Журналистов зажали в рамки повиновения?

Набув чинності закон «Про захист персональних даних», що обмежує журналістів

1 січня, 2011

Журналістам дозволено збирати загальнодоступну інформацію про особу, але не поширювати її без письмової згоди цієї особи.

1-го січня набув чинності Закон України «Про захист персональних даних», ухвалений

Верховною Радою 1-го червня 2010 року. Правозахисні організації

вважають цей закон кроком до обмеження свободи слова та свободу доступу

до інформації.

За словами виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Володимира Яворського, закон «зв’яже руки»

журналістам. Адже в ньому під «персональними даними» розуміють будь-яку

інформацію, яка дозволяє впізнати особу, аж до імені та прізвища.

Журналістам дозволено збирати загальнодоступну інформацію про особу, але

не поширювати її без письмової згоди цієї особи.

На думку Володимира Яворського, тепер, посилаючись на цей закон, можна

буде зупинити поширення будь-якої інформації про будь-яку особу, а також

покарати журналіста або редакцію за розголошення персональних даних.

У той же час автори закону, серед яких Міністерство юстиції України,

кажуть, що ухвалюючи закон, Україна адаптується до європейського

законодавства. Вони нагадують, що Україна взяла зобов’язання

ратифікувати та запровадити конвенцію про захист персональних даних. «Безумовно,

цей закон, а також ратифікація Конвенції Ради Європи про захист

персональних даних, є одним із елементів покращення співпраці з

Європейським Союзом в цілому», – заявляв раніше заступник директора

департаменту міністерства юстиції з питань адаптації законодавства

України до законодавства ЄС Тарас Качка.

«У європейському законодавстві є чіткий принцип, що преса,

наприклад, може поширювати будь-яку персональну інформацію про публічну

особу, якщо суспільство цього вимагає. В Україні ж тепер персональну

інформацію стосовно президента чи іншої особи поширити буде неможливо,

тому що потрібна буде згода цієї особи», - наголошує Володимир Яворський.

Новий закон вимагає створення Державного реєстру баз персональних даних

усіма підприємствами і організаціями незалежно від форм власності.

Фактично усі вони мають стати власниками баз персональних даних і

зареєструвати їх.

Закон передбачає також створення уповноваженого державного органу із

захисту персональних даних, якому надається право вільного доступу до

будь-яких приміщень, де зберігається чи здійснюється обробка

персональних даних. Є побоювання, що такий державний орган може

використовуватися як засіб тиску на підприємців.

ПРОФЕСІЯ ДЛЯ СМІЛИВИХ

Оксана Романюк

Професія журналіста є однією з найбільш ризикованих у світі.

Ніхто особливо не замислюється, що стоїть за цими словами. І, насправді,

ніхто особливо в це й не вірить. Усі думають – журналістика ризикована

десь там, далеко, в Іраку чи на Філіппінах. А українські журналісти

просто належать до цієї романтичної категорії, такі собі «військові

запасу».

Звісно, порівняно з іншими професіями, журналісти гинуть лише кілька

разів на рік, і кожен такий випадок освітлюється на сторінках газет.

Проте, як мінімум, 50% українських журналістів хоч раз у житті чули на

свою адресу погрози, ставали об’єктами нападів чи зазнавали тиску через

свою професійну діяльність.

За останні 10 років більш ніж тисячу журналістів було вбито в зв’язку з

професійною діяльністю. Лише кожен четвертий із них загинув, передаючи

інформацію про збройні конфлікти, а дві третини було вбито за цілком

мирних обставин. Цей висновок було зроблено на основі дослідження

причин смертей журналістів, проведеного INSI (International News Safety

Institute). У середньому, за даними INSI, у світі гине два журналісти

на тиждень, і ця цифра зростає з року в рік. Кримінальні справи за

фактом убивства журналістів не порушуються в дев’яти випадках із десяти.

Таким чином, убивство журналіста перетворюється на дешевий, легкий і,

фактично, безпечний спосіб припинити критику.

На основі опитування журналістів та експертів, проведеного в рамках

проекту Міжнародної федерації журналістів «Безпека журналістів в

Україні», було визначено такі категорії журналістів як найбільш

уразливі:

- журналісти, які проводять розслідування. Небезпека

для таких журналістів полягає в тому, що, проводячи розслідування, вони

конкурують з тими, хто намагається приховати факти. Коли журналіст

проводить розслідування, він завжди повинен мати при собі журналістське

посвідчення, в ідеалі – завдання від редакції з підписом і печатками.

Варто було б також проконсультуватися з юристом перед проникненням,

наприклад, на територію підприємства. Тим більше, що в січні 2011 року в

Україні набуде чинності закон, що захищає приватну інформацію. Відтепер

журналісти повинні питати в людини згоди, перш ніж оприлюднювати про

неї будь-яку інформацію, окрім імені та прізвища. Журналіст може стати

жертвою кримінального переслідування за порушення приватного життя;

- журналісти – носії інформації. Коли ви зібрали

певний матеріал – не варто його зберігати. Слід одразу сідати й починати

писати статтю чи робити репортаж. Таким чином ви убезпечите себе від

того, щоб вас усунули як свідка. За однією з версій, зникнення

журналіста газети «Новий стиль» Василя Климент’єва пов’язано з тим, що

він зібрав компрометуючий матеріал на місцевих чиновників. Крім того,

він зберігав компрометуючі матеріали в себе вдома, і, за його ж власними

словами, не виходив із дому без зброї. Тобто, він був свідомий того, що

його життя в небезпеці;

