Жінка вирішила, що у неї рак і стала готуватися до смерті...

2010-06-21 18:54 7351 Нравится 6

Жителька

села Немович, що на Рівненщині, Людмила раптово відчула погіршення стану здоров’я. Лікарі ніяк не могли встановити жінці

діагноз і призначити ефективне лікування. А тим часом Людмилі з кожним

днем ставало усе гірше і збоку, на животі, в неї чітко прощупувалася

велика пухлина. Жінка вирішила, що у неї рак і стала готуватися до

смерті.

Одного вечора їй стало дуже погано, і чоловік

викликав «швидку». Те, що трапилося далі, стало справжнім шоком для

жінки, її чоловіка і для фельдшера «швидкої»….Ось яку історію

Вона повідала під час черговового мого гостювання на Батьківщині.

-У липні минулого року я звернулася до

лікарів, оскільки в мене була затримка місячних і боліла печінка, адже я

недавно перенесла хворобу Боткіна, –

Лікар-гінеколог відправив мене на УЗД, й повністю відкинув мої здогадки

про можливу вагітність.

– Жіночко, вам скільки років? – запитав

лікар і, почувши відповідь, сказав: – Так що ж ви турбуєтеся, у вас

клімакс почався.

У медичній картці жінки медики виставили

діагноз: клімактеричний синдром і порадили приїхати на додаткове

обстеження через два тижні. Але Люда вирішила не їхати в райцентр,

оскільки в неї на той час не було грошей навіть на дорогу.

– А

тим часом мені стало дуже погано, постійно нудило, слабкість була

жахлива, – веде розмову жінка. – Я звернулася до лікарів

сільської амбулаторії, вони порадили здати аналізи і виставили діагноз:

пієлонефрит. Також виявили захворювання печінки і кишечника. Призначили

лікування. Що я тільки не приймала з ліків, пила настої лікарських трав,

але краще не ставало.

Чоловік пропонував поїхати в райцентр на

обстеження і лягти на операцію, але я не погоджувалася, адже на це треба

було немало грошей. Уся родина вже готувалася до найгіршого. Свекруха

тихенько плакала, переживаючи на кого залишаться п’ятеро дітей.

Я вже була готова до усього, – говорить Людмила – хоча дуже молилася

про видужання. Одного разу я собі вирішила, що коли зможу подолати

відстань від дому до церкви ( а це близько трьох кілометрів), то буду

жити. І засніженою зимою, спираючись на ціпок, я таки дійшла до церкви і

простояла службу.

Того дня Люда перепрала всі речі,

допомогла чоловіку з дітьми перебрати картоплю і пішла в дім, оскільки

погано себе почувала.

– Я ще тоді ввечері перераховувала гроші,

що приніс чоловік, і раділа, думала, не дай, Боже, доведеться їхати на

операцію, то мені вже не страшно, оскільки є гроші.

Уночі жінці

стало дуже погано і переляканий чоловік кинувся викликати «швидку».

Молоденька дівчина-фельдшер, оглянувши пацієнтку, виставила діагноз —

ниркова коліка — й вколола знеболюючий укол.

– На якийсь час

мені стало начебто легше і я прилягла на дивані, – згадує Люда, – і

раптом тіло пронизав такий різкий біль, начебто кишки виверталися

назовні. Відчуваю, що з мене щось виходить. Дівчина-фельдшер мене

заспокоює, мовляв, це камені з нирок виходять. Я ще тоді подумала: невже

камені в нирках можуть бути такими величезними? І тут фельдшер як

закричить: «Так ви родите!!!».

– Під час вагітності мені снилися

дивні сни, яких я ніяк не могла розтлумачити. Снилося, що лежу дуже

хвора і не можу піднятися. Навколо мене молоденькі жінки усі в білому. І

раптом з’являється хлопець і говорить, що я повинна йти за ним. Я йду

за ним через троє дверей ( саме через троє дверей мене виносили на

носилках у пологовий будинок) і опиняюся на вулиці, де збираю дитячі

іграшки. А на душі було так добре і спокійно. Ще незадовго до пологів до

мене у вікно кілька разів билася маленька пташка. Знайомі говорили, що

це ознака гарної новини.

– Ми вже не планували

дітей, адже і вік не той, та й вже мали п’ятьох ,яких треба на ноги поставити, – ділиться усміхаючись жінка. – Коли в мене виникла підозра, що я вагітна, я вирішила, що

все одно народжу цю дитину. Але згодом я настільки собі навіяла думку,

що смертельно хвора, що навіть і гадки не допускала про вагітність.

Коли ми їхали із новонародженою донечкою до пологового будинку, ми з

чоловіком ніяк не могли повірити в те, що відбувається. Якесь почуття

шоку, провини і сорому мене переповнювало. Ми мовчки сиділи в кареті

«швидкої» і не знали, що сказати один одному. І тут ми подивилися на

донечку, а вона така маленька, беззахисна, смокче пальчик… Ми подивилися

один на одного, посміхнулися і зрозуміли: життя продовжується.


Комментарии (1)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы вакцинировались, но все равно заболели COVID-19?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама