Україна зможе функціонувати як федеративна
держава, яка повинна мати основне тіло історичну Україну і кілька
федератів у складі України: Крим, Галичина, Донбас. Це могло би
забезпечити і національно і культурну автономію для цих регіонів, які
розвивалися в специфічних, відмінних від загальної української, умовах і
могло би в принципі дати можливість максимально повно реалізувати
елітарний потенціал галичан, мешканців Донбасу та Криму, де елітотворчі
процеси відбуваються потужно, але в той же час нав’язування Галичиною
чи Донбасом своє думки, позиції, світогляду решті України може
призвести до негативних наслідків. Потрібно дати можливість розвиватися
цим регіонам у своєму руслі і в рамках української держави, але в той
же час дати їм можливість формувати свої структури влади, і свої
особливості законотворчості, і свої, відмінні від решти України,
традиції. І культурно і адміністративно, бо ці дві речі мають
співіснувати в рамках федеративної держави. У нас дуже часто говорять,
що федеративна держава - це дуже слабка держава, але в той же час я
можу сказати, що Німецька Федеративна республіка, Індія, Бразилія,
Російська Федерація і ще велика кількість держав, які мають
федеративний устрій і доводять і свою спроможність. І навіть більше
того, слабка форма прив’язаності така як конфедерація, наприклад
Сполучені Штати Америки, демонструє свою живучість. Звичайно мають бути
певні економічні і геополітичні орієнтири, мають бути спільні інтереси в
суб’єктів федеративної республіки, а не якісь умовні законодавчі норми
які прив’язують ту чи іншу частину до цілої України. В будь якому
випадку я не вважаю що федералізація України є кроком до розпаду
України. Навпаки, думаю що штучна унітаризація України є якраз шляхом до
непорозуміння і навіть тим що в майбутньому може дійсно спричинити
розпад.Адже, як Галичина так і Донбас хочуть впливати на всю
Україну.Хоча - Галичани не думають про ніяку федерацію, але сидять
собі перед телевізором і хочуть управляти всією країною…- Хіба
роблять вигляд, що вони управляють. Знаєте, в популярній російській
передачі «Наша Раша» є такий герой, який сидить і постійно розмовляє з
телевізором. Якщо галичани хочуть сперечатися з телевізором чи творити
кухонну опозицію, то це їхнє право, але це не шлях до якогось
конструктиву. А що стосується того, щоб впливати на якісь процеси, то
треба робити майданчик, щоб відпрацьовувати ту чи інше технологію, ту чи
іншу концепцію і відповідно пізніше саме ту концепцію, яка
продемонструє ефективність в рамках окремо взятого федерату, пропонувати
іншій частині України.Не без того,що зараз на львівщині є
група політиків, які починають говорити, що «все пропало» і пропонують
закритися в рамках окремо взятої Галичини і творити свій окремо взятий
рай, оскільки «все пропало» на рівні загальноукраїнському. Але я думаю,
що повинні бути процеси утвердження якоїсь своєї ідентичності в рамках
федерального устрою і окремо взятого автономного утворення. Зрештою,
від того, що кримські політики отримали свою автономію, вони не
перестали впливати на загальноукраїнські процеси. Тяжко
повірити, що галичани змиряться колись з тими цінностями, що
проголошують нині на Сході та Півдні України, а Донбас ніколи не
відмовиться від своїх героїв, від того ж таки Стаханова, так само Одеса
не відмовиться від Катерини, бо вона для одеситів представниця
монаршого роду, що заснували й будували Одесу. Подібно Галичина не може
відмовитися від Франца Йосифа, який чимало сприяв відродженню та
становленню вашого краю. Франц Йосиф, скажімо, для одесита це абсолютно
порожній звук. В той же мешканці Запоріжжя вшановують Йосифа Сталіна
не як творця радянської карально-репресивної системи, але як людину, що
перетворила забитий провінційний Олександрівськ на промисловий
індустріальний центр.
У нас надто різна історія. Тому ці історичні моменти якимось чином
треба закумулювати так, щоб вони не руйнували України і не були
подразником для різних її частин. Дивізія СС «Галичина» для
Івано-Франківська і дивізія СС «Галичина» для Полтави - це абсолютно
різні явища. Степан Бандера для Львова і Степан Бандера для Донецька -
це також дві різні постаті, як власне й Володимир Щербицький для
Дніпропетровська і Володимир Щербицький для Тернополя. Якщо ж ми
визнаємо, що і Володимир Щербицький і Степан Бандера є синами України,
то… з наступним поколінням Галичина це таки визнає. Бо наша історія
подвійна: і Щербицький і Бандера в силу своїх можливостей, в силу свого
світогляду працювали на Україну: Щербицький напрацьовував
індустріальний потенціал України, Бандера плекав ідеї незалежності
України. При цьому допускаю, що Щербицький, формуючи підвалини
незалежності нашої України, напевне і не думав про це, бо був партійним
функціонером і дбав, щоб його республіка, якою він керував,
розвивалася і мала високі економічні показники. Бандера також формував
підвалини української незалежності, але ми сьогодні пожинаємо плоди
діяльності як одного, так діяльності й іншого. Наші діти є нащадками як
однієї лінії так і іншої. Мої діти, наприклад, знають, що один їхній
прадід загинув в Радянській армії, а інший загинув в УПА. Як вони
можуть ділити українську історію? Хто із прадідів для них є дорожчим?
