3 --- Церква і євангельські тексти
1. Архетип «Біоробот»
Згідно з цим архетипом, існує Бог-Отець, який створив Всесвіт і людину. Людина як творіння Боже носить на собі Його відбиток, проте між нею і Творцем існує така ж сама прірва, як між людиною і, скажімо, створеним нею роботом. Людина від самого початку є грішною істотою, вигнаною з Раю. Вона цілком залежить від Творця і сама не здатна до повноцінних актів творчості. Смерть такого біоробота означає завершення його існування, а післясмертне життя біоробота можливе лише в сенсі продовження генетичної лінії його нащадками. Через це головною цінністю людини є її земне життя, що продовжується в земному житті її нащадків.
Найпослідовніше цей архетип реалізовано в юдаїзмі, звідки він був імплантований у раннє хрестиянство і, вірогідно, вже з 2 ст. н. е. почав у ньому домінувати як юдохрістиянство, фактично — юдохрістиянська єресь. Прийняття світоглядної бази, ґрунтованої на цьому архетипі, логічно призвело до проникнення у хрестиянство різноманітних відкритих і прихо¬ваних єресей «юдействуючих», в тому числі уявлення про «страх Божий» і людину як «раба Божого», а також доволі похмурого світогляду. Останнє викликане тим, що, згідно з юдейською метафізикою, світ був створений після того, як його покинув Творець (Лайтман Михаэль. Каббала. Тайное еврейское учение). Зрозуміло, все це абсолютно суперечить сонячному духу та букві Євангелія.
Архетип «Біоробот» найбільше відповідає психологічному стану дитинства, в якому до кінця життя перебуває більшість людей. Саме для таких несамостійних «дітей» властива гостра потреба в зовнішньому керуванні. Носій цього архетипу відчуває головну відповідальність не перед собою чи іншими людьми (такими самими «біороботами» чи «дітьми»), а перед зовнішнім Творцем («дорослим», який може нагородити або покарати) або Його представником — царем, імператором.
Архетип «Біоробот» завдяки своєму стабілізуючому впливу на суспільство є дуже зручним для ідейного контролю¬вання людських мас на великих територіях. Тому юдохрістиянство було сприйняте Візантійською імперією, а пізніше було частково імплантоване нею в масову свідомість Київської Русі. Звідти воно потрапило до Російської імперії, де було гідно оцінене державою і стало домінуючим.
2. Архетип «Надлюдина»
Згідно з ним, кожна людина є втіленим Богом, поза нею Бога немає. Отже — немає зовнішніх етичних обмежень. За свою поведінку носій «надлюдського архетипу» відповідає в першу чергу перед самим собою, у другу чергу — перед іншими «надлюдьми». Все залежить лише від «надлюдини», а навколишній світ є наче продовженням її тіла, отже — Раєм. Всіляке відхилення від райського стану є тимчасовим явищем, яке потребує негайного виправлення. Формою самоорганізації спільноти з таким світоглядом є монархія на чолі з «божественним правителем» (імператором, фюрером, царем). Він є правителем «сакрального космосу» («Священної Імперії», «Тисячолітнього Райху», «Царства Божого на Землі»), котрий потребує просторового розширення, імперської експансії.
Домінування цього метафізичного архетипу проявилося у хрестових походах 11—13 ст., які втілили релігійну потребу розширення сформованого у Західній Європі т. зв. «Християнського миру» (Pax Christi) на чолі з Римським папою і впорядкування навколишнього світу. В Україні цей архетип, можливо, почав реалізовуватися з реформами Володимира, проте він швидко був погашений інформаційною агресією з боку Візантії, коли вмираюча імперія спромоглася просунути на нашу землю різновид християнства, отруєного юдохрістиянською єрессю, плоди якого дають себе знати до сьогоднішнього дня.
Архетип «Надлюдина» відповідає психологічному стану підлітка з його максималізмом і прагненням до збивання у тісно згуртовані, жорстко організовані групи. Цей архетип є діаметральною протилежністю і радикальним запереченням архетипу «Біоробот». Можна сказати, що «надлюдський» світогляд з його гординею є гострою реакцією на розбалансування, викликане домінуванням світогляду «рабів Божих», пристрасним бажанням «підлітка» якнайскоріше «вистрибнути з дитячих штанців», позбавитися опікування «дорослих» і самому стати «дорослим». Додамо, що у 20 столітті надлюдський архетип найяскравіше виявився у нестримному динамізмі націонал-соціалістичної Німеччини.
