Мы живём на этой планете

2010-06-28 09:42 1 336 Нравится 1

События,

в которых мы принимаем участие, реализуемые как бизнес, секс, личная или общественная жизнь, можно представить в виде результата

деятельности людей, востребованном в

определённое время в определённом месте. Они, эти события, являются, чаще всего, результатом деятельности многих незнакомых друг с другом людей, но имеют общие направленность и

структуру. На пути к поставленной цели люди вынуждены идти по разным дорогам

сообща, на этих дорогах некоторые являются попутчиками, некоторые идут

навстречу друг другу. Каждый участник такого движения, преодолевая препятствия

на своём пути к поставленной цели, вынужден находить взаимоприемлемые

решения действовать благожелательно к

другим участникам среды, осуществляющим деятельность по своим собственным

программам.

Вероятно целесообразным является производить постановку целей с использованием S.M.A.R.T. критериев, а именно:

S (Specific)

точность,

конкретные цели. Цель должна быть четко

сформулирована. Иначе в конечном итоге

может быть достигнут результат, отличающийся от запланированного.

M (Measurable) – измеримость.

Если у цели не будет каких-либо

измеримых параметров, то будет невозможно определить, достигнут ли результат.

A (Achivable) – достижимость. Цели используются в качестве стимула для решения

каких-то задач и, таким образом, дальнейшего продвижения вперёд за счёт

достижения успеха. Не нужно ставить такие цели, которые наоборот приводили бы к

увеличению стрессов в нашей жизни.

Стоит ставить достаточно сложные цели, предполагающие усилия, но при этом иметь

ввиду, что они должны быть достижимыми.

R (Result-oriented)

реалистичность, ориентированность на результат. Цели должны характеризоваться исходя из результата,

а не проделываемой работы. Таким образом достигается эффективность.

T (Timed)

– своевременные, соотносимые с конкретным сроком. Любая цель должна быть выполнима в определённом

временном измерении: есть время исполнения – есть цель, нет времени исполнения

– есть мечта.

В детстве у меня, как и у большинства детей, появились представления о том, кем я могу работать, что меня интересует, кем я могу быть...

Жизнь показала, что действительность существенно отличается от наших детских надежд и желаний.

Как большинство из нас, я убедился, что жить интересно но мир жесток, что любовь и ненависть это реально две стороны одной монеты...

Свои мысли по этому поводу я излагаю иногда в виде коротких историй, которые со временем, возможно, превратятся в рассказы. Поскольку я думаю на украинском языке, то и пишу истории эти на нем.

Темы историй вызваны иногда воспоминаниями, а иногда текущими событиями нашей жизни...

Поскольку жизнь моя в значительной степени была связана с археологией, скифской археологией, я придумал себе псевдоним Скиф, что на английском звучит как Skithian, которым подписываю свои истории.

Бджоли з

племені „Майя”.

ЦЕЙ

ВІРТУАЛЬНИЙ МЕД,

ЯКИЙ ЗБИРАЮТЬ МЕРТВІ БДЖОЛИ,

МОСТИ З ПОВІТРЯ, ЗАМКИ НА ПІСКУ,

ВОІСТИНУ – СПОТВОРЕНА „КРАЇНА

МРІЙ”.

«ПРО НАШЕ ЖИТТЯ»

Кожна дитина мріє потрапити у казку. Чарівну, яскраву, з

цікавими персонажами та щасливим кінцем. Дитина очікує, що саме у її казці

переможуть добро і любов.

Аби прискорити свої сподівання, діти часто самі грають у

казку. Вони розподіляють ролі доньки й матері, „злочинців” та „полісменів”, „терористів” та „заручників.

Виконуючи у своїх іграх такі різні ролі, вони, тим не менше, вірять усі у

щасливий кінець своєї казки. Це гра.

В запалі цієї гри діти вчаться почуттям, вчаться приймати

рішення та робити вибір. Цими іграми вони створюють себе, на усе життя.

Дорослі діти грають не по дитячому. Здається – догралися.

Майже.

У цій напрочуд дивовижній та жахливій грі частково вагітна мати-Рада приносить недонароджену дитину. Батько відкриває свої почуття – любов до меду й сиру в мишоловці. Ми усі з завзяттям відстоюємо право вибору – вибору форми власного зґвалтування.

З казкових тварин – неймовірний гібрид з Айболитівського

„тягнитовкая”, Змія-горинича та Солов’я розбійника – двоголово-двомовний „Бра-тооо-се-ссс-тр.....”, з газовими смолоскипами замість очей, готовий роздушити нас

в «братерських» обіймах та угніздитися в Криму, хоча живе за „тридев’ять

земель”.

З майстерністю та хистом

індіанців, з наполегливістю бджіл, ми ведемо війну на винищення самі з собою у боротьбі

за скарби, які будь як належать нам.

Може, саме з таких причин запросили наші предки свого часу варягів правити на Київську Русь,

бо забракло власного розуму?

Треба терміново у бібліотеку – замінити казки на підручник історії. Поки не

пізно навчатись!!!

Skithian

Эта

история появилась под влиянием размышлений по поводу доного известного

и, вместе с тем крайне непорядочного человека, стукача в молодости,

подхалима по жизни, просто нечистоплотного в делах и мелочного в быту

- Петра Петровича Толочко. Поводом послужила его подпись под письмом в поддержку Аделаджи, когда отбирали манеж у детской спортивной школы для секты.

ЇХ ТРЕБА

ЛЮБИТИ*.

Життя – любов.

Їх треба любити, як любимо тварин.

За те, що серуть у ванній кімнаті, рвуть наші капці і

розтягають їжу по усіх кутках. Ми їх любимо, вони наші, ми самі обирали їх у тій клятій товчії на

Куренівці поміж кроликів, рибок, щурів та канарейок.

Зізнаймось хоча-б самі собі – подумаєш інколи, потай, як

допече: краще-б купив рибок. Ан ні! Воно-ж таки своє, рідне. Гівно з ванної

вибираємо з приказкою: „Ой ти пустунчик”, капці все одно час було нові

купувати, а що-до їжі - то в ньому хижак живе, це, так-би мовити його

біологічна суть.

Моя тіточка, дай їй боже здоров’я, мабуть не любить свого

Кєшу. Тому він у неї образливо домашній – мурчить, не дошкуляє і збуджує розбещені почуття не нашої, якоїсь збоченої

любові з присмаком такої собі чуйності, гармонії та іншого подібного гівна, що

вивезли свого часу з Феодосії у контейнерах ці кляті окупанти з НАТів. Як буде

нагода, я їй дорікну – так не можна знущатися з тварини.

Вірю – любов переможе. Любов до свого гівна, яке не смердить,

до злиднів – бо без них край, та головне – до братів наших менших, обранців наших улюблених, з рештою таких

милих, безпосередніх та грайливих ТВАРИН.

Бажаю усім любові.

Skithian.

* Звертаємо увагу пересічних

громадян – не ображайте істот про яких йдеться, не плутайте з депутатами Верховної

Ради.

КИЇВ 05.07.2008.

«Ума

не купишь».

Згадка про цю подію,

що трапилась у вересні 1984-го року, житиме у моїй пам’яті завдяки російському

прислів’ю – «Ума не купишь». Воно в такий несподіваний спосіб знайшло

відображення в реальному житті, що забути це не можу дотепер.

Не можу,

навіть не дивлячись на те, що усе моє життя, починаючи з п’ятирічного віку –

коли вперше потрапив з батьками у експедицію, було і є безперервним ланцюгом

подій несподіваних, приголомшливих та дивних.

Сприймаючи власну біографію на зразок такого

собі сценарію, довго не мав з чим порівняти обставини мого життя, підшукуючи до

нього художні образи. Мені підказали це служба у лавах Радянської армії та

випадкова участь у вітрильній регаті на Московському водосховищі. Регата

була присвячена закриттю сезону 1987

року. В компанії друзів ми приїхали туди подивитись на це захоплююче видовище.

Натомість мені довелось виконувати роль юнги замість одного знайомого матроса,

що невдало зламав пальця під час підготовки човна до перегонів.

Так от,

цими синонімами, чи, краще, порівняльними образами для мене стали: «пройти по

лезу ножа» (зрозуміло, це армійське), та напнуте вітрило на грані розриву. Це

відбувається, коли човен бере такий крін, що ледь не черпає бортом воду – коли керманич

ставить човен круто до вітру і він, разом з такелажем та щоглою так тремтить

від напруги, від опору двом протилежним стихіям, що здається, зараз зруйнує сам

себе.

Саме цього

разу я «круто переклав кермо». Сприяли цьому два фактори: неуцтво прапорщика з

КДБ та моє невдоволення Радянською владою.

Цей «ватовий»

Батьківщині з п’ятого здається разу «завалив» екзамен з історії стародавнього

світу, на заочному відділенні Чернігівського істфаку. І оскільки моя мама, а

саме вона приймала екзамен, не брала грошей, він в обмін на «трійку» під

страшенним секретом розповів їй про порушену проти мене справу, виписаний ордер

на арешт та заплановану дату й місце мого поневолення.

Склад

«злочину», як на той час, був дійсно серйозним. Поряд з дослідженням поселень

бронзового віку у Сосницькому районі на базі експедиції, ми готували групу для

здійснення антирадянської діяльності. Конкретного плану у нас не було. Але

наявність у групі професійних інструкторів, мій нещодавній військовий досвід,

невдоволення владою та бажання «пройти по лезу» - робили ймовірними серйозні

наслідки.

У

результаті плину цих подій ми з Жорою, моїм товаришем і рятувальником водночас,

опинились в аеропорту Москви з квитками на Красноярськ – Байкит, більш як

сотнею кілограмів вантажу та невеликою сумою карбованців у кишені.

На нас

чекала посадка на рейс і головною проблемою була сплата за багаж. Грошей на це

не вистачало, а багаж був потрібен мені обов’язково. У цих валізах, рюкзаках та

двох в’ючниках було усе необхідне для мого автономного існування в тайзі на

протязі принаймні року. Відмовитись від подорожі було вкрай небажано – за дві

доби мала виявитись моя відсутність в експедиції і наміри КДБшників на мій

арешт автоматично перетворювались в розшук по звинуваченню за статтею 86-ю - «антирадянська діяльність».

Тож до

цього часу треба було вшитись…….

Ми не

знали, яким чином вийти з такого становища, тому поступили інтуїтивно, зробили

крок, на який вистачало нашого

«капіталу» - купили пляшку горілки. Озброївшись цим «багажним талоном»

останніми в черзі підійшли до вікна реєстрації. Жора подав наші квитки у

віконце охайній дівчині-касиру, а я почав подавати багаж у вантажний люк, що

знаходився поряд з вікном на рівні підлоги. Речі в мене приймав вантажник і за

існуючими тоді правилами, у кінці я повинен був дати йому багажну квитанцію, а

він, перевірити відповідність сплати за багаж з вагою, виписати та прив’язати

бірки з номером рейсу і квитка на мій багаж і видати мені корінці.

Подавши

останній рюкзак, я зробив невеличку паузу, благо ми були останніми у черзі.

Вантажник, нахилившись і виглядаючи з люка дивився на мене очікуючи на

квитанцію. Ми діяли навмання, чим закінчиться наша спроба обдурити Аерофлот

було невідомо і загроза втрати багажу лякала та додавала напруження. Пожавши

плечима, ніби вибачаючись, я подивився йому в очі і подав загорнуту в газету

пляшку. Він відповів мені поглядом на погляд. Мені здавалося, що це відбувалось

дуже довго (Жора потім це спростував-пройшла буквально мить), його погляд

вивчав мене і я бачив, що він вагається. Врешті решт щось у цьому погляді

змінилося – він прийняв рішення. Пляшка зникла за краєм люка і за кілька хвилину

в мої руках опинились корінці від наших багажних бірок. Дякую тобі незнайомцю! Я

завжди пам’ятатиму тебе.

Такий

погляд згодом, я час від часу, зустрічав у Сибіру. Так вивчають одне одного

хижаки і незнайомі озброєні люди, коли їм потрібно терміново прийняти рішення.

Відповідно

розкладу ми приземлились у Красноярську в аеропорту Ємел’яново і після переїзду

автобусом на місцевий аеропорт Північний у нас залишилось рівно десять

карбованців однією купюрою. З неї суворо дивився Володимир Ленін, який

опосередковано був причиною того, що замість захисту дисертації з археології

бронзового віку, мені довелося вчитись робити власноруч лижі та ставити капкани.

Але ми були тепер озброєні досвідом оформлення багажу і непереборним

прагненням, зробити цей останній ривок до Байкиту.

Відібравши з числа своїх речей відповідну кількість

невеликих порожніх сумок – як окремих багажних «місць», ми зважили їх

відповідно до правил, та отримали багажні квитки. На кожному квитку, за тими ж

правилами зазначалась загальна вага багажу пасажира. Тож зазначена на бірках

вага відрізнялась від реальної разів у десять. Грошей на таку дрібницю вистачило, залишилось

іще на пачку «Прими» та два пиріжки з картоплею. Ми швиденько перев’язали бірки

на основний багаж і начебто усе в порядку рушили на реєстрацію.

