Черешня
…Нарешті
прийшла наша зміна на позиціях. Хотілося б ще залишитись, але митись по людськи
теж треба, та й випрати одяг не завадило би. Тож почали ми збиратися до форту
Рашків на відпочинок. Аж тут, майже по вечері, щось там зав’язалося з
румуняками.
Спочатку, як
завжди, відбувалася звичайна лінива фронтова перестрілка – комусь було чи то
сумно, чи то нудьга заїла. Потім, швидше за все, по котромусь з румун таки
влучили, бо одразу ж до перестрілки підключилися кулемети та міномети. Наші теж
відповіли посиленим вогнем, а згодом під’єдналися румунська й наша артилерія.
Сидимо ми тихо-мирно, майже нікого не чіпаємо (ну, хіба що періодично
пострілюємо в бік румунських шанців), а над нами літають важкі стрільна – бо
підключилися САУ калібром 152 мм. Тим часом румуни переносять мінометний
обстріл ближче до нас – до того вони більшою частиною орали поле перед шанцями.
Ну, румуни вони й у Африці румуни, що з них візьмеш? Кухню одразу ж забрали
геть, тож дехто залишився б голодним, якби друзі не поділилися пайкою. Якщо до
цього ми теревенили зі своїми товаришами, приїхавши ми нам на заміну, про своє
– показували їм, де сидять румуни, які саме вони там сидять, що у них де є – то
тепер довелося частіше ховатися у траншейних нішах від ворожих мін.
Що таке
траншейна ніша? Це щось типу бліндажику, зробленого літерою Г, де вхід до неї
на короткій гілці, до того ж забраний завіскою з хмизу – так менше уламків
попаде до самої ніши. Зверху вся ця конструкція перекрита бревнами у два-три
накати і засипано землею, шар якої кожен вимірював собі сам, вихідною крапкою
тут слугувала або власна лінь, або бажання певної безпеки. Від 82-х мм мін
цього було достатньо. Втім, треба розповідати далі.
Шанці наші
пролягали у черешневій посадці, тому ми черешню жерли відрами, набираючи у
хвилини затишшя. Ось і тут у нас було кілька трилітрових балонів смачної
стиглої черешні. Їхати до Рашківа було далеко, тож нарвали її, аби не так нудно
було в транспорті.
Так ось,
чекаємо ми, коли нам подадуть лімузина у вигляді трактора ЮМЗ з лафетом, а
перестрілка ширшає. Стрільна гупають вже по всьому нашому кочієрському фронту.
Міни падають все щільніше, тож бігати до протимінних ніш доводиться все
частіше. Дехто вже й не виходить звідтіль, бо лінь щохвилини ховатися по новій.
Взагалі – вони зробили те, що було найкращим в цій ситуації. А вже стемніло.
Трактор наш, за даними розвідки, причаївся за горбом, аби його не побачили
румуни та не накрили. Тож чекаємо і ми, розраховуючи на те, щоби в темряві
проскочити за той самий горб до нашого трактору, або коли стрілянина вщухне.
Проте, навпаки – до справи підключалися все нові гармати. Я й зараз не розумію
– навіщо румуни почали гасити у чисте небо з «Шилок», проте це нагадало нечасті
на той час салюти, тож внесло трохи естетики в видовище загальної картини
фронту.
Гірш за те,
щоби чекати та доганяти, нічого немає. Особливо – чекати. Нам це теж набридло.
Трохи порадившись, ми вирішили проскочити прострілювану румунськими кулеметами
та мінометами зону до гребня горба, аби дістатися до свого транспорту. Тим
більш, що важкі гаубичні стрільна стали лягати все ближче до його
місцезнаходження. Місцеві гвардійці, яким теж вже забракло терпіння,
зголосилися бігти з нами.
Розрахунок
був простий – зконцентрувавшись навпроти самого короткого шляху до трактора, ми
мали пробігти десь метрів чотириста, перш ніж досягти безпечного місця під
прикриттям пагорба. Вже досить густа темрява мала нас замаскувати від
румунських коректувальників вогню, а наші товариши, які залишались в шанцях,
мали трохи відвернути увагу ворога, вдаривши з іншого боку позиції з особистої
зброї, головним чином зосередивши вогонь по мінометних батареях, які було
помітно по спалахах пострілів. Так ми й зробили. І, лишень ворог переніс
приціл, ми рвонули.
Не часто
мені доводилося бігати так швидко, ще й з важким наплічником на спині та ще й з
банкою черешні в руках. Проте встиг не лише закинути рюкзака до лафету, але й
сам застрибнув, аби не йти пішки. Шальні кулі насвистували десь у метрі над
бортом лафету. Тобто – ми вже були у повній безпеці, але треба було валити
звідтіль, доки румуни не обстріляли нас з мінометів. Швиденько провели
перекличку. Відсталих, поранених, вбитих та дезертирів не виявилося, тож
трактор повільно рушив до місця висадки – там ми мали пересісти до автобуса,
який би вже й довіз нас до місця дислокації.
Ті з наших,
хто не потрапив на лафет, йшли поруч, трохи дотримуючись вигляду колони по
двоє. Гвардійці йшли по інший бік вже без всякого натяку на військовий марш.
Скоріш це нагадувало череду, яка поспішає з пасовиська додому. Деякі з них,
найпрудкіші, таки потрапили до нашого лафету. Оскільки він буж закиданий
наплічниками, то в ньому можна було полежати на більш-менш м’якому. Але
гвардійці цим не задовольнилися і поховали голови під торби. Тим більш, що десь
над нами рвалися стрільна румунських «Шилок», посипаючи землю уламками.
Я лежав на
спині, вдивляючись у нічне небо, де заради нашої зміни з позицій румунські
колеги влаштували феєрверк. Червоні цяточки трасерів закінчувалися невеликими розривами.
Було доволі красиво, як для аматорського військового мистецтва. Згадавши, що у
мене в руках є черешня, я запропонував її тим, хто був поруч. Наші, теж лігши
на спини, їли черешню і милувалися салютом і зірками. Гвардійці чомусь жерти
черешню відмовилися і до самої точки пересадки залишалися під наплічниками,
дуже нагадуючи страусів. А ми їхали, їли стиглу солодку черешню, розмовляли про
дівок, зброю, румун та можливість життя на планетних системах далеких зірок. І
гуркіт канонади потроху віддалявся від нас.
Була тиха
українська ніч…
