Львівські шинки Юрій ВИННИЧУК

Львівські шинки

Юрій ВИННИЧУК

Шинки під відкритим небом

У час, коли старий Львів був замкнений мурами і коли після вечірнього

дзвону брами і хвіртки міські замикалися, ще не було звичаю мандрувати

на передмістя для пошуків забави і пригод. Шинки під відкритим небом

узвичаїлися в нас із появою австріяків. Не минуло і піввіку, а цей

звичай настільки прижився, що незабаром не було вулички на передмісті,

де б не з’явилися садочки – шинки. Міщанам сподобалося робити заміські

вилазки за місто. Потяглися туди й робітники, яким праглося після

тижневої праці розвіятися за кухлем пива. Садки вабили до себе ще й

гойдалками та кренґельнями (кеглярнями).

На Байках ( Широка, зараз Коперника) славним був садок Прохазки, який

мав там же й свій бровар і варив пиво. Тут у 1837 впродовж кількох

місяців Франц Смолка ховав поета Северина Гощинського, члена Товариства

польського народу, якого австрійська влада могла видати Росії за участь у

повстанні.

На Вульці (Голубина) містилося “Касино панянське”. На Голубиній та

Калічій, де стоїть вілла Затишок, був також садок Huhnergarten. А на

Городоцькій було тільки два садки “Під Ружею”, там, де зараз вулиця

Головацького, і “Під Цапком”. Садок на Зиморовича, 17, хоч і називався

“Під Братньою Згодою”, частенько ставав тереном гучних побойовиськ.

Довкола замкової гори розташувалося кілька садків. З боку Замкової

великий і привабливий льокаль Фльорка зі старовинними деревами, де була

не тільки гойдалка, але й велетенська каруселя з дерев’яними кіньми. У

вихідні дні тут роїлося від дітей, котрі за два центи каталися на конях.

Була там також особлива “російська” гойдалка висотою метрів десять.

Саме вона й стала причиною занепаду цього садка, коли трапилося нещастя –

одна парочка не втрималася й випавши, розбилася. Після цього випадку на

каруселі більше ніхто не бажав гойдатися, до того ж вечірніх гуляк

лякали привиди загиблих. Тоді публіка перейшла на каруселю на Високому

Замку.

На іншому схилі гори біля бровару Кисельки стояла простора шопа з дахом

на стовпах. Тут щонеділі грала музика і вояки та служниці влаштовували

танці. Там же відбувалися гарячі бійки з ламанням ребер і вибиванням

зубів.

На Курковій розмістився “Veteranisze Hohle”, якого скорочено називали

“шегеля “, беручи останній склад першого слова і друге. Тут узимку

влаштовували танцювальні вечори для міщан, котрі називалися

бурґербалями, і не мали доброї слави. Адже поруч було Личаківське

передмістя зі своїми батярами, які полюбляли влаштовувати бійки. То був

великий, але темний зал з низькою стелею. На ці забави сходилися нижчі

чини австрійської армії та чиновництво. Тут збиралися в XIX ст.

австрійські ветерани, інваліди семилітньої і турецької війн, офіцери

львівського гарнізону.

З боку вулиці Театинської стояла будівля Яґермана з танцювальною залею.

Сюди теж любили вчащати вояки і частенько між ними та робітниками

спалахували вияснення стосунків з втратою зубів. Траплялися й випадки

вбивства.

Стрийське передмістя мало садки на Залізній воді у Цеслевичів та на

Софіївці у Яворського. У книзі Станіслава Лемпіцького “Золоті смужки”

згадується як гімназійні учні полюбляли відвідувати стареньку білу

корчму на Залізній воді біля ставу Камінського. “В неділю і свята корчма

мала завше свою численну постійну публіку та музичку до пива. Тому

впадалисьмо туди у надвечір’я будніх днів після праці на пиво, хліб з

маслом, сир і редьку. Тоді тут було майже пусто, заледве кілька

відвідувачів. Поволі сходив місяць, кажани літали нам над головами”. За

Жовківською рогаткою танцювалося в садках “Під Сорокою” в Кисельки та у

Фляйшмана. Саме в Жовківському передмісті відбувалися найбільш гострі

забави з мордбями.

Як писалося в “Кур”єрі Львовському”, в садку на Жовківській 10

частенько відбувалися авантури. Навесні 1908р. тут забавлявся різник

Шимон Яролін разом зі своїм сином Мар’яном. Добряче нахлявшись, зажадали

ще пива, але шинкар відмовився їм наливати. Тоді обидва пияки

перекинули білярдний стіл, побили лямпи, поламали стільці, але на цьому

не заспокоїлись, бо той все одно не дав пива, і тоді віддухопелили

шинкаря і його сина.