Тут, на місцевих рейсах, ми повинні були самі

прив’язувати багажні талони до багажу, проходити контроль та везти речі на

візку власноруч до невеличкого ЯК-40. Мабуть, все ж таки, ми хвилювались і це

було помітно. Під час досмотру при посадці, відчуваючи, що щось не в порядку, нас змусили

показати усі речі. Навіть коробочка з під сірників, в якій я перевозив голки

для шиття, стала предметом ретельного дослідження контролерів.

Але нам

везло. Коли перевіряли наш нехитрий скарб, відкриваючи рюкзаки та підіймаючи

кришки ящиків, ми автоматично приховували від зору перевіряючих ці кольорові

шматочки картону з позначкою загальної ваги, які могли нас зрадити. Не виявивши

ніяких порушень нас допустили у літак. Мої почуття від першого польоту на

висоті 900 метрів над просторами Красноярського краю варті окремої розповіді.

Тож після нетривалого перельоту ми ступили на землю Євенкії – відому здебільшого

завдяки Тунгуському метеориту.

На нас

чекали. Васько Бузорін і декілька інших Жориних знайомих допомогли нам з речами

і менше ніж за годину, ми знайомились з Василевою дружиною і двома білявими

дошкільнятами - його погодками синами.

Треба відзначити,

що Байкит не був кінцевою метою нашої подорожі. Це був останній пункт, де

можливо було простежити місце мого перебування за квитком, виписаним у Чернігові.

Далі наш

шлях мав пролягати по річці, проти течії, вгору на 140 кілометрів моторним

човном до факторії Куюмба. Вже звідти

після відповідної підготовки я мав заходити у тайгу, яка на найближчі півтора

року стала моєю домівкою.

З

допомогою нелегальної рації «Карат» (хлопці придбали її у геологів за банку

червоної ікри і змінили частоту передавача на незареєстровану) ми зв’язалися з

товаришами і за нами з Куюмби вийшов човен. З огляду на стан ріки та пору року,

а ми прибули 15 вересня, очікувати треба було кілька днів. Тунгуска в цей час

вже готується до зимової «сплячки» і хоча вдень ще відносно тепло, вночі

температура сягає о цю пору нижче нуля, залишаючи на ранок перші візитівки

близької зими – забереги. Ці смужечки льоду вздовж берегів були провісниками

близької зими і зникали від денного тепла тільки близько середини дня, щоб

з’явитись наступного ранку значно ширшими та міцнішими.

Усе це ми жваво обговорювали з Василевими

сусідами, які щовечора повертались з риболовлі. Швидкоплинна осінь у Сибіру,

дуже важлива пора. Саме у цей час місцеве населення робить заготовку риби на

весь зимовий період. Нічні заморозки та прохолодні дні дозволяють ледь солити

улов, який за кілька тижнів замерзає. Харіуси, сиги, щуки та налими, складають

основну масу вилову та потрапляють в бочки, які роблять у Сибіру з кедрової

клепки. Окремим щасливцям випадає навіть вловити тайменя! Цей вид заготівель

дозволяє утримувати рибу до наступного літа. Навіть найніжніші та примхливі до

умов зберігання сіги зберігають характерний для цього виду запах свіжих

огірків. Такі припаси, що сягають зазвичай у кожного рибалки кількох сорокалітрових

бочок, годують потім численні родини

сибіряків до кінця травня, коли ріка ламає товщу льоду, відкривається чиста

вода і усе починається з початку.

Гуляти у

Байкиті немає де, та мені і не бажано було зайвий раз «світитися». У таких

невеличких поселеннях нову людину видно відразу. Тому з величезною насолодою ми

відвідали справжню сибірську баню і проводили час відпочиваючи. А ще ми з Жорою

знімали стрес. Напруження під час перельоту з Чернігова через Москву та

Красноярськ до Байкиту, обставини, які нас супроводжували, усе це відійшло на

задній план. Залишилася втома і відчуття перемоги.

Оскільки я тільки-но

познайомився з Васьком, у нас було багато свіжих тем. Я розповідав про

експедиції, знахідки - пектораль та чашу з Гайманової могили, таке інше. Він

натомість переказував про своє – потрапивши в аварію літака під час посадки по

дорозі у відпустку в Сімферополі він втратив дар мови і тільки через півтора

роки його відновив. На час катастрофи він уже був батьком, тому його відчуття,

те що він бачив і пережив як людина, вражали – тож бесіда була цікавою та

змістовною.

Коли був тверезий, він ще відчутно заїкався, це

було зручним приводом відновлювати «арсенал» пляшок на нашому столі. Його

дружина дивилася на це крізь пальці, розуміючи, що з нашим від’їздом життя їх

родини повернеться у звичну колію.

За кілька днів прибули і хлопці з Куюмби -

Книжка та Піф. Вони були Жориними однокласниками, нашими земляками з Чернігова

та вправними досвідченими мисливцями тут, в Евенкії. Ми товаришували з ними

давно. Останніми роками, відпочиваючи влітку після вдалого полювання вони

надавали перевагу наметам моєї експедиції замість Чорноморського узбережжя.

Ймовірно, приводами такої любові до вивчення історії були практикантки –

першокурсниці, які щоліта проходили практику в експедиції та непереборна звичка хлопців до активного життя

і пригод.

Вони

добралися до Байкита нормально, але зворотній шлях на перевантаженому човні з

уже далеко не новим двигуном, вимагав додаткової підготовки. Та й відпочинок їм

з дороги був потрібний. Отже на столі з’явились привезені з Куюмби оленина з

сохатиною, солоні вже харіуси та чай з «золотого кореню». Зрозуміло, що це

призвело і до суттєвого збільшення «батареї» пляшок з оковитою.

На другий чи третій

день по приїзду хлопців, бесіди за столом, як це буває зазвичай, стали набувати

філософського змісту у буквальному сенсі. Поряд з іншим, уся наша компанія

обговорювала зміст відомого російського прислів’я «нет ума - не купишь».

Особливо наполягав на цьому Жора. Він, після чергового тосту, переконував: «Ну

дивіться, купити можна геть усе – речі, владу, любов, землю, горілку ось

купуємо. А якщо розуму немає, хоч ти що йому роби – не купиш ти його». У такому

та подібних варіантах ми обговорювали цю нічого не значущу для нас тему в усіх

можливих площинах. Ми перевіряли на звук та на зміст слово за словом, вираз за

виразом мабуть тому, що відчували – за кілька днів нам вантажитись і у путь.

Тоді не буде смачної їжі, не буде горілки, теплої оселі та доброзичливої сімейної

атмосфери. Буде холод, сувора річка, небезпека, тайга і важка робота на дуже

довгі місяці, а для мене невідомо і доколи.

Тому ми обговорювали

цю тему ретельно, з перекурами, з пригадуванням усіх можливих прикладів та

аналогій, поки не помітили дві речі. По-перше, закінчилася горілка, по-друге,

до закриття магазину залишалось менше години.

Вдягнувшись поспіхом

ми вдвох із Жорою прихопили гроші та рюкзак і подались до магазину. Для мене

цей похід був першою екскурсією Байкитом. З часу прибуття з аеропорту я виходив

з дому тільки раз у баню та й то поночі. Було цікаво згори дивитись у вечорі на

позначене електричним сяйвом невеличке це селище, що пригорнулося, мов

напіврозкрита книжка на протилежних схилах розпадку, між двома сопками.

На зразок сторінок, воно

мало свою симетрію. Будинок Василя, як і інші двоповерхові брусові споруди

стояв у верхній частині схилу. На протилежному боці верхів’я схилу займали такі

самі двоповерхові будівлі Геологічного управління та місцевої влади. За нашими

спинами, на вершині сопки, були гаражі, котельня та нафтобаза, так само на

протилежній сопці – вже відомий мені аеропорт з власним паливним сховищем. До нього

вели широкі дерев’яні сходи. Усього їх було 99 сходинок. Через кожен прольот з

дев’яти щаблів була площадка зі скамейками для відпочинку. Як вже встиг

розповісти Василь, з цим місцем пов’язана місцева традиція.

Вона полягала в

наступному. Виїжджаючи у відпустку люди підіймалися сходами вгору. Кожного

відпускника за традицією проводжали люди. Традиція полягала в тому, що після

кожних дев’яти сходинок були площадки для відпочинку з лавочками. На кожній з

них треба було зупинятись та відзначати вдалий підйом горілкою та соленим

харіусом. Така традиція подобалась усім. Але була у цієї традиції небезпечна

складова! Особливо для холостяків та любителів промочити горло. Небезпека

полягала в тому, що деякі шанувальники традиції в процесі підйому не встигали

на літак, в очікуванні наступного рейсу витрачали більшу частину відпускних на

«підтримку настрою» та за кілька днів замість відпочивати на березі моря

повертались додому.

Ближче до середини цих

«Байкитських сторінок» з обох боків були одноповерхові будівлі. З нашого боку

приватні будиночки, з протилежного – склади Кооперації та геологів. В самому

низу розпадку, як і належить палітурці, протікає річечка Байкитка, яка з’єднує

«сторінки» і впадає відразу за селищем у Підкам’яну Тунгуску, на правому березі

якої і розташовано Байкит. Паралельно до Байкитки, вздовж обох схилів, як межі

між одно та двох поверховими секторами прокладено вулиці, на яких розташовано

магазини, їдальні, пошту та інші побутові та громадські заклади. Такою ось

незвичною «книжкою» побачив я тоді Байкит.

Грюкаючи чоботами по

дощатим коробам теплотрас, які замінюють там звичні нам асфальтові тротуари ми

рушили вниз до магазину. Це була звичайна для Сибіру одноповерхова дерев’яна

споруда з вхідним тамбуром посередині. Встигли ми вчасно, але до закриття

залишалось хвилин п’ятнадцять, тож довелось розділилися. Жора пішов ліворуч в

чергу за горілкою та цигарками, а я праворуч, у м’ясний відділ та за

консервами. Чекаючи своєї черги я вивчав незвичний та новий для мене

асортимент. В першу чергу вразило те, що у вільному продажу стояли баночки

зеленого горошку та майонезу. У нас на Україні в той час такий «делікатес» добувався

з труднощами, тільки на свята через знайомих в обкомівському розподільнику. Ще

більше вразили морожені скибочки ананаса та дитяче харчування у меленьких

баночках фінського виробництва – про існування такого ми тоді у Чернігові

навіть тоді не чули.

Від м’ясного відділу

на мене буквально повіяло місцевим колоритом - у продажу оленина, сохатина,

конина, налим, сиг, харіус – про таке ми читали у Куваєва, а тут ось воно,

купуй собі вільно, наче ліверну ковбасу. Колориту цьому магазину додавали і

продавчині, це були місцеві дівчата евенкійки. Своєрідний овал обличчя,

монголоїдні очі, чорне, наче смоль, волосся - раніше бачив таких тільки у кіно

та оглядах новин. Я був приємно вражений. Саме тоді вперше зрозумів, що живучи

у цьому краї доведеться звикати багато до чого нового, незвичного, приймати це

таким як є.

Черга просунулась далі і поки обслуговували

людину переді мною, останній раз глянув

на вітрину, вибираючи – що купити. Вагаючись між олениною та домашньою ковбасою

місцевого виробництва погляд зупинився на ціннику, зміст якого я зрозумів не

відразу. Там було таке:

УМ ГОВЯЖИЙ

1-20

килограм

Перечитав цей напис

разів п’ять, поки до мене дійшло, що це телячі мізки, які доречи, теж у нас

були дефіцитом. Підійшла моя черга і тільки коли зробив замовлення і очікував,

поки мене обслуговують, до мене дійшов і дійсний зміст!

Щосили я гукаю Жору

через весь торгівельний зал, привертаючи увагу людей в магазині своїм вигуком,

незвичним, явно не місцевим одягом та незрозумілим збудженням. Він якраз уклав

до рюкзака останні пачки «Біломору» та рушив у мій бік. Бачу, його погляд теж

демонструє здивування моїм збудженим станом. Вже потім я зрозумів, що саме в

цей момент з мене остаточно вийшла та напруга, яка тримала мене весь час на

шляху з Чернігова до Байкита.

Коли Жора підійшов, я забрав у нього важкий

вже від горілки рюкзак, і показав на вітрину. Він спочатку не зрозумів – про що

я. Вказую йому на цінник. Бачу, він теж перечитує. До нього дійшло швидше,

мабуть разу з третього. І тоді нас, двох дорослих і майже тверезих чоловіків

згинає навпіл і душить від реготу, нас, як зараз кажуть «поперло».

Мабуть за кілька

хвилин, я, запинаючись через слово від сміху кажу: «Так что, не купишь ума?

Согласен, это говяжий – зато

много, по рублю двадцать и в свободной продаже!!!».

Вже було час

закривати, але ми довго умовляли цю молоденьку евенкійку щоб продала нам

остатки телячих мізків разом із цінником. Вона так і не зрозуміла, навіщо нам

потрібен цінник, вона не хотіла писати назавтра новий, тому врешті решт цей

«трофей» обійшовся нам у кілограм шоколадних конфет і велику кількість щирих

комплементів на її адресу.

Друга серія

«сміхопанорами» чекала на нас вдома у Василя. Своїм реготом ми налякали дітей

і привернули увагу сусідів під час

перекуру у під’їзді будинку. Наші мовознавчі та лексичні дослідження, яким ми

присвятили майже весь день знайшли втілення, на яке ми ну ніяк очікувати не

могли – такого варіанту ми не передбачали.

