Ну от прийшло розчарування у людях. І чомусь в багатьох одночасно.
Гірке-гірке з присмаком образи... Нікому ти у цьому світі не потрібен, нікому не потрібно довіряти. Довіра приносять розчарування і біль. В кожного свої "корисливі" цілі, нікого не цікавлять твої почуття, крім випадків коли їм щось від тебе потрібно. І це вже настільки ріже очі, що хочеться закричати. А є і такі, що себе вважають кращими за інших, що мол більшого досіягли, життя в них краще все "цвіте і пахне", плани наполеонівські та тому подібне. А мене від цього "тошнить" слухаєш і дивуєшся... Який брєд... А ще такі для яких ти ладна відати душу, все на світі зробиш і любу хвилину, а вони це зовсім не цінують, їм пофіг, для них мають значення лише їх справи. І в важливу для тебе хвилину коли ти на них сподіваєшся просто підставлять. Далі якесь видумане "оправдання" і ти пробачаєш, бо ти любиш і ціннуєш цю дружбу, бо ця людина для тебе дорога? І далі все по кругу. А чи дорога ти для цеї людини, в глибині душі ти знаєш на це питання відповідь, але не хочеш собі зізнатись. От чого варта така дружба, такі люди. Краще, певно, довіряти лиш собі, колись чула такий вислів " сама самотою" це, мабуть, про мене.
Разочарование ваше пройдет, Доверять нужно людям , только не слепо.