайнуло щось брунатне, немов сорочка бійця нацистських штурмових загонів. З шанців
УНСО до румун долетів дружний регіт стрільців, які, підняті нашими пострілами,
вже були в курсі цієї справи. Чи був то той же самий румун, що заходив, чи
інший – сказати не можу, бо не встиг помітити блиску на його наплічниках. Вірніше
кажучи – у цій купі лайна взагалі не можна було вирізнити де в неї голова, а де
дупа.
Згодом,
позлословивши з сумної долі нещасного окупанта, ми дійшли згоди, що румун
зробив єдине можливе, що допомогло йому залишитися живим. Він зумів блискавично
протиснутись до дірки і пересидів там обстріл. Фактично, те ж саме в тих умовах
зробив би й кожен з нас. Але нас подібна доля минула, отже тому саме румун став
для своїх товаришів посміховиськом.
Так йому й
треба, окупантові, бо як написано десь у святій книзі – «Хто до нас з чим
прийде, у тому ж самому і піде геть». Амінь!