У цьому був іще один

практичний позитив – саме тоді я навчився готувати телячі мізки з зеленим консервованим

горошком і дуже полюбив цю страву. Доречі рекомендую, скоштуйте – смакота!

P.S.

Нажаль, подальше моє

життя в Евенкії показало сумну, якщо не трагічну інтерпретацію того цінника.

Зрозуміло, що дівчина, яка писала його на

малознайомій для неї російській мові не бачила різниці між змістом слів «ум» та

«мозок». Зате мені, людині яка приїхала туди з «материка» важко було не

помітити, що життя та розвиток корінного населення щодалі більше втрачають

різницю між людським розумом та тими телячими мізками.

В наслідок

цілеспрямованої політики Радянської держави, горілка буквально винищує евенків,

як і інші північні народи. Їх організми, на відміну від нашого не виробили

спадкової здатності переробляти алкоголь і ця отрута впливає на них, як важкі

наркотики на європейця. Це обумовлено кліматичними та біологічними

особливостями північних регіонів і давно відомо широкому загалу. Тож такий стан

речей не може бути випадковим – це цілеспрямована діяльність влади! Більшість

дітей у стовідсотково національних сім’ях народжується з діагнозом «уроджений

алкоголізм», хлопців евенків вже практично не беруть до війська, вони в

більшості своїй не здатні мати дітей. На час мого від’їзду в Куюмбі вже

практично не було повних сімей національного складу які були здатні мати нащадків.

Треба зазначити, що до

радянської влади, ця проблема суворо контролювалась та відстежувалась

Російською державою. З цього приводу існував Іменний Імператорський указ, за

порушення якого винуватцю грозило позбавлення майна та усіх громадських прав

довічно.

За радянських же

часів, навмисне споювання національних меншин перетворилось на пріоритет

внутрішньої політики і наслідки не примусили довго чекати. Можна сказати без

сумніву, що сьогодні Евенкія, це зона гуманітарної катастрофи для місцевих мешканців

– евенків!

На весні 1986 – го

року, коли я вже вийшов з тайги та легально працював селищним бібліотекарем, ми

з Піфом якось після бані, сидячи з сусідами за келихом браги і обговорюючи усі

ці неподобства поспорили – скільки протримається радянська влада? Дійшли терміну

до п’яти років. Нам заперечувалив і наполягали, що, нажаль, мабуть набагато

більше. Ми спорили з сусідами на пляшку шампанського і нам «розбили руки».

Результат відомий нам

усім.

Зі спогадів мисливця.

ДОДОТ.

Ця річка – як наше життя:

нахил русла – вочевидь, течія – валить з ніг, єдині шляхи – тропи

контрабандистів, ще з позаминулого століття.

Вона, як і усе, має свій

кінець. Пряма, як траєкторія, ділянка, уздовж кілька кілометрів, завширшки

метрів біля ста затиснута берегами-скелями. Вони з неймовірним ревом, як з гармати, вистрілюють усе русло

ріки в круглу чашу глибиною з багатоповерховий будинок. Жах тільки починається.

З виру, де стовбур дерева виринає за дві доби, з цієї чаші, уся маса води неймовірним

чином утискається у втричі вужче, стиснуте скелями русло і з іще більшим

ухилом, жахом, ревом, вкрита кількаметровим шаром піни виривається нарешті на

волю, утворюючи виток річки Хамсара.

Коли ще дійсно працювали

профспілки, вони робили дивні речі. Дозвілля працівників мало велике значення –

організація чогось особливого, несподіваного, вагомо впливала на підвищення

показників „соціалістичного змагання”. Показники, в свою чергу, сприяли

виділенню додаткових коштів, нагородженню профспілкових лідерів та просуванню

останніх вгору по службовій драбині.

Чомусь трапляється так, що

люди, які мають вади від народження, ще більше ніж усі інші бажають відчути

всебічність та розмаїття життя, поринути у нього, як кажуть, з головою. Це так.

Неймовірний збіг обставин

сприяв поєднанню профспілкових ініціатив та прагненню людей, сліпих та погано

зрячих від народження, відчути захоплення сплаву по гірській річці.

Звичайно, було обрано провідника (хтось же повинен

добре БАЧИТИ і тримати кермо). Звичайно - було обрано найнебезпечніший засіб

сплаву - на плоту. Звичайно – праця провідника добре оплачувалась. Звичайно - його обирали серед знайомих. Звичайно – він

був зі спорідненої спілки - з вадами слуху. Звичайно – гарна, на той час

зарплатня завадила йому повідомити що ані сплаву, ані річки Додот він ніколи не

бачив. Звичайно – це мало свої наслідки.

Ми перетягли човни вгору

через водоспад і стали на відпочинок. Дістали „чіфірбак”, розпалили багаття,

закурили. Попереду чекала вечеря, келих такої бажаної „браги”, повільна розмова

біля багаття.

Не судилося. І де узявся

той біснуватий режисер, що усе переплутав та видав на майданчик зовсім інший

сценарій.

Очікуючи поки прохолоне

чіфір, Андрій підійшов до краю ущелини, за якою був ДОДОТ. Раптом він

обернувся і дико, наче з болем, заволав – ми підбігли до нього і тупо (дійсно -

тупо) дивилися на річку.

На двосекційному плоту притиснувшись один до одного стояли люди,

здебільшого чоловіки. Носове кермо плоту було відірване, а за кормовим якась

людина, намагалась гребти кермом, як веслом. Пліт несло ближче до нашого

берега. Ми дивились на усе це з „четвертого поверху”. До водоспаду лишалося

метрів сімсот.

Крайня точка водоспаду –

зріз. На Додоті вона складається з трьох основних

стоків – центрального, та двох бічних. Пліт несло під правим (нашим) берегом у

напрямку бічного стоку в прірву.

Кажуть, що у людей з

окремими вадами почуттів, інші почуття надрозвинені. Ми мали нагоду ціною цього

неймовірного шоу впевнитись у цьому на усе життя.

Додот реве шалено. Щоб почути

один одного на його березі, треба кричати співбесіднику на вухо – це єдиний

варіант.

За десять метрів від

правого зрізу, біля самісінького водоспаду, в Додот впадає струмок. За тисячі

років свого „струмкового” життя він пробив у скелі пройму і зробив на зрізі

води бухточку на кілька метрів. Коли ми спускаємось по Додоту згори, з озер, на

човнах, ми чалимось у це джерельце. Після того, як ніс човна занайтований за

єдине дерево, що якимось дивом встояло біля самої кромки води, корму заносить течія і транець човна

разом з дейдвудом мотору висить над

прірвою води за зрізом водоспаду.

Коли стоїш у цьому місці,

що схоже на незграбно зшиту кам’яну кишеньку, з-поміж реву водоспаду при

бажанні можна виокремити ледь чутне дзюрчання води – це струмок з висоти

близько метра падає в основне русло.

У це неможливо повірити,

але вони, саме вони, сліпі та майже незрячі люди, почули цей струмок.

Трагедія, яку ми оніміло

спостерігали, полягала в тому, що сліпі не маючи змоги бачити, ЧУЛИ наближення

водоспаду. А їх напівглухий „провідник” НЕ БАЧИВ водоспаду – великий ухил річки

візуально ховає місце зрізу. Фактично його можна побачити із відстані близько

ста метрів.

Наче керовані спільним

внутрішнім голосом ці люди разом, одночасно кидаються у воду – саме так, з

головою, і щосили, щільною групою, тримаючись один за одного, не пливуть а

сунуть ступаючи по дну. Занурені по груди сунуть на звук. На тільки їми

напрочуд почутий звук струмка. Потопаючий та соломина тут відпочивали.

В останню мить щось збентежило

„провідника”. Він пірнає їм у слід і гребеться з усієї сили. Він нарешті

ПОБАЧИВ місце впадіння струмка і мабуть у цю мить усе зрозумів. (Нагадаємо –

туристичні карти радянських часів мали незначні змінення, для упередження

використання „шпигунами”. На їх карті водоспаду НЕ БУЛО).

Трапилось диво – усі до

одного, дванадцять чоловіків та сім жінок, урятувались. Усі вони були

звичайними людьми – тож їх колотило від страху. До них „дійшло”. Вони були мокрими

до рубця, вони змерзли до кісток. Вони були звичайними людьми – тому з усієї

люті, мовчки, навпомацки з усією можливою силою, по звірячому били свого

провідника.

Мабуть він вчинив погано

погодившись „зрубити” начебто „легкі” гроші. Він навряд чи замислювався над

тим, що відповідав за їх життя. Але він був ЄДИНОЮ людиною, яка перша ПОБАЧИЛА джерело, ПЕРША до

нього дісталася і був ЄДИНИЙ, хто подавав кожному з них свою руку і витягав на

берег.

Ми втрьох насилу

повідтягали сліпих від „провідника” години за дві. Майже кожного довелось

прив’язувати до дерева, щоб не попадали в Додот. По рації, від розташованих

недалеко рибалок, ми викликали „борт” і відправили їх санрейсом у Кизил.

„Провідник”, не дивлячись на свій стан, відмовився вилітати разом з ними. Він

був „синій” як баклажан від синців та засохлої крові. За дві доби ми доправили

його в селище, спустивши знову човна через водоспад.

Чому я усе це згадав?

Мені раптом примарилось,

наче у жахливому сні, що все повторюється знову. Але у цьому жахливому маренні

я був не спостерігачем. У цьому видінні УСІ МИ були на тому плоту, сліпі та

безпорадні. Мені стало моторошно. Я так і не дізнався – чи був у нас той рятівний струмок, чи ми його почули,

чи хтось подав нам руку допомоги.

Одне я знаю точно – бити

цю людину я не буду і іншим не дам.

Зі спогадів мисливця.

Київ

07.07.2008

Бурова

Людство, наче

збуджений бджолиний рій, обговорює обставини, причини та можливі наслідки використання

вуглеводнів.

ВУГЛЕВОДНІ

Це слово, що начебто прийшло з дитинства, з

домашнього завдання чи контрольної роботи, які призначала сива вчителька, та,

що прямо під час уроку відгризала потай шматочки крейди заїдаючи їх узятою з

дому морквинкою. Це слово викликає у людей безліч різних асоціацій. Для когось

воно асоціюється з теплом і добробутом

осель, для когось – з «теплими» кріслами владних кабінетів. Розвиток промисловості,

підступність та війна, дитячі посмішки та батьківські сльози, бризки

шампанського, бомбардування мирних мешканців, чарівні жінки, шикарні яхти, 11 вересня 2001 року, тьмяний блиск золота

і яскраве сяйво маленьких камінців, так схожих на кришталики «Сваровські» - багато,

багато чого спадає на думку, коли згадаєш це слово.

Підкам’яна Тунгуска на відміну від своєї

Нижньої сестри відома завдяки метеориту, який сторіччя тому закінчив свій шлях

вище за течією від селища Ванавари. Це приголомшило і вразило місцевих

мешканців, тому про це дізнався світ. Торговці, які приїздили на факторії з

крамом і повертались додому з в’язками «пухнастого золота» розвезли цю новину

до серця Російської Імперії, Європи та Канади і в решті-решт, по усьому світі.

Щодо

Канади ми отримали несподіване свідчення, коли повернувшись з сезону полювання,

за кілька місяців до Чорнобильської трагедії, пішли позичити сокиру-колун до

сусіда евенка.

Снігу в

лютому 86-го намело у селищі близько двох метрів і сарайчик з нашим господарчим

реманентом мав вигляд пагорбу. Стомлені, поспішаючи розтопити піч в будиночку,

який покинули наприкінці вересня минулого року ми звернулись по допомогу.

Йольда був чудовою та щирою людиною. Депутат місцевої ради, снайпер під час

війни, він пішки дійшов до Берліну і на власні очі бачив прапор над Рейхстагом.

Усі роки після перемоги, він пас оленів у межиріччі Камо і Тахамо – лівими

притоками Підкам’яної, що витікають з плато Великого Хоя.

Утоптаний

за зиму прохід у снігових наметах привів нас до ледь прикритої дощатої двері,

що вела в холодний передбанник сусідської хатинки. На нас повіяло теплом, та

міцним дешевим тютюном, який зазвичай вживають оленярі. Господар зустрів нас

радою посмішкою. Повернення з тайги завжди вважається святом, тож в першу чергу

ми отримали по кухлю міцної ячмінної браги та по шматку свіжого, теплого ще

хліба з нашої селищної пекарні. Йольда знав чим пригостити – таких «ласощів» ми

не бачили вже багато місяців.

Упевнившись,

що усе в нас нормально і дізнавшись про нашу потребу, він дав нам колун, кілька

сухих листв’яних швирків, та бересту. Книжка пішов топити піч, а ми, очікуючи

чай, розповідали господарю про примхи цьогорічного полювання. Вік сусіда примушував

його залишатись в селищі під час сезону, але життя, проведене з оленями лишало

небайдужим до всього, що відбувалося в тайзі.

У лютому

темніє рано. Ми подякували господарю за чай та брагу, до якої встигли долучитися

ще кілька разів, чекаючи, поки нагріється власний балок. Повернувшись додому,

розклали речі та полягали спати.

