ВІЛ-інфікованих навіть наркомани відділили від себе. Це – ізгої в
ізгоїв. Він – колишній наркоман і теперішній ВІЛ-інфікований...
Зізнаюсь,
за кілька днів до зустрічі я настійливо шукав інформацію в інтернеті, щоб ще
раз впевнитись, що рукостискання з такими людьми, як він, є безпечним.
Тепер ми з Сашею сидимо у затишному маленькому кафе.Після 50 грам бальзаму, зав"язується відверта розмова. Саша каже, що йому, незважаючи на ВІЛ-інфекцію, нема чого
лякатись, чого соромитись, адже тепер він має нове життя. А пеклом він
називає своє колишнє життя.
— Мама сама виховувала нас трьох, я
ріс без батька, і ріс на вулиці. А вулиця давала своє...
У
дев’ять років – перша сигарета. У дванадцять – перші сто грамів. А в
п’ятнадцять був уже перший «косячок». Але й марихуана скоро перестала
приносити бажаний кайф...
— А наркотик замінив усе. Коли ти
наркоман, тобі плювати на всіх. Головне – наркотик. Мама стояла на
колінах переді мною, я штовхав її ногами і йшов, бо треба було знайти
вколотись. Нічого святого у мене не залишалось. Спочатку старший брат
намагався якось рятувати мене. Фізично він був сильнішим за мене, але я
почав братись за молоток... Мене лікували, мама возила навіть у Київ,
але нічого не допомагало. Щоб дістати наркотик, треба було красти, тому я
крав. Кілька місяців просидів у сізо...
Саша коловся дев’ять
років. Дійшло до того, що його ноги перетворились на суцільну рану. Коли
він скидав штани, кусками відлітала шкіра. Розвинулась дистрофія м’язів
і хлопець змушений був ходити з милицею. Він помирав. Щоб не бачити, як
вмирає син, мама поїхала в Італію на заробітки. Саша жив у підвалах,
тижнями не мився і ходив обірваний.
ДІЗНАВСЯ, ЩО
ВІЛ-ІНФІКОВАНИЙ, КОЛИ... ПОЗБУВСЯ НАРКОТИКІВ
— Я не вірив,
що можна кинути колотись. Якщо хтось кидав, то жив у страху, боровся сам
з собою і рано чи пізно здавався. Надовго цих людей не вистачало. Місце
наркотика може замінити тільки щось сильніше за нього, – каже Саша. –
Коли я якось зустрів свого друга, з яким коловся, і він почав мені
говорити про Бога, я подумав, що він хворий на голову. Але я таки пішов у
церкву, хоч дивився на віруючих людей, як на лохів.
Та коли
Олександр приходив до цих людей, вони казали, що раді йому. І хлопець
бачив, що це щиро. Десь з рік він ходив у церкву «Фіміам», слухав, і...
далі коловся. Зрештою йому порадили поїхати в Рівне у Реабілітаційний
центр для наркоманів при церкві. Там він побачив багато колишніх
наркоманів, які тепер жили в радості, а не в страху...
— Знаєте,
коли я сидів у сізо і не мав можливості колотись, я цілий місяць не
спав. Спить вся камера, а я ходжу цілу ніч. Я ледь не здурів. А в Центрі
я спав уже на першу ніч, хоч і не вколовся! У тюрмі я кілька перших
днів лежав і не міг встати, а в Сарнах уже на другий день розвантажував
цеглу! Оце і є чудо Боже, більше нічого не можу сказати. Я прийшов до
Бога і звільнився від наркотиків. Але на мене чекало інше випробування –
мені зателефонували і повідомили, що я – ВІЛ-інфікований.
«ЗНЯВ
З ГОЛКИ» П’ЯТЬОХ СВОЇХ ДРУЗІВ
Десь за рік до звістки про
інфекцію Саша здав кров для аналізу, але результатів не дочекався і
поїхав з дому. Його рік шукали. Він у той час жив у бабусі, а потім
поїхав в Сарни. І звістка про ВІЛ-інфекцію застала хлопця вже тоді,
коли він не був наркоманом.
— Це був сильний стрес. Неймовірно
важко впоратись із собою після такої новини. Бо очікування смерті –
гірше за саму смерть. Я плакав. Був навіть момент, коли я молився із
своїм братом по вірі і говорив: «Господи, чому я, а не він?». Але знаю
одне: якби не віра, мене не було б зараз серед живих. Якби не віра в
Бога, я б, можливо, заражав інших. Адже ви чули про людей, які,
опинившись у подібній ситуації, мали образу на увесь світ і мстили:
кололи здорових людей зараженим шприцом, навмисне вступали у статевий
контакт.
А тоді мені було удвічі важче і через те, що я був
першим і єдиним ВІЛ-інфікованим в місті і у всій нашій церкві, –
продовжує Саша. – Я був сам. Я не мав з ким про це поговорити. Коли
через кілька місяців після того у церкву прийшла друга така людина, як
я, інфікований чоловік, і його почали втішати, він сказав: «Ви мене не
зрозумієте, бо ви не такі, як я». А ця думка сиділа в мені усі ці
місяці! Але на відміну від мене, цей чоловік не був сам – у нього був я.
Я сказав йому: «Я такий, як ти, і зможу тебе зрозуміти»...
Олександру вдалось
витягнути із наркотичної залежності п’ятьох своїх друзів «на голці» –
він просто поселявся і жив разом з ними на одній квартирі. Мама
Олександра, коли восени минулого року на місяць приїздила з Італії до дому, була вражена змінами, які відбулися із сином.
— Повірте,
незважаючи на ВІЛ-інфекцію, я зараз маю спокій в душі – те, чого так
шукав усе своє життя. Я ніколи в житті не працював, а зараз п’ять днів у
тиждень працюю на будівництві. І не приховую від своїх колег те, що
ВІЛ-інфікований. Я займаюсь спортом, я багато спілкуюсь.
... –
Але ж ти розумієш причину її вагання? – запитали ми, коли дізнались, що
Саша запропонував своїй дівчині стати його дружиною.
— Так, якби
я був здоровий, то уже почув би від ну еї слова: «Згідна». Але я
продовжую чекати на її відповідь...