Оскільки по каварнях переважали чоловіки, то в рестораційних садках і на

дансінґах саме від присутности жінок залежала забава. За стрийською

рогаткою такий садок провадив Рудський. Серед дерев і лампіонів пилося

тут, їлося і танцювалося. Розташований на пагорбі дозволяв уночі бачити з

далини освітлене місто.

На Збоїщах на початку минулого віку тішилася популярністю у львівських

австріяків Кам’яна Корчма, власник якої з гордістю демонстрував

оправлені ним у срібло кеглі, якими грав цісар Йосиф II, коли відвідав

цей льокаль.

На трактир у поєзуїтському парку нарікав Ян Лям у 1868, бо власник

знищив найгарніший газон і місце призначене на квіти, заставивши усе

столами і лавками, котрі поганять цілий сад. Потім для зрівняння того

похилого місця висипано його частково шутром, причому на висоту кілька

стіп засипано дерева.

Частими завсідниками шинків були актори. “Пиятика, карти в акторів –

“спацери”, романси, проституція в акторок – се життя дружини (трупи)

поза театром, – писав Михайло Яцків.– Актори перебували стало по корчмах

так, що хибувало ще тільки візитівку приробити на дверях. Полагоджували

там свої справи, сварні, інтриги і пописувалися перед п’яницями.

Вистави відбувалися годину-дві пізніше, ніж було назначено на афішах,

бо директор або деякий із старших “артистів” не покінчив іще своїх

оборудок. Посилалося за ним до корчми, а коли його там не було, то лежав

він півмертвий вдома. Тверезилося його, а як мертвеччина не вітрила, то

заступав роль перший-ліпший з дружини, або виходив режисер на сцену і

повідомляв “світлу публіку”, що з причини слабости пана Х. відограється

іншу штуку” .

Власник садка “Під Сорокою” Стенґель влаштував сцену і запрошував

співаків та музикантів, акторів театру. Сатирик Ян Лям наприкінці

минулого віку кпив, що незабаром ця кнайпа стане колискою другого

львівського театру.

Мали свою погану славу садки “Під ружею” та “Під Голубком”. Останній

уславився тим, що господар, будучи тривалий час хворим, обслуговував

клієнтів закутаний у ковдри на білярдовому столі.

Кнайпа Кучка

Кнайпу Кучка з ностальгією описав колишній львів’янин Ян Фрилінґ.

“Часом заходили ми пополудні до Кучка – хоч і віддаленої, але затишної

кнайпи на Краківській, над входом якої теліпався на вітрі бляшаний

чорний поїджений іржою кораблик. Перший покій займала крамниця

колоніяльних товарів, просяклий квасним запахом винних бочок, ароматами

коріння з далеких островів і запахом тих легендарних країв, про які

нагадував кораблик.

Другий покій мав високу стелю і був ледве освітлений вогниками газу,

скидався на каплицю, а настроєм нагадував бровар. Театр був недалеко,

отже за столиками часто засідали актори, зазираючи сюди після

пополудневих проб.

Приваба цеї господи полягав на її відмінності від рестораційного

шабльону. Їжа була чудова, а про кухарське мистецтво свідчило вміння

перетворення найпростішої страви на справжній смаколик.

Сюди у 1918 - 1920-тих роках приходив щодня один грубенький пан і

вихиляв за кухлем кухоль. Часто, коли хтось його бачив уперше, то

цікавився в пана Кучка, як він ті кухлі рахує, бо не видно було, аби

шинкар ставив крейдою риски після замовлень того пана.

А - а, то є наш сталий гість, він приходить сюди щодня. Його камізелька

має дев’ять ґудзиків. Ото він замовить гальбу і за кождим разом ґудзика

розщіпне. Коли всі розіпне, а потім усі запне, то це значить, що випив

він вісімнадцять пив – свою сталу мірку. Потім він іде ще до кнайпи пана

Кребса, вихиляє там ще одне темне пиво і йде спати.

“Під Раком”

Власником шинку “Під Раком” був Кребс, а що по-німецьки Кребс – це рак,

то кнайпу називали під Кребсом. Містилася вона на розі Баторія і Кубалі.

Зиґфрід Кребс уславився тим, що мав розкішний асортимент напоїв, серед

яких були горілки, араки, роми, росоліси, при чому чимало з них власного

виробництва.

Особливо вишуканим трунком був крупник “Гетьманський” на меду, та

чудова “Кунтушівка”, що навіть на етикетці мала зображеного шляхтича в

кунтуші, який без особливих зусиль роздирав голими руками пащу лева.

Збільшена пляшка “Кунтушівки” з такою самою етикеткою красувалася над

входом до кнайпи.