Наступного

дня, поснідавши та впоравшись по господарству, ми згадали, що маємо повернути

колун. Я вирішив зробити це по дорозі до крамнички, де мав купити різний

дріб’язок та дізнатися про селищні новини. Вийшов на подвір’я, запалив і взяв

колуна. Хазяйновитий Книжка поклав його під навісом, але закінчуючи колоти

дрова у темряві, він не помітив, що від смоли кромку інструменту обліпило наче

коростою. Віддавати сокиру в такому стані було не ввічливо. Довелось зливати з

лампи керосин, та повертати сусідський реманент у робочий стан. Часу було

багато, поспішати не було потреби. Гукнув хлопцям, щоб зробили ще чаю та взявся

до брудної роботи.

Працюючи

над колуном, я чомусь згадав свої археологічні будні. Приблизно так,

потихеньку, ми в експедиціях розчищали залишки старовинних інструментів, серед

яких траплялись і сокири. Завершуючи роботу та протираючи результат ганчір’ям

звернув увагу на якийсь нечіткий відбиток, який було викарбовано на сокирі.

Ретельне обстеження з допомогою паперу та олівця проявило напис: «MADE IN

CANADA 1908». На наше питання, звідкіля така цікава річ Йольда розповів, що знайшов її

у мерзлоті, під час ремонту свого будиночку кілька років тому, зробив руків’я і

користується. Тож, можливо припустити, що канадці дізнались про метеорит раніше

за інших.

Обговоривши

цю пригоду з хлопцями за міцним індійським чаєм я таки рушив до крамнички.

Приємне відчуття повернення до селища з тайги навіювало спокійний та задумливий

настрій. Крамниця виявилася зачиненою. Шматок картону повідомляв почерком продавчині,

що: «Пішла у справах. Скоро буду». Вулиця, на якій пригорнулася сніговим покривалом

більшість будинків, магазин, пошта та контора промгоспу простяглася вздовж краю

берегової тераси правого берегу Тунгуски, на якій розташувалось селище. Усі ці

почорнілі від часу будівлі, зрублені з листвяного кругляка займали один бік,

відгороджуючись від тракторної колії лише дерев’яним тротуаром – обов’язковим

елементом кожного сибірського селища.

З іншого

боку дороги, метрів за десять край берегової тераси стрімко обривався вниз і

десь метрів за тридцять переходив у широкий берег, який був для нас водночас

аеродромом та нижнім складом для зваленого лісу. На ньому десь за місяць ми

почнемо готувати плоти, для сплаву у Байкит.

Полениця,

з якої топився магазин стояла між дорогою та краєм тераси, біля обриву. Поряд з

дровами донизу збігала протоптана у снігу стежка, по якій ходили на берег з

цієї частини селища. Очікуючи відкриття я сів на колоду і став дивитися на

протилежний берег.

Там

розташована Підбаза та вирує життя. Згадуючи зиму, я дивився на неї зі

змішаними почуттями. З одного боку, видовище захоплювало. Після тиші та

самотності тайги, цей осередок цивілізації вражав! Нафтобаза з двома десятками

танків для дизелю, бензину та мастил, по п’ятдесят тисяч кубів кожний, склади з

сотнями тон кукурудзяного крахмалу, солі, бешифіту та ще багатьох необхідних

елементів таблиці Менделєєва, щільні ряди балків, які надійно оберігають кілька

сотень вахтовиків від сибірського морозу. Чорно-білу одноманітність краєвиду

розриває шеренга великих вантажівок, пофарбованих у яскраво помаранчевий колір

– вони прийшли по зимнику з Єнісейська та скинувши вантаж і відпочивши підуть у

зворотній бік. Панорама такого незвичного для глибокої тайги видовища

доповнювалась двома тулубами «вертушок – десяток». Вони б нагадували здоровенних

яскраво – жовтих китів, викинутих на берег велетнем рибалкою, аби не їхні

хвостові консолі. З якихось незрозумілих мені міркувань, стоянка цих «десяток»

була біля самого краю тераси, майже навпроти магазину. Вони завжди стояли таким

чином, що довгі «руки» хвостових частин стирчали просто над рікою. Протилежний

берег, на відміну від нашого був крутим яром і влітку, коли відсутня крига,

вода вирувала просто під схилом до якого через річку було метрів п’ятсот.

І влітку

і взимку спостерігати за злетом «вертушок» було цікаво. Після розігріву двигуна

та набору необхідної кількості обертів пілоти відривали передні колеса шасі від

ґрунту, нахиляючи таким чином консоль до води і коли здавалось, що гвинтоктил

зараз перекинеться назад, вони додавали газу і велетенська машина наче

вистрілювала сама себе у небо під кутом до злітної площадки. Вже потім

вирівнявшись та зробивши коло вона зависала над майданчиком, на якому приймала

вантаж на підвіску. Видовище було вражаюче, особливо коли бачиш це вперше.

На Підбазі

у нас працювало багато друзів і вона фактично була єдиним джерелом постачання,

оскільки селищна крамничка пропонувала лише горілку, перемерзлий за зиму

портвейн, цигарки, морожені дольки ананасу, промерзлий же зелений горошок у

металевих банках та патрони для мєлкашки. Останні використовувались зазвичай

замість дрібної монети для здачі.

Друге

почуття, яке виникло від огляду на протилежний берег не можна назвати приємним.

Я згадав результати полювання – вони були сумними. Білка та соболь - головна

здобич промислу. Від чотирьох місяців на рік залежить добробут кожної родини, з

якої восени в тайгу йде чоловік. Усе інше – риболовля, валка лісу, заготівля

дров для потреб селища, збір лікарсько-технологічної сировини, заробітки

додаткові, а в грошовому вимірі символічні. Цим зазвичай займаються для

поповнення власних запасів та збереження нормальних відносин з управляючим,

який відповідає за виконання плану.

На

відміну від любительського, промислове полювання – важка робота. Гарна здобич,

це завжди результат наполегливої важкої праці на протязі місяців. Окрім

безпосередньо полювання, яке ділиться на ходове, з-під собаки та капканний лов,

промисловик будує та лагодить свої хатинки, яких у нього на ділянці до п’яти,

шиє та ремонтує одяг, взуття, спорядження, робить собі лижі та доглядає собак.

Він мусить сам обробляти пушину, споряджати патрони, готувати приманку, та заготовляти

дрова. Здобич дається важко. Ще важче усвідомлювати, оглядаючи угіддя, чистий

сніг, порожні капкани та незайману приманку, що сили витратив дарма.

Попередній

рік віддячив. Хутро перевозили на «материк» у два заходи. Більша і краща

частина здобичі проходила повз приймальний пункт промгоспу на «чорний ринок».

Причиною такої ситуації була різниця закупівельних цін між «казною» та

«материком», різниця суттєва. Якщо у рідному промгоспі за одного соболя ми

отримували по «тарифу» від 45 до 120 – ти карбованців, залежно від кольору та

наявності дефектів, то у знайомого перекупщика в невеличкому кафе у Пітері,

вартість такого самого краму починалася від 250 і доходила часом до 400 за

«хвіст», якщо соболя були підібрані по кольору у пари чи трійки. Держава

тримала монополію на право торгівлі хутром. Ризик втрати великої партії був

суттєвим та загрожував суворими наслідками. Але згадка про рік попередній

збуджувала настрій та додавала азарту. На ділянці приблизно шістдесят на

п’ятдесят кілометрів, де тільки чотири хатинки на чотирьох, взяти по сорок

п’ять «хвостів» соболя на «брата» – це не жарти. І це був тільки соболь! Якщо

додати білку, норку, горностаїв та ондатру виходило весело. У нашому чоловічому

«братерстві» з’явилися нові мотори для човнів, рації, зброя, хлопці гарно

відпочили «на материку». Але це був рік попередній.

Останній

сезон примусив замислитись. Начебто не змінилося нічого. Ягоди було рясно, тому

рябчика – основну приманку для капканів, добули достатньо. Поталанило навіть на

кабаргу! В Евенкії це рідка вдача. Справа в тому, що залоза самця цього

найменшого у своїй сім’ї оленя, настільки покращує якість приманки, що

результати відчуваються в рази. Але усе було марно, хитрощі з «кабарожою

струєю», так називають її мисливці, стали нідочого. Звіра не було. Ще й відсутність кедрового

горіху восени зменшило майже навпіл кількість білок. У порівнянні з попереднім

роком ми добули менше втричі. Звичайно це теж було непогано, але примусило

замислитись.

Частину

нашої ділянки зайняли бурові. Нафту у Байкитському регіоні знайшли відносно

недавно, тож зараз проводили контурне буріння, для визначення меж бурових

площин та інших обов’язкових у таких випадках досліджень. Станок встановлювали

на кілька місяців, рідко довше року. Коли досягали потрібної відмітки

обладнання демонтували і переносили у іншу точку за планом. На місцевості, яку

займала бурова, залишався непотрібний господарчий мотлох, напівзруйновані

балки, сотні скляних сулій у плетених корзинах, в яких завозили сірчану

кислоту, купи розкислих мішків з бешефітом, кукурудзяним крохмалем та сіллю.

Дивитись на це було неприємно. Але головним було інше – з цієї місцевості

уходили звірі. Усі. Судячи з слідів по снігу, виключенням були сойки та

кедрівки, які є лихом для капканного промислу і сприймаються як наші ворони та

граки - сміттярами.

Більшість

ділянок нашого промгоспу була на протилежному березі. Така ситуація витікала зі

складу місцевості. За своєю біологією соболь, основний наш «годувальник»,

вибирає для життя місцини поміж невеликих річок, пересічені великою кількістю

джерел та струмків. Плато розпочиналось в господарчій зоні нашої бригади. Якщо

рушати прямо від котельні Підбази по 33-му профілю, через два невеличкі

перевали за півдня можна пішки дістатись до Шима, своєрідної цікавої річки, яка

теж витікає з плато. Шим чимось нагадував пляшку шампанського. Маленький та

вузький влітку, в любому місці доступний для переходу «не розгортаючи чобіт»,

навесні або після дощу він бурхливо і майже миттєво здіймався на кілька метрів,

заливаючи усю пойму пінним кипінням потоку. Велика кількість здоровенних

кам’яних брил пінила потік і він дійсно нагадував невміло відкорковану пляшку

шампанського.

З

Великого Хоя ще витікали Розсолка і Куюмба. Остання давала назву нашому селищу,

або факторії, як називають їх тут, на крайній півночі. Вона впадала в основне

русло Підкам’яної нижче Підбази. Можливо завдяки харчовим відходам нафтовиків,

можливо з інших причин, але у нижній течії й нижче витоку була чудова риболовля

та багато ондатри.

Розсолка

– найкрасивіша з усього сімейства. Вона протікає місцинами, сформованими

окремими якимись кулястими в основі сопками в яких чомусь сонячні схили

складаються з піщаних ґрунтів. Це велика рідкість для тих місць, зазвичай усі

схили та осипи там утворюються з кам’яних окатишів, брил чи слоїстого каменю

скріплених мерзлотою. Саме тому береги Розсолки щедро прикрашені соснами, з

яких переважають кедрові. Насправді те, що ми звикли називати кедром, є

кедровою сосною а смачні «кедрові» горішки у дійсності мають «соснове» коріння.

Справжній - «ліванський» кедр, росте тільки на Дальньому Сході та Криму і має

зовсім інший вигляд.

Кілометрах

приблизно у восьми вище Підбази Тунгуска робить повільний довгий вигин. На

кілька кілометрів вище цього місця і впадає русло Розсолки. Річка ця потужна, майже

як Камо, тому трохи нижче її впадіння утворилась довга коса, яка створює

постійну загрозу для гвинтів нашим човнам, але сприяє диким оленям і лосям

переходити у брід з одного берега на інший. Для Підкам’яної це велика рідкість

тим більше у середній течії.

На

факторії нам, чотирьом землякам з Чернігова заздрили «по білому». Причиною була

наша ділянка для промислу. Справа в тому, що свого часу на цьому місці були

землі останнього місцевого шамана. За часів, коли ще зберігались традиції,

ходити в таке місце звичайній людині було заборонено. Та час плинув і таємничі

лісові боги покликали до себе провісника їх волі. Ми бачили місце його

поховання біля 33-го профілю, на перехресті, де тесана тропа звертає ліворуч,

перетинає Шим та збирається на плато.

Останній

притулок поважної людини – шамана чи голови роду, має за евенкійською традицією

вигляд «хатинки на курячих ніжках». Тобто це звичайний лабаз, зроблений на

високих підпорах з імітацією даху, двері та вікна хатинки. Кістки, як зазвичай

порозтягали звірі, але старий простріляний мідний чайник, та алюмінієва кружка,

які залишили небіжчику, почорніли від кіптяви - слугували час від часу рідким у тому місці

мандрівникам.

Якщо

прямувати тропою, за потоком майже відразу починається підйом. Він не стрімкий,

але довгий, такий собі «тягунець». Взагалі плато, яке має власне ім’я від

озера, що розташоване на ньому, має вигляд здоровезного конуса у якого зрізали

верхівку. Зрізали майже ідеально рівно і ця площина домінує над місцевістю на

тисячу шістсот метрів. Форма в неї майже трикутна розміром приблизно кілометрів

45 на 20. Прямуючи стежкою вгору треба подолати три пояси гольців.

