Коли кохання без взаємності.

—

...- Ось колись було кохання!—

захоплюється молодь шекспірівськими героями ХVІ століття з “найпечальнішої

повісті” “Ромео і Джульєтта”. І ця трагедія сьогодні згадується з

різних приводів. Коли, наприклад, якась мама докоряє доньці, чи ще не

рано їй вертітись біля дзеркала і бігти на побачення, то мимоволі

пригадається, що Джульєтті не було ще й чотирнадцяти років. А вже її

мати — леді Капулетті — допитувалась в дочки, як та ставиться до

весілля. І нагадувала, що у Вероні і молодші стають матерями...

То,

може, якраз самою природою визначено, щоб юні закохувались, страждали.

Шекспірівські герої вибрали смерть, коли доля обернулась проти їх

почуттів. І це — другий привід до розмови довкола трагедії: в наші дні,

як багато хто стверджує, нема такого кохання “аж до гробу”. Чи то

збідніли душі на почуття, чи люди стали раціональнішими і не кидаються

“з моста у воду”, коли кохання без взаємності.

Хоч у зв’язку

з цим хочеться нагадати про сучасних Ромео і Джульєтту. Цю вже давню

історію я почув декілька років тому від земляка,що працював у карному розшуку Сарненського райвідділу внутрішніх справ. В одному селі хлопець і

дівчина кохали одне одного, але їх батьки (такі собі Монтеккі і

Капулетті) заборонили їм одружуватись. Це було сприйнято як вирок — і

молодих людей знайшли повішеними у лісі на дереві. Як встановили

правоохоронці на основі судмедекспертиз,— це було самогубство.

Трагедія “Ромео і Джульєтта” сьогодні дає привід поговорити

про вірність і безкорисність почуттів. Чи ж є вона?

Насамперед варто згадати таку істину:

будь-яке кохання, навіть без взаємності, навіть без щасливого завершення

під марш Мендельсона,— уже благо. До того ж вміння (талант) кохати дане

не кожному. Страждання, як і всі

переживання, загартують, допоможуть стати мудрою і сильною, досвідченою і

в майбутньому значно краще розбиратись в людях. Нарешті, у дівчини, яка

пережила нещасливе, як їй здається, кохання, з’явилась можливість ще

раз пройти через той блаженний момент — початок любові.

Сьогодні

покинуті дівчата думками — із своїм “свіжим” горем. Вони думають, що

такого сильного почуття у їх житті ніколи уже не буде. Більше того —

вони впевнені, що не зможуть нікого покохати. Може, так і станеться,

коли вони на кожному кроці повторюватимуть, як наша читачка: “Чи ж

знайду я сили жити далі?..”.

Чи не краще, як радять психологи,

по-іншому подивитись на ту ситуацію і на себе в ній? Зраду коханого

можна пояснити просто: він надто егоїстичний, тому вашу любов прийняв як

належно. Або він не дуже розумний — не зумів оцінити ваші почуття, не

знайшов у собі сил вчасно розірвати стосунки з вами в якийсь період йому

було зручно користуватись вашим теплом. Коли ж зрозумів, що стосунки

зайшли надто далеко, а серце його так і мовчить, то вибрав за краще

врятуватись втечею.

За що ж ви себе мучите? Ви ж покохали саме

цю людину — таку, яка вона є, яка не була іншою в кращі часи ваших

стосунків. До того ж страждання в цій ситуації — це природньо. То чому

не прийняти їх, як належне,— після несподіваної і болісної розлуки з

коханим вам і не може бути добре. Таке філософське ставлення до

страждань, напевно, заспокоїть, і страждання швидше відступлять.

І

не треба вдаватись до традиційних уже наслідків зради — робити

висновок, який вловлюється в багатьох листах,— всі мужчини — негідники

(“я більш нікому не повірю...”). Чи не краще пригадати фільм “Москва

сльозам не вірить”, який здобув Оскара. А саме героїню актриси

Алентової. Пригадуєте, зраджена і покинута в молодості, вона згодом —

успішна, ділова жінка. Якби життя у свій час не “вдарило” так сильно,

розмірковувала вона, то чи вдалося б стати такою успішною?..