Вже тільки в моїй пам”яті залишиться

Вибачте і простіть

мене Мамо

Липень 17, 2010буденне, помилка, Нравы, Невідоме, Любовь

Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце

материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної

дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські

почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який

загубився у світі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї

пітьми,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.

Вже тільки в моїй пам”яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з

Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого

натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене

проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи

батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та

цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось

пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я

вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей,

стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я

пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.

Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше

за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти,

ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж

самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що

їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив,

більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.

Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас… Нове місце

проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У

мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою

поринув у цю новизну сім”ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в

село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали

стиратись образи рідної домівки…

І от ранесесенько 14 липня якось тривожно задзвонив телефон-в трубці

голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами

вже нема,годину назад померла…

На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не

зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить

постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.

Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській

круговерті. Маленький, безпомічний… Адже це я!..

Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз

прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово:

«Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали

з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати

маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який

повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».

Мама… Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить,

заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє…. Саме в ту мить я

зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям,

справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив

ніжного погляду її трішки сумних очей…

«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері,

назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко

посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба

любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і

він обійняв її за шию.

А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму.

зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні

і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні…Прикро й гірко

визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою,

люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в

страдницькому житті.

Прощайте і простіть мене мамо. Царство Вам небесне…