Голець - це такий самий схил, але на відміну

від тайожного з моховою підстилкою лісу складається виключно з кам’яних брил,

дерев на ньому немає взагалі. Брили різняться по розміру від м’яча до

п’ятиповерхового будинку і кожен пояс являє собою смугу завширшки метрів від

ста до двохсот, яка такими брилами закидана абияк. Тож подолання гольців

полягає у вмінні стрибати з однієї брили на іншу навіть узимку. Шар снігу

робить містки між деякими брилами, але окремі настільки різняться, що

доводиться знімати лижі і стрибати. Якщо зупинитись та роздивлятись навкруги з

верхньої кромки другого поясу за ясної погоди можна бачити верхів’я та хребти

за сто і більше кілометрів навколо. У нас для цього було своє улюблене місце –

коріння зваленого кедра утворювали своїм переплетінням подобу крісла, наче

витівку дивакуватого дизайнера. Закінчивши підйом, було приємно і затишно присісти

в цій «кімнаті відпочинку» з краєвидом за обрій, випалити цигарку та відпочити

перед завершенням шляху до хатинки.

Подолавши

два такі пояси на підйомі ми потрапляємо на плато, вздовж краю якого йде третій

пояс гольців. На відміну своїх попередників він являє собою рів, завширшки

метрів сто та глибиною метрів з п’ять, закиданий теж брилами, але вже меншого

розміру. Враження таке, що хтось збудував захисний рів навколо уявного міста, а

на стіни не вистачило сил. Далі до самого озера площина. Знайомі геологи

розповідали, що це плато – залишок стародавнього вулкану. Виверження зруйнувало

верхівку. Саме потужні «постріли» з невідомих глибин землі і утворили кільця

гольців, залишивши площину. А з часом, у зруйнованому кратері і утворилось

озеро, яке започатковує річки, що витікають крізь розломи скальної породи.

За

кілька років до мого приїзду, хлопці поставили свою хатинку на тому місці де

був чум шамана. Це кілометрів вісім від краю плато і майже на березі озера, яке

має округлу видовжену форму і сягає десь семи кілометрів по довгій осі. Місце

там чудове і дивовижне!

Вирізняється

воно від інших місцин тим, що там росте виключно кедрова сосна. Завдяки значній

висоті плато, там більшу частину року панують сильні вітри, тому дерева в лісі

рідкі, невисокі та кремезні, трошки схожі на дуби. Хатина з такого дерева

вийшла чудова. Коли матеріал зрубу вистоявся, це співпало з моїм примусовим

«відрядженням». Враховуючи найбільшу віддаленість від цивілізації, саме ця

хатинка з чотирьох слугувала мені за «базу». Вечорами я натхненно вистругував

внутрішню поверхню стін маленьким рубаночком, результатом чого став світлий вид

приміщення у супроводі запашної кедрової смоли. Коли запалювалась свічка чи

керосинна, майже білі стіни відбивали світло і було враження того, що горить

електрична лампа «денного світла».

Цікаве і

місце, в якому колись тримав стійбище шаман. Три маленькі озерця, метрів по

десять п’ятнадцять утворюють майже рівний трикутник. Береги їх з грубого каменю

стрімко майже вертикально падають вниз, де переходять у дно на глибині десяти

метрів. Вони цікаві тим, що коли настає зима і усі водойми вкриваються більш як

метровим шаром льоду, з цих озерець уходить вода, перетворюючи їх на великі

порожнини, схожі на кам’яні «банки» з льодовими «кришками». Вони відновлюються

аж у травні, талими водами, змушуючи нас, як колись шамана, усю зиму і весну

добувати воду з талого снігу. Вірогідно, що саме це надавало рис чарівності та

загадковості шаманській стоянці.

Час заготівлі

лісу та в’язки плоту проходив за графіком. Книжка з Піфом їздили на валку, а ми

з Жорою та іншими чоловіками порались біля плоту. Готуючи хлисти листв’ягів та

ялинок ми водночас вибирали собі матеріал на баню, яку збиралися поставити,

коли трошки потеплішає. Так за справами, своєю чергою і розпочався травень.

Перебуваючи

в тайзі вже другий рік я, тим не менше ні разу не був на току. Вовка Циган,

обіцяв мені відвідування глухариного току десь при впадінні Розсолки в Тунгуску.

Моїм бажанням було не тільки побачити це диво. Ще з часів археологічного

минулого я захоплювався фотографуванням, взяв з собою камеру і до Сибіру. Тож

мрією було зробити гарну схованку та познімати токування крупним планом. З цією

метою ми вирушили якось ранком вздовж берега в бік току. Робити схованку треба

заздалегідь. Шлюбні ігри тетеревів відбуваються в кожній місцині з року в рік

на одному й тому самому місці. Тому птахи пам’ятають місцевість та з

пересторогою відносяться до любої нової зміни. Саме це слугувало причиною нашого

завчасного клопоту. Поставити скрадок заздалегідь, щоб час, дощі та сонце

замаскували схованку, зробили її непомітною на загальному фоні.

Ранком

ми вийшли та попрямували нашим берегом уздовж ріки. Травень завершує зиму на

Підкам’яній. В сіверу, у затінку балок та розпадків іще лежить норздруватий

сніг. Але скрізь нього вже виглядають кущі голубики з залишками минулорічної

ягоди і навіть в полудень де інде напівзамерзлі комарі вибираються крізь

снігову мішанину та видираються по гілочкам, які сторчать крізь сніг

намагаючись злетіти у повітря.

Але на

сонячних місцях та на південних схилах вже видно мох, богульник та брусничник,

вже зійшов сніг і прямувати пішки значно легше. От тільки ріка ще стоїть

монолітом, трохи увігнувшись на середині та зберігаючи відбитки шин і траків,

які залишив зимник. Хоча товща льоду ще більше метра, він теж ніздрюватий і

тільки з виду зберігає міць та велич. Вже скоро буде льодохід і от тоді,

створюючи товчію та затори із звуками, що схожі на постріл з гармати ця маса зрушить

вниз, до Єнисею.

Випадково

сталось так, що з Вовчиком ми зналися давно, років чотирнадцять точно, тож

спілкувалися завжди з інтересом, перемежаючи в розмові спогади із сьогоденням.

З нами було кілька собак, вони, зраділі весні, теплу, прогулянці тайгою, ганяли

з пагорба на пагорб, лякаючи дрібних пташок. Так потихеньку, години за дві, ми

поволі дісталися устя Розсолки.

Гукнувши

зграю, ми спустились до ріки та подались на протилежний берег. У місці впадіння

притоку в Тунгуску, на протилежному від нас березі, в минулому році ще стояла

бурова. Судячи з опису Цигана, мета нашої подорожі була у двох годинах ходу вздовж

течії Розсолки в сосновому масиві.

По

дорозі до протилежного берегу Тунгуски, десь на середині нас обігнала наша

зграя. Краще за усіх виглядала молода та трошки дурнувата Юкта – ярко руда з

білими підпалами вона наче вогник вирізнялась від іншої зграї на білому фоні

криги. Ми вирішили піти далі по притоку льодом, обминаючи пагорби та снігові

кучугури, які очікували нас вздовж берега. Судячи з усього, бурової вже не

було. У повітрі панувала тиша – коли працює бурова, за кілька кілометрів чути

ритмічний шум від дизелю та гуркіт заліза від бурового станка.

Зграя

зникла за кромкою правого берегу Розсолки, а ми рушили у верхів’я, прямо по

середині, розраховуючи за кілька годин дістатися місця. Раптом почули, як зграя

в різнобій та якось невпевнено залаяла на березі. Собак було четверо – одна

Вовчика і троє наших. Зазвичай кожен мисливець по голосу свого чотирилапого

помічника відрізняє, на що той лає – на птаха, білку, соболя чи великого звіра.

Ми з Циганом подивились один на одного – і його і наші собаки лаяли якось не

так як завжди. Познімавши з плеч рушниці та позводивши курки ми видерлись на

крутуватий в цьому місці берег. Перед нами була гола як коліно площина, яка

починалась від берега і простягалася до підніжжя сопки займаючи гектарів з

двадцять. Під самою сопкою, ближче до лісу, стояло кілька перекошених балків,

присипані снігом купи якогось хламу та розірвана навпіл ємкість від бурового

розчину. Майже уся площа, яка ще минулого року являла собою робочу площадку

бурового станка, була вкрита невеликим шаром свіжого снігу, який випав тут

минулої ночі.

Ми

подивились на собак, на те, що привернуло їх увагу. Метрів за сто від краю

берега, на рівноті снігом був присипаний невеличкий пагорб. Судячи з того, що

ми побачили, «пагорб» був покритий хутром і нагадував здоровезного сохатого,

який ліг відпочити. Це було незвично. По перше, жоден звір не буде так спокійно

лежати в присутності збудженої зграї собак, по друге, сама зграя поводилась

незрозуміло – голос подавали непевно і стоячи поряд з нами, майже на краю

берега в бік «пагорба» не просувались. Наче якась дивна сила змушувала їх

тримати дистанцію. Не розуміючи, що відбувається, аби прояснити ситуацію, Вовчик

зробив постріл у повітря. Що б там не було, але воно було неживе – навіть

трішечки не ворухнулось. Незрозумілою залишалась поведінка собак. Навіть наші

наполеглеві спонукання та кинута в той бік гілка не змусили їх зрушити в бік

цього незрозумілого об’єкту.

Старенька

Вовчикова одностволка дала збій – під час перезаряджання у папкового патрона

відірвало латунну п’ятку і картонний циліндр застряв у стволі. Він зайнявся

рушницею, а я поволі, маленькими кроками пішов обережно в бік цього

незрозумілого «горба». Собаки стояли на місці і продовжували лаяти підбурені

пострілом, це дивувало. Крок за кроком ідучи до цілі я відчув, що ноги почали

ступати не на тверду основу, як буває коли йдеш по промерзлій землі. Коли нога

доходила точки опори, замість твердого покриття було враження, що йду по батуту

чи скоріше по повітряним кулькам. Це було незвично – мерзлота тут вічна, навіть

в розпал літа вона не відмерзає більше ніж сантиметрів на п’ятнадцять -

двадцять.

Я

подолав майже третину шляху коли несподівано ліва нога провалилась майже по

коліно. Опори під нею не було, тож я утримував рівновагу завдяки тому, що

присів на коліно правої. Спроба витягти ногу була невдалою, її наче засмоктало.

Я погукав на допомогу Вовчика, він потихеньку рушив у мій бік. По ньому було видно

– він теж не розуміє ситуацію. Він обережно підійшов, подав руку і почав

витягувати мене з цієї несподіваної пастки. Мій резиновий чобіт, розкатаний

вище коліна, сидів там незрушно, а ось нога, щільно замотана у портянку поволі

почала виходити назовні. Хвилин мабуть п’ять пішло на те, щоб звільнитись і ми

вдвох поволі, обережно, відступили на край берега. Чобіт же залишився у полоні

чогось незрозумілого. Ми присіли на повалений стовбур та запалили. Пояснення

тому що відбувалось не було. Собаки крутилися навколо нас, сприймаючи те, що

відбувається за гру.

Перебираючи

в пам’яті усі можливі варіанти, ми гадали – що це може бути. Одне було

очевидним – чобіт потрібно дістати, інакше подальше моє пересування

нагадуватиме відступ армії Наполеона. Вовка пройшов берегом і знайшов шматок

товстого дроту та пару міцних гілок. Озброївшись таким реманентом ми

повернулись до мого чобота, голяшка якого самотньо стирчала чорним обрубком на

білому сніговому полі.

Ми

виробили технологію звільнення, вона була така. Одним кінцем дроту ми обмотали

гілку, іншим якомога щільніше обмотали голінь чобота, просунувши дріт крізь

«вуха» якими зазвичай завершується кожен гумовий чобіт. Моєю задачею було

лежачи на животі тягнути за цей імпровізований пристрій. Циган в свою чергу,

використовуючи іншу гілку як комбінацію важелю та палки-копалки, допомагав

чоботу вивільнитись з незрозумілих обіймів обкопуючи його навколо. Ця нехитра

начебто операція забрала у нас майже півгодини. Чобіт вивільнявся поволі. Коли

наші зусилля увінчались успіхом і він опинився у нас в руках, у нас зникли усі

сумніви і ситуація стала зрозумілою. Чобіт було вкрито речовиною, яка

нагадувала суміш бітуму, мастила та господарчого мила – це був буровий розчин

із значною домішкою бешифіту.

Справа в

тому, що вітчизняна методика буріння є роторною. Це означає, що коли колона

(тобто труба), входить в породу, вона не обертається. ЇЇ заглиблення

відбувається завдяки тому, що всередину труби під високим тиском подається

робоча рідина, вона потрапляє на лопатки бурової головки і крутить робочій

інструмент, який і прорізає товщу породи. Зробивши свою справу рідина виходить

на поверхню між зовнішньою стінкою труби та породою і знову повертається в

насос, такий от замкнутий цикл. Нюанс полягає в тому, що породи є різні по

міцності, відповідно до цього і робоча речовина має бути відповідної щільності.

Для цього і використовується розчин різних речовин: солі, кукурудзяного

крохмалу, бішефіту, барієвих та інших наповнювачів. Змішуючи їх у необхідній

пропорції в ємкості, розмірами з залізничну цистерну, виготовляють робочу

рідину для бурового станка.

Усе це

ми, як і кожен місцевий мешканець, знали. Знали ми також і про властивості

притаманні розчинам з великим складом бешифіту. Завдяки якимось своїм

властивостям ця речовина не дає розчину випаровуватись і водночас не дає йому

застигати від холоду навіть при Сибірських морозах. Тобто нам «пощастило», я

потрапив у вилив бурового розчину. Про таке ми чули від знайомого з під

Ванавар, коли спілкувались з ним по рації, але самі зіткнулись з цим уперше.