3. Архетип «Матерія»
Згідно з ним, Бога немає, а всесвіт і людина є продуктами еволюції матерії. Ця матерія має чарівну здатність саморозвиватися, тому цей архетип знаходить своє вираження як у відвертому атеїзмі («Бога немає!»), так і в туманному пантеїзмі («Всесвіт — це Бог!»), різновидами якого є буддизм, а також сучасний космізм з його обожненням матерії. Оскільки матерія розвивається сама, то «прогресивно мислячій людині» треба лише прибрати перепони для її вільного еволюційного розвитку, якщо необхідно — то і найрадикальнішими засобами. Тим паче, що природа для носія матеріалістичного світогляду є не храмом, а майстернею, в якій можна робити що завгодно.
Домінування цього світоглядного архетипу заперечує будь-яку природну ієрархію, тож його соціально-політична реалізація тяжіє до відвертої чи прихованої атеїстичної диктатури: від комуністичного тоталітаризму до тоталіта¬ризму «суспільства споживання» на кшталт сучасних США. Послідовний матеріаліст не має жодних моральних обмежень — ні зовнішніх, ні внутрішніх, а тому перебуває у стані цілковитої безвідповідальності.
Архетип «Матерія» відповідає психологічному стану внутрішньої кризи і спустошення («темна ніч душі»), за яким настає або руйнування особистості, або її преображення. Цей архетип є тотальним запереченням як архетипу «Біоробот», так і архетипу «Надлюдина». Нинішня глобальна криза спричинена тим, що попри всю зовнішню релігійність сучасної цивілізації в ній домінує матеріалістичний архетип, звідси — стан духовного спустошення, «мерзота запустіння».
4. Архетип «Боголюдина»
Згідно з цим архетипом, є Бог-Отець — Творець Неба і Землі, Вишній і Святий (це уявлення про Бога-Отця дійшло до нас у відомій індоарійській формулі «Брахма Вішну Шива», тобто «Бог Небес і Землі — Вишній і Святий»). Він є соборною особистістю, тобто колективним організмом, що складається з божественних істот: «Я сказав: ви боги» (Ів 10.34). Ці божественні сутності перебувають одна з одною в стані гармонії і любові: «Бог є любов» (Перше послання Івана 4.8). Частина цих сутностей «одягнула» духовну оболонку і, втілившись у фізичному світі, стала людьми. Тобто людина має чотири складові: плоть, психіку (душу), дух і божественне ядро. Відповідно людина має свідомість земну (завдяки психіці), духовну і божественну. Пізнання людиною своєї духовної і божественної природи дозволяє їй долучитися до щастя і сили Бога-Отця, що виражається в оволодінні ВІРОЮ — найпотужнішою силою у Всесвіті: «Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого» (Мт 17.20).
Як ми вже показали, три описані вище метафізичні системи — «Біоробот», «Надлюдина», «Матерія» — взаємозаперечують і взаємопоборюють одна одну. Суперечність між ними знімається з виходом у надсистему — до архетипу «Боголюдина», який визнає часткову слушність кожної з трьох систем і розставляє їх на свої місця, адже:
— Психофізичну оболонку як людини, так і тварини справді можна розглядати як біоробота, керованого земною свідо¬містю — психікою (подібно до механічного робота, керованого комп’ютерною програмою). Проте людина принципово відрізняється від тварини тим, що людина керується «оператором» — втіленою духовно-божественною особистістю.
— Людина справді є втіленою божественною особистістю і за достатнього рівня розвитку може усвідомити свою божественність — за прикладом Ісуса Хреста. Проте її внутрішній «божественний оператор» є частинкою соборної особистості всемо¬гутнього Творця. Тому чим сильніший зв’язок людини з Творцем, тим більша її земна могутність. Згідно з цим архетипом людина є відповідальною не лише перед собою і людьми, а й перед Творцем, який за необхідності може втручатися в «природний» розвиток земного світу.
— Матерія справді є чарівною, а Всесвіт є живим організмом, але лише тому, що таким його створив Бог-Отець. Цей Всесвіт еволюціонує, але лише тому, що у ньому активно працюють ангели на небесах і люди на землі, які разом впорядковують Всесвіт і спільно борються з силами зла та хаосу.
Найяскравішим виявом боголюдського архетипу був період земного життя Ісуса Хреста і діяльність його апостолів з їхньою здатністю до цілительства та чудотворення. Часткове відновлення боголюдського архетипу також зустрічаємо у першій половині існування Запорізької Січі як православного військово-черне¬чого ордену з хрестиянською магією* козаків-характерників.
Архетип «Боголюдина» відповідає психологічному стану такої особистості, яка подолала внутрішню кризу і стала «дорослою», позбавилася страху і відчула себе втіленою божественною істотою, відповідальною перед Творцем та людьми — померлими, живими і ненародженими.