- корумповані журналісти. Розповсюдження корумпованої

журналістики в Україні є однією з причин того, що суспільство так слабо

реагує на утиски прав журналістів. Якщо журналіст пише завідомо

неправдиві матеріали за гроші або займається прихованим піаром, він не

просто псує свою репутацію. Він наражається на небезпеку того, що надалі

до нього ніхто не буде ставитись серйозно, його не поважатимуть ані

його замовники, ані аудиторія, й ніякі псевдоніми тут не допоможуть. Це

лише один із аспектів корумпованої журналістики. Іншим є той важливий

факт, що корумпований журналіст свідомо наражає себе на реальну

небезпеку з боку конкурентів тої чи іншої структури, адже він передає

інформацію, яка може зашкодити становищу конкурентів його замовника. І

ці конкуренти приходять до логічного висновку, що такого журналіста слід

змусити замовкнути. Журналісти повинні розуміти: якщо їх використовують

як зброю, їм слід бути готовими до війни;

- журналісти, що не поважають журналістської етики. Ще

одна небезпека – використання скандального, нищівного, знущального

тону, образливих епітетів тощо. За це можуть і подати в суд, і просто

побити. Звичайно, журналіст не може бути абсолютно об’єктивним. На нього

завжди впливатиме виховання, освіта, оточення й особистий досвід. Але

журналіст повинен намагатися бути об’єктивним і вільним від

упереджень у своїй роботі. Коли журналіст посилається на неможливість

об’єктивності, він одразу стає залежним від якогось режиму чи політичної

течії. Дотримання правил журналістської етики стане важливим кроком

уперед у сприйнятті суспільством журналістики – зросте довіра, повага і

відповідальність журналістів;

- регіональні журналісти і працівники комунальних мас-медіа.Працівника

газети в маленькому містечку легше залякати і тихо прибрати, ніж

журналіста центральної газети. За висновками місії «Репортерів без

кордонів», яка відвідала Україну влітку 2010 року, комунальні ЗМІ

потерпають від тиску місцевої влади, в тому числі економічного,

і жорстокої цензури. «Ті, хто хоче протистояти цим проблемам у

регіонах, часто не знаходять підтримки. Більше того, запущене становище

ринку праці журналістів означає, що ціна спротиву може бути дуже

високою. Здається, що ситуація навіть погіршиться з наближенням місцевих

виборів, призначених на 31 жовтня», – йдеться у доповіді «Репортерів…» за результатами візиту.

Звісно, ця розбивка на категорії не є універсальною. Проте вона може

привернути увагу до певних проблем, які можна і потрібно вирішити.

Журналістська діяльність супроводжується підвищеним ризиком і, на жаль,

слабо захищена з боку держави. Зазвичай, справи не розкриваються, а

винуватці лишаються безкарними. З’являється «шкідлива звичка» – самі

журналісти звикають до такого ставлення, до нападів і перешкоджання

професійній діяльності і нікуди не звертаються. За таких умов важливо

пам’ятати, що репортаж можна вести у безпечніший спосіб, і варто

виробити алгоритм дій в екстремальних ситуаціях.

На жаль, більшість українських журналістів розуміють турботу про свою

безпеку так: воліють або взагалі про це не думати, адже з ким завгодно

щось може статись, але тільки не з ними – або, в крайньому випадку,

починають носити з собою зброю. На думку Адріена Колліна, експерта з

питань безпеки журналістів МФЖ, кожен журналіст може уникнути небезпеки,

якщо приділить цьому питанню хоча б мінімум уваги: «Недавно я

займався інцидентом на так званій Флотилії свободи, яка намагалась

прорвати блокаду в Газі, коли більш ніж 50 журналістів потрапили під

обстріл під час ізраїльського рейду. Що стосується планування, ці

журналісти не очікували нападу, хоча, насправді, напередодні влада

цілком ясно заявила про свої наміри атакувати флотилію. Жоден із

присутніх там журналістів не мав спеціальної страховки, жоден не

очікував, що його арештують ізраїльтяни, які відібрали в них все

журналістське обладнання. На жаль, більшість журналістів чомусь вірять,

що вони настільки особливі, що ніхто до них не торкнеться. Отже, виникає

дуже важливе питання планування завдань заздалегідь. Часто журналістів

посилають освітлювати події, про які вони мають дуже приблизне уявлення.

Вони завжди поспішають і не приділяють достатньо часу (навіть коли у

них є час, скажімо, в машині), обговоренню завдання, і тому, як вони

реагуватимуть, якщо станеться щось незаплановане. Завжди є сенс присісти

на 5 хвилин і проробити парочку таких сценаріїв “на випадок”».

Найпоширеніші загальні рекомендації по гарантуванню безпеки передбачають:

- тримати керівництво редакції в курсі зібраного матеріалу, а також

самого розслідування, в тому числі повідомляти про своє пересування;

- зберігати зібраний матеріал у різних місцях і в різних людей;

- постійно консультуватися з юристами;

- знати законодавство, що стосується захисту прав журналіста і його відповідальності;

- на гарячих кнопках мобільного мати телефони адвоката, правозахисних організацій, у тому числі міжнародних;

- у випадку підвищеної небезпеки ходити з охороною;

- використовувати псевдонім.

Вищевказані ідеї можуть допомогти зменшити ризики, але не можуть

гарантувати безпеку в кожній окремій ситуації. Людина повинна сама

оцінювати ризики, на які вона наражається, і пам’ятати, що жодна

інформація в світі не варта її життя або життя її близьких.