Цим пояснялась і поведінка собак – розумні тварини відчули небезпеку і далі не

пішли. Одна з причин, чому пересуваючись по кризі навесні треба брати з собою

собаку – водомоїну він відчує одразу і далі не піде.

Згідно

технологічних вимог до експлуатації бурових установок, після завершення буріння

для утилізації бурового розчину має вириватись котлован, куди і потрібно

зливати цю суміш. Після цього вона має бути вкрита шаром ґрунту а навколо цього

місця потрібно робити обваловку, щоб отруйні складові не вимивались талими

водами та не потрапляли у довкілля. Кожен, хто був на крайній півночі знає, що

таке копати котлован у мерзлоті, це все одно, що ложкою вичерпувати море. Тому

практично завжди після завершення робочого циклу та ліквідації бурової, розчин

просто виливають і він розтікається по місцевості, створюючи цілі поля, які

перетворюються у пастки, що не випаровуються влітку та на промерзають протягом

зими.

І цей

лось (ми роздивились потім – це був саме «сохатий»), прямуючи звичною для нього

тропою потрапив у пастку, так бездушно і нагло залишену людиною. Настрій було

зіпсовано, та і час витрачено. По світлому ми вже не встигали подолати путь у

два боки та виконати необхідну роботу, на що розраховували спочатку. Тож разом

зі зграєю завернули назад, у Куюмбу, вздовж лівого берега Тунгуски, по льоду.

Дорогою ми розмірковували про можливі випадки, коли діяльність нафтовиків мала

мати подібні наслідки. Нажаль, виходило багато. Тільки на Куюмбинській та

Йорубчонській бурових площах, які забезпечувала наша Підбаза, таких бурових

було більше сотні і більшість з них декілька разів міняла своє розташування.

Прямуючи

річкою в бік селища ми підійшли до повороту русла і знову почули собак. Цього

разу сумніву не було – лаяли на птахів. І дійсно, наблизившись до осипу, який

утворював берегову смугу в місті повороту ріки ми побачили тетерок на гілках

листвениць, які нависали над обривом берегу, готуючись упасти в результаті

підмиву коріння. Собачки наші сиділи під ними і, як і належить, голосом

сповіщали про ймовірну здобич.

Добувати

птахів у цю пору не прийнято у промислових місцинах. Вони нам край потрібні

восени, коли головна турбота – заготувати достатню кількість приманки для

капканів. П’ять «куріпок» і два «півні» сиділи високо на гіллі та пихкаючи

виказували своє невдоволення. Вони часто прилітали на цей осип споживати

камінці. Груба їжа, якою харчуються тетерки, рябчики та глухарі змушує їх

споживати дрібні камінці, які допомагають травленню і які ми знаходимо потім у

їхніх шлунка в разі вдалого полювання. Тож мені залишилось пошкодувати, що не

взяв з собою фотокамеру. Ми в чергове гукнули зграю та пішли додому. Оскільки

була тільки середина дня, ми вирішили відвідати управляючого, та розповісти

йому про бачене.

Діставшись

селища опівдні і не заходячи додому пішли у контору. Вона являла собою

звичайний брусовий будинок, розрахований на дві сім’ї. З одного боку в ньому

розташована контора нашого відділення Охотпромгоспу, а з іншого мешкає сам

управляючий. Судячи по звуку бензопили, господар знаходився на подвір’ї, де ми

його і знайшли. Він порався з дошками, з яких готувався робити новий човен.

Привітавшись ми запалили та почали розповідь про наші ранішні пригоди.

Леонід,

так звали управляючого, родом з «ангарців». Так на Підкам’яній тунгусці

називають особливу категорію місцевих жителів, які потрапили сюди з Ангари.

Справа в тому, що, за винятком маленького прошарку місцевого населення не

евенків, більшість «росіян», як називають тут усіх від татар до литовців,

приїхали сюди за два останні десятиріччя, хто в пошуках пригод, хто за «довгим

карбованцем», хто після звільнення. Останнім часом взагалі переважали

«вахтовики», які, наче сарана, залітали на бурові на два тижні, відпрацьовували

тут і вилітали назад, на «материк». Враховуючи специфіку робіт, наступного разу

вони могли бути розподілені на іншу бурову, яка належала до нашого управління.

Тому відсутність зобов’язань та бажання якнайбільше примножити власний статок

призводили до того, що саме цей «контингент» робив непоправні речі з тяжкими,

часто незворотними наслідками.

З усього

цього загалу вирізнялися «ангарці». Історія їх така. У двадцяті роки минулого

сторіччя, під час сумнозвісної колективізації радянська влада виокремила

соціальну групу «кулаків», позбавила їх громадянських прав та відправила на

заслання, в основному у Заволжя та казахські степи. Ті хто не загинув у дорозі,

потрапили у нові для себе місця і розпочали жити з самого початку, з «нуля».

Час ішов і десь років за десять в країні розпочалось будівництво колгоспів.

Коли на самому початку тридцятих років ця біда дійшла до Заволжя та казахських

степів виявилось, що єдиною можливою матеріальною базою для соціалістичної

перебудови села там можуть бути лише власні господарства бувших «кулаків». За

ці кілька років вони зробивши майже неможливе, налагодили на диких до цього

землях нормальне життя.

Державні

наміри не знайшли відгуку в серцях вчорашніх «куркулів», навпаки, вони чинили в

межах власних сил опір створенню колективних господарств – нищили власну

худобу, закопували зерно та палили млини. Результат не примусив довго очікувати

– їх знову засилають, цього разу на Ангару. Там все повторюється знову і вже в

41-у році, коли усі державні ресурси спрямовувались на забезпечення діяльності

війська, до них прийшли знову. Ангара не Заволжя, і навіть не Казахстан, але й

там на початку сорокових ці люди, гідні героїчних саг та епосів на свою честь,

зробили неможливе – стояли села, у дворах була худоба, у скринях зерно і мед.

Колгоспів вже не будували, їм просто довели план на кожне селище. При умові

виконання того плану люди фактично прирікались на голодну смерть, в разі

невиконання їх попередили про загрозу фізичного знищення.

Був

жовтень 41-го, глибока осінь, тайга вже вкрита метровим шаром снігу, мороз за

-30. Вихід з цього вони знайшли неймовірний – буквально за кілька днів, сідлаючи навіть

корів, прив’язуючи вантаж на кіз та собак вони тікають. Тікають над річкою –

горами, на північ. Коли за тиждень до селищ повернулись заготівельники вони

побачили неймовірне. Кілька тисяч сімей покинули свої оселі, спалили садиби та

господарчі споруди і зникли у невідомому напрямку. Оскільки йшла війна, їх не

шукали і це врятувало життя тим, хто добрався до Підкам’яної Тунгуски з’ївши по

дорозі і корів і собак і шкіряні ремені. Вижило їх небагато. Але тих хто вижив

врятувала війна. Основним видом сполучення з «великою землею» були, як і зараз,

судові каравани, які по великій воді раз на рік у червні заходять в селища

завозячи усе необхідне до наступного року. Після каравану 41-го року наступний

раз держава спромоглась зібрати караван аж в 1954-му.

Ті ангарці, хто був малюками у повоєнні роки

працювали разом з нами. Вони час від часу розповідали, як важко було навчитись

користуватися сірниками після звичних кременя з кресалом, якою смачною була

справжня кам’яна сіль і яким дивним та незвичним смак цукру та чаю.

Такими людьми

були і є «ангарці» з Підкам’яної Тунгуски. Вони відносяться до Евенкії, як до

батьківщини, серед них дуже рідкі браконьєри та крадії бо вони не бажають

тікати далі, їх прагнення – жити нормальним життям народжувати та виховувати

дітей…….. За це їх поважають, з ними намагаються не сперечатись і вирішувати

усі питання миром.

Ми завершили нашу розповідь і замовкли. Леонід

був невеселий. Відклавши в бік «Урала», якого під час розповіді так і тримав у

руках він запросив нас до комори в якій зберігав господарський дріб’язок,

снасті та двигуни для човна. Привід був зрозумілим – він дістав з діжки

харіуса, з якогось ящичка пляшку горілки і мовчки налив по стакану.

Він

досить довго мовчав – вирішував, як і до кого треба звертатись з цим питанням.

Потім поцікавився нашою думкою – що з цього може статись? Виходило не дуже

весело. Розробка надрів тільки починалась і це мало значити, що такі пастки

стануть реальною загрозою для існування усім – мешканцям, звірам, рибі, птахам.

Коли на

імпровізованому столі з перевернутої діжки з’явилась друга пляшка, розмова

відбувалася навколо питання – кому й навіщо це потрібно? Дивлячись на те, що

відбувається та чого це варте, навряд чи можна вважати, що це дійсно потрібно

людям. Ми розмірковували, що ціна, яку ми платимо за ці сумнівні «перемоги»

занадто велика. Потрібно зовсім зневажати себе і той світ в якому живемо, щоб

допуститись до такого. Причина очевидна – приймають рішення люди, яким байдужа

наша доля, вони, підписуючи документи на фінансування чергового «проекту»

навіть не замислюються, що за цим стоїть. Їм байдужі і доля тих людей, і доля

краю, їх цікавить тільки результат – «тепле» крісло, влада, яку воно дає, та

шалені гроші.

Абсолютна

безкарність цих «злодіїв у владі», їх жадоба до наживи помножені на нашу

байдужість до власної долі дає не очікувано жахливий результат. Катаклізм

світового масштабу - Тунгуський метеорит, наслідки падіння якого відчув весь

світ не завдав такої шкоди, як байдужість та безсердечність купки пройдисвітів

за кілька десятків років радянської влади.

Яких наслідків очікувати від такого перебігу

подій?

Якщо не схаменемось вчасно – безумовно

трагічних!

Велика

українка.

Холодний сумнів,

бездум недоречний-

Душі

надрив, сум’яття, пелена.

Застиглий погляд: розпач, біль, стіна.

Життєва

пастка – лови небезпечні.

Спокуса долі – виміри сердешні.

Рубці на тілі – давня борона.

Загибле поле – хижа сарана.

Безумство роздає дарунки ґречні.

Сергій Грабар

Непередбачувані

шляхи Сибірських моїх мандрів завели у серпні 1993 року до Ширинського району

Хакасії у Білий Балахчин. Цей невеличкий хутір при селищі Чорне Озеро.

Розташований він на лівому березі річки Білий Уюс, яка витікає, разом з Чулимом,

зі східних схилів Кузнецького Алатау, в’ється передгір’ями, степом та впадає

потім кілометрів за 150 правою притокою у річку Абакан. Край цей, з давніх-давен

скотарський, приваблює останні років сто п’ятдесят і шукачів жовтого металу, якого

багато приховано у нетрях Красноярського краю.

Кожен, хто

жив свого часу у СРСР, легко пригадає, що місцевість ця добре відома ще за радянських часів завдяки популярному

письменнику Аркадію Гайдару, у цивільному житті – Льоні Голікову. Пам’ятаєте?

Саме він, наймолодший з червоних командирів у віці 16 років знайомив хакасів з

жахом соціалістичної дійсності, шаблею та кулею утверджував Радянську владу і

потім, в якості героїчного епосу, описав це у своїх оповіданнях.

Історична

пам’ять хакасів навпаки, досі утримує у свідомості та передає нащадкам спогади

про місцевого господаря та промисловця – Семенова. У супереч образу «ватажка»

бандитів, який намагався сформувати Гайдар, місцеві старожили розповідають

онукам про дбайливого господаря та «батька хакасів». Саме він - Семенов, врахувавши

притаманну хакасам форму приселищного скотарства, створював власним коштом

школи та лікарні, копав шахти та будував збагачувальні фабрики. Кращі учні тих

шкіл за рахунок того самого Семенова відправлялися на навчання до Іркутську,

Новосибірська та навіть Петербургу. Вони повертались додому гірничими інженерами,

лікарями, вчителями. Саме вони стали тим джерелом, яке поповнило з часом

прошарок хакаської національної інтелігенції.

Переконуватись

у правоті останньої версії легко – в будівлях шкіл, побудованих Семеновим

навчаються, здебільшого, до сьогодні, у побудованих «бандитом» лікарнях і зараз

лікується більшість сільських родин. Спроби радянської влади вдатись до

подібних заходів у повоєнні роки, відрізняються тим, що новобудови не

витримують жорстокої зими, та дуже швидко виходять з ладу потребуючи нескінчених

коштів на ремонти.

Романтичного ореолу

образу «отамана» додає місцева легенда, про скарби, сховані під час виходу за

кордон у одній зі старих вироблених шахт. Начебто кілька десятків пудових

золотих зливків, які зберігалися на складах збагачувальної фабрики та були

приховані в останню мить, чекають повернення нащадків «володаря». Нащадки, за

переказом, мають виконати останню волю спадкодавця, відтворивши гарні умови

життя та добробут місцевої громади.

Подорожуючи місцинами

навколо сучасних поселень, тут - у тайзі, передгір’ях, горами, вас не можуть не

зацікавити печери і напівзасипані копанки, зарослі шипшиною та глодом вхідні

отвори шахт і старовинні покинуті села

старовірів з уцілілими будівлями та господарчими спорудами. Опинившись тут

морозним жовтневим ранком, вдихаючи насичене пахощами лісу та оповите туманом

повітря, відчуваєш почуття цікавості та, водночас, власної причетності до

невідомих подій та життя тих людей. Усе це створює образ казкових декорацій, дивлячись на які само

собою виникає бажання поєднати їх з таємничими пригодами та легендами давнини.

