Дуже поширена наша хвороба: давати
оцінку і демонструвати своє невдоволення збоку, нишком, десь там у себе
на кухні, а не висловлювати і обстоювати свою позицію відкрито,
принципово і сміливо, не боячись наслідків, а в разі необхідності й бути
готовим підставити своє плече, коли комусь почнуть мстити за
принциповість. А ще більше наших людей не проявляють і такої чисто
позірної громадської активності. Їх взагалі не цікавить те, що
відбувається навколо, вони замкнулися в своїй заскорузлій шкаралупі і
вилазять із неї хіба що тоді, коли щось їх припекло, коли боляче
зачепили їх інтереси і стерпіти та мовчати вже не можна.
Стан
нашого суспільства нагадує мені дивний затяжний летаргічний сон,
викликаний наркозом байдужості, душевної ліні і безнадії. Той наркоз
різними хитромудрими способами вміло дозують владні режими з однією
метою — зробити народ терплячким, покладистим і безмовним, закрити
йому дорогу до державної і політичної кухонь, де потай від народу і
«варяться» всі справи, вирішуються людські долі.
Раніше, за
радянських часів, хоч створювалась видимість залучення мас до
управління державними справами, тепер і цього нема. Достатньо глянути на
нинішній парламент — де там хоч для годиться побачиш бодай одного
представника з низів — від поля, так би мовити, чи верстата? Все люди
багаті політикою заправляють. Заправляють, звичайно, так, як їм вигідно.
Та що там говорити про парламент — серед депутатів обласної ради
простого смертного не знайдеш. Дуже прикро і боляче, що отой владний
наркоз суспільної летаргії останнім часом посилений до крайньої межі
масовою пиятикою, на яку владні, правоохоронні органи вкупі із
системою охорони здоров’я ані найменшої уваги не звертають. Можливо,
зовсім не випадково не звертають, можливо, і в цьому є якийсь
розрахунок.
Нам пора зрозуміти очевидну і просту істину: владі
вигідно, щоб народ був пасивний і до всього байдужий. Тоді вона
почувається спокійно, комфортно, може провертати будь-які діла на свою
користь. Тому марно сподіватися, що влада покличе нас, щоб разом,
спільно вирішувати справи в інтересах всіх людей. Цього ми не
дочекаємося. Отож треба самим брати ініціативу в свої руки. До цього
спонукає і ось такий висновок фахівців Центру імені О. Разумкова:
«Влада ігнорує намагання громадян впливати на політичну сферу і навіть
часто протидіє цим намаганням. На думку громадян, найменшою мірою
сприяють розвитку громадської активності місцеві органи виконавчої влади
та органи місцевого самоврядування».
Дуже і дуже хочеться,
щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину:
їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в
руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не
кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема
контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би
мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити
напередодні президентських виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою
байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому
полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність
маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи —
одурманювати їх.
Гірко слухати
невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому
сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить.
Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба
боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і
вчинками.
|
|
