Неділю напередодні Великодня називають Вербною. У цей день жінки нарізали вербових гілочок і несли їх до церкви, щоб святити. Галузки ці тримали як „помічні од недуг і грому”, ними можна було „Викликати у посуху дощ”. Для цієї мети брали лише червону вербу – шановане в Україні дерево, оскільки воно найпершим розпускається і, отже, оповіщає про весну. Є звичай „бити” кожного зустрічного свяченою в церкві лозою, приказуючи: „Верба б”є, не я б”ю, від нині за тиждень Великдень”. Свячену лозу шанують, закладають у хаті за святі образи.
Відгуляли, відшуміли заметілі,
дочекалися ми Вербної неділі.
Принесли із церкви гілочки свячені,
осяйні, весняним сонцем золочені.
Забуваються всі клопоти
й страждання,
оживають у душі слова прадавні:
– Верболіз, бий до сліз!
Не я б’ю, верба б’є,
будь здоровий, як вода,
а багатий, як земля...
Увійшла в свої права
весна-газдиня,
моя доня вже готує цибулиння,
будем крашанки невдовзі
фарбувати,
бо ж Великдень – світле свято –
йде до хати.
Це не чари – обереги предковічні.
І відлунює у серці слово віще:
– Топчу-топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть...
Дай, Боже, діждати
й на той рік топтати...
Василина Верховинка