Робота вчителем та,

згодом, фермерство, залишали достатньо

часу для подорожей навколишньою тайгою та горами. А восени, по завершенні

основного циклу господарських робіт, спогади про мисливські будні в Туві

підбурювали часто до мандрів горами з рушницею та фотоапаратом чи просто річкою

з вудочкою та спінінгом.

Ось так, одного разу, зустрів

я на річці знайомого хакаса з сусіднього хутора. Переходячи разом з перекату на

перекат, витягаючи некрупного у тих водах харіуса, ми спілкувались про місцини

та урочища навколо наших селищ. Зокрема, коли Петро, здається так його звали,

витяг чергову рибину я зауважив, що місцевий вид, який рідко перебільшує 300 –

400 грамів поступається своїм братам з верхів’їв Великого Єнісею, де зазвичай

дорослі особі мають від 800 до 1300 грамів. А, як не дивно, в озері Кара-Холь,

з якого цей Сибірський велетень витікає, той самий харіус ніколи не буває

важчим за 200 грамів, вражаючи водночас великою кількістю жиру.

В обід за чаєм розмова

продовжилась. Обговорюючи грибні та ягідні місця, які були знайомі мені

набагато гірше, як новоприбулому, згадав, що в Хакасії ще жодного разу не був

на глухариному току.

Полювання це, як

відомо, одне з найпривабливіших мисливських вподобань. Саме на глухариному току

ти, як мисливець, випробовуєш такі свої якості як витривалість, знання повадок

птаха, вправність у користуванні зброєю. Саме цей різновид промислу дає відчути

азарт та перехоплюючу подих насолоду спостереження крізь ранішній морозний

туман за таїнством шлюбних ігор та двобоями цих красенів. Саме тому, бажання

потрапити саме на глухариний тік завжди бентежить уяву мисливця.

Петро був більше

рибалкою ніж мисливцем, його зацікавили розповіді про риболовлю в Тоджинській

котловині Туви. Мабуть тому він вирішив розповісти про місцезнаходження току, на

який, ще малим, ходив він із батьком. Ми сиділи на невеличкій терасі лівого

берега Білого Уюсу. Просто через ріку, перед нами, розгорталась панорама

передгір’я. За першими відлогими сопками в сутінках клубчастого туману можна

було роздивитись основні схили та розпадки ближчих до нас гірських кряжів.

Користуючись нагодою, використовуючи цей чудовий краєвид мій сусіда показав,

яким розпадком у який ліг треба зайти, аби потрапити у «шлюбну залу» глухарів –

вона виявилась майже на самій вершині гори, що розпочинала собою довгу гряду.

Допивши чай ми

подякували один одному за цікаву бесіду та попрямували річкою кожен у свій бік

– недовго вже було і до вечора, час ближче до дому, до теплої оселі – частувати

родини уловом.

Минали дні,

наближалась пора відкриття промислового полювання – двадцяте жовтня. Раніше це

було невід’ємною частиною мого життя. У цей час кожен, хто хоч раз бував на

примислі, відчуває особливі відчуття – здається, що навіть закіптявілий

чифірбачок та потертий місцями ремінь рушниці почуватимуться краще, вдихаючи

димок костра та дочуваючись відлуння пострілу.

То ж думки частіше

повертались до згадок про минулі сезони, про минулі збори на полювання і

квапливу погрузку на «борт» вертольоту, про заброску у тисняві вузького

проміжку між торбами з майном та стелею салону в перемішку з собаками,

«стволами», волохатими лижами і клопоти

висадки, коли «вертушка» утримуючись передніми колесами за вузеньку смугу

прибережної піщаної коси зависає на кілька хвилин над водою і бебехи твої і

собаки і лижі разом з каністрами та власником усього цього викидаються

нашвидкуруч просто у відкритий передній люк. Так я згадав і перший свій досвід

пов’язаний з полюванням на току, було це на Підкам’яній Тунгусці близько десяти

років тому.

Вовчик Циган, який був тоді моїм провідником

та вчителем, вже встиг набути статус «місцевого мешканця». Він повів мене на

тік заздалегідь. Спостерігати за глухарем під час току цікаво неймовірно,

заради цього терпить мисливець і холодний сирий туман і задубілі та затерплі

кінцівки свої.

Глухар – мабуть

найвеличніший птах Півночі, він дивовижно енергійний, вирізняється від інших

характерною «гордою» статурою, своєрідною постановкою голови та чуткою

рухливістю. Але спостерігати це не просто – надзвичайно гострий слух цього

красеня вимагає надобережної поведінки, повільних, виважених рухів, уникання

найменшого шорхіту – не те що гілок, а навіть тканини об чобіт.

Наблизитись до нього можливо тільки під час

його «пісні» - такого собі своєрідного гелготання. І якщо цей «соліст» раптово

припиняє «пісню», ти повинен завмерти як був і не ворушитись до моменту її

відновлення. Тож витривалість та вправність, чутливість та досвід, найголовніші

якості, які дозволяє бути присутнім на глухариному току. Слух цей птах має

надчутливий, !

і при найменшому натяку на сторонній звук уся зграя

здіймається в повітря і буквально за мить зникає у сутінках ранку в глибині

лісу.

Перед тим як

«кавалери» зійдуться на току, чуєш, як півні з навколишніх дерев «співають»,

характерним клекотом, зваблюючи подруг та викликаючи суперників на двобій. Вже

потім, коли прелюдія скінчилась, ледь чутний шум крил та хрускіт промерзлого

від ранішнього морозу листя дає знати, що дійство почалось. Виринаючи з

ранкового туману півні гордо сходяться в

середині галявини, вишагують навколо один одного кругами, випинають один перед

одним шиї, гордо здіймають важкі клюви і б’ються там несамовито, дійсно інколи,

як у пісні: «до крові».

Тому, самі надзвичайні

враження можна отримати, якщо заздалегідь, знаючи місце току, зробити схрон

посередині, безпосередньо у центрі події. Звісно, що займати місце там треба

звечора, на кануні, та терпіти до ранку усі незручності свого положення – бо ж

години з четвертої ранку, коли птахи по одному починають злітатися, не можна

навіть ворушитись! Але труднощі забуваються і окупаються стократ після того

видовища, власне учасником якого ти стаєш. Якщо, до того, це завершує вдалий

постріл – сумніву немає, це спогади та враження на усе життя.

Уважність глухаря треба врахувати і тут. Якщо

гілля та лапи кущів будуть свіжо зрубленими, птахи на току не залишаться.

Віковий досвід спонукатиме їх до пошуку нового місця, глухар піде з цього місця

і тік доведеться шукати знову. То ж спорудження схрону треба робити

заздалегідь, краще – з осені.

Я розмірковував про

усе це – збори, полювання, тік, друзів які вже в тайзі, дійсно розмірковував

про це весь час, займаючись своїми повсякденними справами. Думки такі та

бажання поблукати по нових місцях і підштовхнули мене до подорожі на тік, що

показав мені Петро – поки «по свіжому враженню» не забув його вказівки.

Вибравши вільний день

та підготувавшись у дорогу, ранком вирушив у путь. Від Балахчина до місця було

кілометрів сорок, тож подорож мала тривати до вечора наступного дня. Маршрут пролягав

берегами Уюсу, вище села бродом на інший бік та, далі, передгір’ям та розпадком

уздовж струмка – правого притоку річки. Готуючись до виходу, такий маршрут я спланував

навмисне. Саме берегами цього невеликого ключика дуже рясно росте виключно

смачна чорна смородина.

Дорога була неважка,

шлях був не близький, тож часу на роздуми вистачало. За околицею хутора у мене

промайнула думка, яка напливає час від

часу. Справа у тому що за останні роки у Сибіру довелось побувати на Підкам’яній

Тунгусці в Евенкії, у верхів’яїх Великого Єнісею у Туві, зараз от на Білому в

Хакасії. І у кожній з цих своєрідних, характерних і дійсно цікавих місцин при

погляді навколо виникають два однакові враження.

З одного боку, це

велич та краса природи. Саме природа Сибіру надихає відчуттям спокійної потужної

сили, неквапливої але шаленої енергії та, поряд з тим, впевненості.

З іншого боку – важко

знайти місцевість, яка б уникла згубного впливу людської діяльності. Будівництво

соціалізму в одній окремо взятій країні далось таки взнаки!

Вирубки вікової тайги на десятки, а подекуди і

сотні кілометрів, кинуті штабелі лісу на сотні тисяч кубів, заболочені

пасовиська та сінокоси, скелети зернозбиральних комбайнів на верхів’ях сопок, спотворені

золотодобичею русла річок та виливи бешефіту на місцях покинутих свердловин –

усі ці творіння рук людей вражають!!! Скільки марної праці треба було виконати,

скільки сотень тисяч чи мільйонів людей загубити, які почуття у собі випалити

вогнем, щоб стільки знищити.

Такі думки, нажаль,

вражають більшість людей, які приїхали з «материка» з бажанням зв’язати своє

життя з цим чудовим краєм а не у пошуках

тут «довгого рубля».

Невеселі думки

покинули, ледь потрапив у сутінок дерев, що росли вздовж схилів розпадку.

Поєднання у водозборі струмка ялинки, листвениці, берези та осини зформували

відповідний нижній ярус лісу. Килим з

брусничника й чорниці, поодинока у цей час голубика та кущі жимолості

привертали увагу. Ягода займає важливе місце в раціоні кожного сибіряка, це і

вітаміни, і ліки, і можливість поласувати за чашкою чаю довгими зимніми

вечорами.

По центру розпадку, як

йому і належить збігав жвавий струмок. Беручи початок з заболоченої сідловини у

верхів’ях хребта він прямував у річку утворюючи її правий приток. Саме берегами

цього струмка росте дуже багато смородини. Крім того, що ягоди з цієї місцини

вирізнялись особливо сильним ароматом, їх було завжди рясно ще й крупного

розміру на кожному кущі. Тоді ще я хотів викопати декілька кущів, аби

пересадити їх до свого подвір’я. Ці наміри я здійснив десь за місяць, як

облетів лист і була відповідна пора. Але природу обдурити важко! Пересаджені зі

звичного місця в горах на берегу струмка в умови хуторянського подвір’я кущі

геть втратили свою особливість! В межах садиби вони ледь плодоносили, до того ж

дрібною та кислою ягодою.

Так, спостерігаючи навколо, я дістався місця току,

що розташоване на старих вирубках у верхів’ях струмка. Було ще не пізно, тому

вибравши місце взявся городити собі скрадок. Впоравшись з роботою якраз встиг

перейти трошки вбік де і розташувався біля нод’ї на ніч.

Відпочивати біля нод’ї

затишно і зручно. Вогнище таке сягає метрів двох довжини. Складається воно з

трьох товстих стовбурів сухих листвениць, покладених на землю пірамідкою – два

паралельно поряд і одно зверху і прокладених між собою свіжими чіпками. Воно

горить довго та рівномірно на протязі годин шести. Якщо зробити на додачу

підстилку з лапника та жердин, то вийде гарний притулок на ніч в любому куточку

лісу чи гір.

Ранок привітав мене

щільним туманом. Зробивши нашвидкуруч чіфір на залишках вогнища, зазбирався у

зворотній путь.

Оскільки я знаходився

на вершині хребта, то вирішив зійти у долину іншим розпадком – подивитись

місця, у яких іще не був. Мій шлях пролягав широким сухим логом. Приймаючи у

своє лоно джерело трохи нижче верхів’я, він зходив у долину кілометрів на

десять вище за течією від струмка, схилами якого я підіймався напередодні.

Чудовий краєвид, гарна

ясна погода з легким морозцем, усе це сприяло гарному настрою. З розповідей

місцевих мешканців я чув, що десь у цьому боці розташоване покинуте селище

старовірів, тож гадав – чи трапиться воно на моєму шляху.

Мої здогадки розвіяв

краєвид, який відкрився мені з-за рогу розпадку – за кілька кілометрів нижче виднілись

крізь дерева ледь примітні на такій відстані стріхи будинків та господарчих

споруд. Цікавість узяла своє і я прискорив ходу, адже нові враження

приваблюють!

Сумніву у тому, що це

залишки селища старовірів не було – навіть з такої відстані було помітно, дахи

криті «клепкою». Старовинна технологія ця, зараз, нажаль не використовується. А

шкода!

Справа в тому, що

«клепка» вироблена з кедру чи ялинки використовується для виготовлення діжок.

Для її виготовлення вибирають тільки деревину з рівними та прямими прошарками. Заготовляють

у березні, до початку руху соку, виключно сокирою, без пили. Тому, під час

заготівлі, кінці капілярів деревини щільно закупорюються, наче заклепуються.

Порубана по довжині та поколота по розміру клепка складається у невеличкі

штабелі і вистоюється прямо в лісі два роки просто неба. Через цей час вона

підсихає, та набуває потрібних властивостей – стає гнучкою.

Потім кращу клепку, у

якій відсутні сучки та інші дрібні дефекти, використовують для виготовлення

діжок і бочок, а залишки йдуть на перекриття дахів.