“Під Цапом”

Особливо прославився садок “Під Цапком” ( Казимирівська, 44,так

називалась перша половина Городоцької), власником якого був Герман

Зальцберґ. Про нього згадує Мечислав Опалек, як у 90-х роках, ще дитиною

завів його з сестрою слуга до цього шинку. “Ми всілися за квадратовим

столиком, а спритний жидок у білому кабаті поставив на стіл пулькату

флягу, тарілку з пірниками і невеликі шкляночки. Наповнили ми їх темним

пахнючим плином, а був то солодкий напій з відомої медоситні Блятта в

Янові. Пилося добре, але після виходу з льокалю якось дивно нам дітям

попльонталися ноги”.

Степан Шухевич називає цю кнайпу “Під Чорним Цапком” і пише, що сюди

вчащали студенти. “Не знаю, відки прийшла така думка, аби ходити по

вечері до котрого-небудь з тих шинків на пиво і вправлятися в питтю

пива, до перфекції хто допровадить...Не знаю, як довго ті “змагання”

тривали. Тямлю тільки, що котрогось дня я дійшов до дев’яти склянок пива

за вечір, коли інші доходили вже навіть до дванадцяти склянок. А пиво

було тане: по 12 сотиків велика склянка, а по 6 сотиків мала склянка. Ми

“дужалися” малими”. Під великою склянкою Шухевич мав на оці півлітровий

кухоль.

Кнайпа була чинна вже на переломі віків. Сюди ходили актори Великого

Театру, а також такі славні батяри як славний Юзько Мариноський, або

агент поліції Базюк, який був перед Першою світовою пострахом батярів,

бо переслідував їх за бійки та різні дрібні злочини.

В одній з баляд дезертир Юзько Мариноський оповідає, як його зловили.

Раз коли, браття, я до ранку Кіряв бровар собі “Під Цапком” Аж нагло

впала там хатранка (облава, від хатрак – агент поліції) Патруль

військовий разом з ньов.

Почув’єм голос я Базюка: “Нарешті, пташку тебе мам”. З патрольом взяти м’я не штука, Прийшов Базюк за мнов би сам!

По війні кнайпу зачинили.

Шинок

“Оселедець на ланцюзі”

Про цей шинок залишив спогади Остап Тарнавський. В осередку торгової

площі Берестейської унії ( тепер Липнева), був шинок, що втішався

постійно великою клієнтелею вже завдяки тому, що базар був кожного дня

людний і кожний на базарі не відмовлявся від чарки. Шинок цей дістав в

оренду в 1942 студент Василь Найда і скоро зумів зробити з нього

прибуткове підприємство, до якого не тільки заходили торгівці із площі,

але й актори та письменники, і навіть представники влади. Сам Найда не

встигав адмініструвати свого підприємства, і йому на допомогу прийшли

друзі: один з них студент техніки і в той же час власник гарного

баритону, завдяки якому потрапив солістом на сцену оперного театру, Іван

Вересюк, і Тарас Мигаль, який навчався в медичній школі. Вересюк був

людиною діловою, закінчив студії агрономії і почав свою кар’єру в

театрі, віддавна був членом організації націоналістів. Це завдяки йому в

шинку почало збиратися мистецьке товариство, в якому бували актори,

диригент опери Лев Туркевич, директор театру Володимир Блавацький.

Спочатку Мигаль дістав в оренду шинок Вінда, але що сам любив випити, і

пригостити колег, та й бізнес не вдався. Тоді перекинувся до шинку на

площі Берестейської унії.

Письменник Тарас Мигаль був дуже колоритною особою. Про нього згадують,

що він постійно носив із собою течку, а в течці мусила неодмінно бути

плящина і якась закуска. За німецької окупації Мигаль хутко знайшов

дорогу до комітету прохарчування, в якому контролювали харчові картки.

Зужиті картки, що їх продавці наліплювали на аркуші і повертали до

комітету, повинні були знищуватися. Та урядовці знайшли дорогу, щоб ці

картки перепродати на чорний ринок, їх відліплювали з аркушів,

використовували вдруге при купівлі харчів у крамницях, призначених для

німців, і в той спосіб процвітав чорний ринок. У Мигаля завжди були ці

картки, і він знав дорогу як їх виміняти у знайомого різника – власника

м’ясної крамниці Масюкевича по вулиці Стефана Баторія.

Як виглядав шинок можна дізнатися з повісті Мигаля “Оселедець на

ланцюзі”: “На кожному розі площі знаходився шинок. І хоч звалися ці

забігайлівки по-різному – “Сніданки”, “Закусочна”, “Пиво – води”,

“Буфет”, – жодна комісія світу не знайшла б найменшої навіть різниці в

меню, способі обслуговування. Подавалися тут ті самі сорти пива, й

оселедці виглядали наче з однієї бочки, єдина фірма – “базар” –

постачала і яйця, і курей, і солоні огірки для всіх чотирьох закладів

громадського харчування.”

До війни під десятим номером був колись шинок Абця, якого всі називали

“Під оселедцем”. Відновлюючи за німців заклад, Мигаль і його друзі

залишили цю назву з додатком “на ланцюзі”, хоча сучасники твердять, що

жодного оселедця на ланцюзі там не було.

“Біля пивного апарата стояли Рома та Ванда, – читаємо в повісті, – вони

про щось перешіптувалися. Десяток відвідувачів невдоволено вертілися на

стільцях біля столиків, дехто з них нетерпляче бив вилкою по порожньому

кухлеві, інші ворохобилися в черзі перед шинквасом, їх намагався

заспокоїти дурний Франьо-каліка. У нього ноги відтяті нижче колін, і він

човгається на колінах, відштовхуючись обрубками кулаків від землі –

пальців на руках у нього теж нема. Майстер Процайлик пошив Франьові

твердий шкіряний конверт на ноги, і йому навіть зручно пересуватися; по

гладкій, натертій підлозі він може досягти неабиякої швидкості. Тоді

каліка широко розкриває рота і кричить: “Раньо, Раньо!” Це означає –

давайте дорогу, бо Франьо їде. Нещасний і говорити не може виразно, та й

не дуже хоче. За радянського часу його разів із п’ять забирали до

будинку інвалідів, але він після кількох днів зникав у таємничий спосіб і

знову з’являвся на базарі. Востаннє, незадовго до війни, завезли Франя

кудись аж під Харків, але через місяць він уже знову човгався

Брестською. Ще й пояснював як міг, що його літаком, як румунську

королеву-маму, везли з усіма почестями.

Франьо наводить лад у шинку, коли до пива стоїть велика черга. Він з

розгону влітає між ноги, однією рукою відбивається від шинквасу, другою

б’є людей по колінках. Пиволюби відступають назад, і тепер Франьо,

човгаючи сюди і туди, контролює цей вивільнений коридор між буфетом і

людьми: ніхто вже не зможе шинквасу перевернути. І зараз вдоволений

Франьо гордо показує знаками директорові шинку, що лад наведений, і він

розраховує на те, що його робота буде відповідно оплачена.

Юрко холодно вітається з Ромою і стає біля пивного апарата, наливає

кухлі. Роман заходить за буфет, оглядає закуски, крутить носом. Нарешті і

Ванда кинулась обслуговувати гостей; робить це швидко, кваліфіковано,

але шорстко.

– Невже такі канапки беруть? – дивується Роман. – Ніби страхопуди за кущем.

– Ще й як беруть, – копилить губи Ванда, незадоволена критикою її продукції.

– А ти, коли голодний, не їв би? Не забувай, що вже місяць – війна.

Роман притихає. Він учора саму шкориночку від цього бутерброда за ласощі

визнав би. Дійсно, вже місяць – фашистська окупація і голод. Як час

летить!”

Шинок Вінда на Коперника

Ще на початку ХХ тут під №30 мав шинок Сальомон Вінд

“У Вінда, – згадував Остап Тарнавський, – була гарна донька-підліток, і

ми, гімназисти, часто заглядали туди, що викликало неспокій у Вінда.

Він заганяв свою донечку за шинквас мити склянки. Одного разу я

постановив помститись на Віндові. Ми жили в кам’яниці якраз навпроти

його шинку. На першому поверсі нашого будинку були бюра установи, в якій

я часто допомагав їхнім урядникам у висилці пошти чи інших бюрових

оборудках. Ось я й використав цю нагоду і постановив зателефонувати до

Вінда. Телефон був тут же при вікні так, що я міг бачити Вінда, як він

відповідає.

– Чи то пан Вінд?

– Так.

– Я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.

– Досить довгий.

– Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.

– Біля трьох метрів.

– То можете на ньому повіситися!

Крізь вікно я бачу, як Вінд кидає у злости слухавку, зразу підбігає до доньки, і я майже чую, як він кричить:

– Це твої кавалери, я тобі...

Але у 1942 “Вінда вже не було, а за шинквасом стояв Тарас Мигаль і

наливав клієнтам пиво. Шинок дістав в оренду від господарського уряду,

який не дуже-то дбав про відповідний персонал, але тільки про податки.

Та не довго втримав цей шинок Мигаль. Він сам любив випити і пригостити

колег, та й не дуже-то точний був в обрахунках, і бізнес не пішов”.