Трошки підстругана

рубанком, така клепка укладається на риштування даху і кріпиться до нього

дерев’яними чіпками, крізь насвердлені отвори -

по такому зразку згодом стали укладати цегляну черепицю. Такий дах

міцний та дуже теплий! За відсутності пожеж ці «системи» вберігали споруди

стародавніх мешканців від дощу та снігу більш як по сто років. Тож сумніву не

було – я мав натрапити на покинуте селище старовірів.

Коли за півгодини

виходив з за рогу лісу і побачив селище – я був вражений відчуттям «де жавю»!

Наче знову, як це було у 1979 році, я, прямуючи в автобусі до Львова побачив у

Карпатах такі характерні скирточки сіна, що стоять на невеличких шестах, з

перехрестями унизу скрізь по схилах на Західній Україні.

Коли наблизився,

впевнився – сіно було свіжим! Відразу майнули думки – як може бути, щоб

культурна побутова традиція з Прикарпаття знайшла повторення в середині Сибіру!

Тім більше – селище покинуте і відсутність дефіциту сінокосів вряд чи змусить

кого-небудь забиратись у гори для заготівлі сіна, яке потім звідсіля і не

вивезеш у узимку.

Пояснення цим питанням

я не знайшов. Тому, маючи певний досвід мешкання у тайзі, зняв рушницю з

запобіжника та рушив далі повільно в затінку дерев.

На зарослій берізкою

галявині мені відкрилися залишки селища. Свого часу воно складалось з дев’яти

добре облаштованих садиб, будівлі яких, разом з господарчими спорудами та

залишками парканів були зараз перед моїми очима. Трохи осторонь, справа, на

краю галявини, напівзавалені залишки кошари, в якій зазвичай утримуються вівці,

огороджений вигін і невеличка хатинка.

Хатинка являла собою

зруб десь три на п’ять метрів, складений з почорнілих, але вправно підігнаних у

паз вінців. З труби йшов дим, на колодязі поряд - відро з водою і чорно-біла кішка,

яка не зрушила з місця побачивши мене. Я почав обходити з правого боку цей,

єдиний тут, осередок життя. На вигоні поза хатою побачив припнуту для випасу

корову, з десяток інших копичок та розвішане, мабуть для додаткової просушки,

сіно на залишках огорожі вигону.

Картинка ця була

настільки недоречною тут, що я оторопів. Ознаки життя навкруги хатинки у цьому

покинутому селищі не могли не вразити! До нашого хутору звідси – більше

тридцяти кілометрів навпростець. Інші селища взагалі, з протилежного схилу

хребта. Хто і навіщо міг створити такий маленький осередок існування, без

ніякої (судячи з того що бачив) господарської діяльності? Така картинка була б

доречною на хуторі чи у селі, але тут, у нетрях гір, це, м’яко кажучи, вражало!

Я зупинився та погукав:

«Агов, є хазяї»? Я повторив свій заклик ще кілька разів та продовжив

наближатись до хатинки. Ми дивились з кішкою одне на одного у вічі. Раптом вона

повернула погляд убік і в цю мить з за рогу хатинки вийшла старенька бабуся,

яка несла в руках оберемку дрібно поколотих дров.

Ми зупинились, кожен

де стояв, демонструючи несподіванку від зустрічі. Привітавшись «добриднем», я

поставив рушницю на запобіжник, підійшов до жінки, взяв у неї дрова та запитав:

«Бабусю, ви тут звідкіля, куди дрова нести»?

Вона мовчки кивнула в

бік дверей хатинки та промовила: «А я тут живу». Ми продовжили розмову з

бабусею Ганею, як вона мені назвалась потім, в будинку, біля пічки за чашкою

запашного трав’яного чаю. Кішка прийшла до нас та весь час розмови сиділа на

припічку і дивилась на нас дуже уважно. У мене було таке враження, що вона,

слухаючи свою хазяйку стежить, щоб усе було так як треба.

Звісно, коли

познайомились і я отримав запрошення на чай, мої питання до баби Ганни

стосувались причин її усамітненого життя у забутій навіть Богом місцині,

покинутому селищі старовірів. Від неї я почув розповідь, зміст якої не забуду

вже ніколи!

Історія її родини бере

початок наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Саме тоді, її батько, що походив з

заможної родини, покохав її матір, батрачку сусідського пана. Кохання це було

нелегким – батьки хлопця, звісно, були категорично проти, за волю коханої треба

було дати неабиякий викуп пану. Та любов долає усі перешкоди! Через деякий час,

подолавши супротив батьків та сплативши належне пану молода пара опинилась на

борту пароплава, яким дісталась у чужі та суворі краї Північної Америки – у

Канаду. Побралися та прийняли громадянство Канади одночасно.

У себе дома в

Закарпатті родина чоловіка займалась у лісовому господарстві. То ж на чужині

перші роки подружжя працювало на валці лісу. Проходив час, в сім’ї почали

народжуватись діти, з’явився такий-сякий статок. Вже у десяті роки двадцятого

сторіччя батько купив першу власну лісопильню.

Велика родина, а дітей

було вже восьмеро, як могла, підтримувала українське коріння – діти знали мову,

при нагоді сім’я листувалась з рідними, знайомими односельцями. Від них і

дізналися згодом про скрутне становище літніх батьків, про борги та негаразди,

які спіткали рідню останнім часом.

Під впливом цих подій,

вважаючи на тугу по батьківщині, яку так добре пам’ятали батьки, родина вирішує

повернутись в Україну. Зароблені в Канаді гроші, та вдало проданий бізнес дали

можливість не тільки розрахуватись з боргами. Сім’я будує гарний дім, купує ділянку

лісу, ставить кілька нових лісопилень, займається розведенням рогатої худоби.

На той час маленькій

Ганнусі дванадцять років. Вона вважає і досі, що Господь нагородив її кількома

роками щасливого життя – життя на рідній землі в оточенні близьких та рідних їй

людей. Це саме ті роки в Україні. До її сім’ї усі відносились з повагою, діти

були оточені любов’ю. Вона згадує що тоді, маленькою дівчинкою, навіть не

уявляла, що на світі може бути зло, що люди можуть ставитись нечесно чи

жорстоко один до одного! Та час минав.

І ось у 38-му прийшли

«совєти». Вона згадала про це, як про жах. В неї змінився вираз обличчя і мова

– з повільної та спокійної стала напружена, з короткими сухими фразами. Доля

батьків і рідних їй невідома. Вона з однією з молодших сестер та середнім

братом, у вагоні для скота, потрапила у дитячій притулок, десь у Середній Азій.

Вже звідти, після початку війни, їх, як «дітей куркулів та ворогів народу»

відправили на вічне поселення та примусові роботи, на золоті копальні, у

Хакасію на рудник «Комунар».

Тоді жах став повсякденним.

Нелюдські умови праці, знущання та приниження з боку керівництва і охорони. Морози

і голод, які багатьох доводили до самогубства………

Дивно, але потрапивши

туди втрьох, і, наскільки це було можливим, підтримуючи один одного, вони

вижили. Вони не тільки зберегли своє життя і пам’ять про батьківщину. Вони

дочекались амністії, змогли покинути рудник і отримали дозвіл на повернення

додому. Але усе було не так і просто. Люди, які більшу частину свідомого життя,

з дитинства, перебували за гратами без ніякої провини звикли поводитись

обережно. Вони почали з того, що влаштувались працювати у підсобне господарство

рудника. Там була можливість відгодуватись та прийти до тями після років

злиднів та знущань. Вони почали писати листи додому, писали на адреси, які точно

не пам’ятали, намагаючись знайти рідних, знайомих, односельців.

Десь через два роки

вони отримали першу відповідь. Їм писав голова селищної ради, до якого врешті-решт

потрапляли ті сотні листів п’ятидесятих, якими люди розшукували рідних. Голова

був не з місцевих – важкопоранений під час війни, він знайшов нову сім’ю і нову

домівку в їхньому селищі. Він повідомив, що більшість старих мешканців у рідні

краї не повернулась та доля їх невідома. Іще повідомив, що під час пожежі в

роки війни згорів і їх будинок і господарство і сільська рада разом з архівом.

Ця незнайома людина

поставилась до них тим не менше з розумінням – він порадив, щоб приїхав хтось

один, розібрався на місці і вже потім викликав до себе інших. Робочі руки були

потрібні в господарстві, але жодного вільного кутка у селі не було. Вони

перечитували цей лист багато разів і врешті-решт прийняли рішення – готувати

виїзд брата на наступний рік і чекати від нього вістей. Як вирішили, так і

зробили. Наступного року брата спорядили у дорогу. Гроші, які отримали по

амністії та економили на переїзд були дбайливо зашиті у підкладку ватника,

місцевий умілець зі своїх, звільнених, зробив міцні нові чоботи і Бориса (а

саме так звали брата), поїхали проводжати на залізничну станцію в Шира попутною

вантажівкою. Їхали мовчки, усіх бентежили думки – що буде далі, як складеться

доля. Прощалися надовго перший раз за багато років.

Виявляється –

турбувались не дарма. Брата тоді, у вікні вагона, бачили в останнє. Не було від

нього і жодної звістки. У ті часи тисячі таких одинаків повертались з Сибіру

через Москву у свої домівки, серед них було багато і тих, хто відбував

покарання за кримінальні злочини. «Секрет» з ватником та грошима був відомий

геть усім, тому багато сімей не дочекались своїх рідних з того клятого путі.

Вони чекали на нього кілька років і врешті

змирились. У шістдесяті, а саме тоді вони остаточно втратили надію, вони пішли

з підсобного господарства та прибились до старовірів. Дві одиначки, десь

тридцяти п’яти та сорока років виснажені багаторічною каторжною працею,

незчисленними зґвалтуваннями та знущаннями конвою, вони навряд чи були

привабливими нареченими, вже тоді виглядали як бабусі. Старовіри не пустили

«брудних» одиначок до себе в громаду, одначе дали їм можливість проживати на

околиці, доглядати вівці та коротати віку, бо відносились до них, як і до

більшості репресованих із співчуттям.

У середині шістдесятих

«політика партії» у сільському господарстві дошкандибала і у Хакаську глибинку.

До тих пір, керівництво району звертало увагу тільки на видобуток жовтого

металу та парадні звіти у крайком. На старовірів почали тиснути, щодо переїзду

у центральну садибу, щодо вступу у радгосп. Натомість релігійна громада

вирішила по-своєму – вони знялись зі століттями насиджених місць та подались до

своїх однодумців у скити на Малий Єнісей. Так одного дня баба Ганна з сестрою залишились

самі в покинутому селищі з невеличкою отарою залишеною у дарунок та двома

коровами.

Селище це ставилось

старовірами у відлюдному місті навмисне. Дорога до нього важка, а після дощу чи

повені – неможлива. Тож місцева влада розвела руками і єдине що зробила – взяла на облік літніх

хуторянок приписавши їх до найближчого на той час селища. Завдяки такому

клопотанню одиначкам призначили пенсію. Раз на місяць хтось з села – чи дільничний,

чи бригадир добирався до них верхи та привозив карбованці пенсії та різне всяке

по-господарству на замовлення. Через хворобу, невзираючи на молодший вік у

сімдесятих померла і сестра баби Ганни. І стара, не слухаючи умовлянь

залишилась сама. На господарстві собі залишила корову й кішку – більше не

впорати. А сякі-такі продукти, сірники свічки та батарейки до приймача

«Геолог-2» їй, як і багато вже років привозить раз на місяць дільничний

інспектор.

Коли я випадково

натрапив на її оселю, на дворі добігав кінця рік 1994-й. Бабуся усі ці роки

живе там сама. Дитяча пам’ять крізь роки лиха зберегла спогади про те як

господарював батько, як порались по господарству там в далекій Україні - наче у

минулому житті. І цей тоненький, але напрочуд міцний струмочок пам’яті

підтримує її на самоті, живить та надає сил. Вона звичайно розмовляє

російською, але казала, що на руднику, час від часу п’яні охоронці збирали до

купи дівчат українок – послухати «хохляцьких песен». Каже, що з часом майже

забула слова, але часто співає сама до себе – мовчки, без слів.

Я вийшов від баби

Ганни під вечір, переколовши дрова та полагодивши тин. У сутінках зі мною

прощалися, наче давні знайомі, стрункі силуети скирдочок. Ще два рази я там

бував. Користуючись нагодою брав з собою свіжий хліб, цукор та чай для бабусі.

І кожного разу, наближаючись до її хатинки намагався вгледіти саме їх – маленькі

ознаки нашої господарської культури в безмежному просторі Сибіру. У 1995-му моя

сім’я покинула Хакасію назавжди.

PS Багато років потому, десь у 2007 році, разом з усіма

телеглядачами України я дивився шоу-проект «Великі українці». Слухаючи перелік

претендентів, до яких, потрапив навіть вождь світового пролетаріату й ініціатор

знищення співвітчизників у концтаборах Уль’янов-Ленін, я пригадав і цю бабусю і

тисячі тисяч наших співвітчизників, які своїм життям, своєю працею долали свій

життєвий шлях у різних куточках різних континентів та різних країн.

Мені на думку прийшло, що скоріше це вони, ці

невідомі нам імена та долі, що завжди були і є синонімом працелюбності та

витривалості і заслуговують у першу чергу на горде ім’я – «ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ».

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

За кого планируете голосовать на местных выборах осенью?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама