Епохам властиво мінятись. Подіям забуватися (інакше біологічний вид homo sapiens стояв би зараз значно вище на сходах еволюції).
Древні вавілоняни вірили у вічний коловорот. Індуси
говорили про загибель та відродження світу. Євреї стверджували, що світ
не міняється і мінятися не збирається, а прадавні пророки тим часом
чекали на Месію...
Що ж, кожен правий по-своєму... "буде кожному по вірі його..."
...Місто гинуло. Вогонь танцював на сталі мечів, з яких
бійці пучками трави затирали червоні візерунки. Бог війни глузливо
сміявся, а потім сахнувся і прикусив язик. Поховальним вогнищем
займався світанок, смерть сиділа на списах та щирилась крізь опущені
забрала. Байдужо дивилися в ніч ті, хто ступив на шлях без права
повернення, і тремтіли руки в тих, хто лишився живим... випадково. Бо
тільки випадок міг залишити життя.
Молитви й лайки різними мовами стигли на вустах. Небо
вибухнуло розпачем ворон, всесвіт зрушився з орбіти, але було дещо, що
лишалось незмінним. Ворота. Здавалось, вони відлякували своєю
величністю і незайманістю. Якщо слово "диво" було доречне в ту мить, то
воно належало саме Воротам.
Ворота тримали юнаки. Дивно, що молодих солдат
поставили на такий піст, хоча навряд комусь спало б на думку
висловлювати подібне здивування. Вони тримали Ворота, навіть коли місто
було взято, прикривали своїм життям те, що було тільки символом.
Символом Міста. Хто знає - може не було кому донести їм
наказ про складання зброї, може, про них просто забули, або всупереч
наказу воєвод вперті діти вийшли до Воріт чекати смерть. Чекати
довелося недовго. Смерть вилетіла з лука і втисла тіла у бруківку Воріт.
Так вони лишилися стояти - закриваючи собою Ворота. Мить обернулася на вічність.
Прощавай, Місто!..
Перепони в роботі, як водиться, з'явилися там, де на
них ніхто не чекав. Саме тоді, коли не передбачалося ніяких халеп,
метал лопати відскочив, зустрівши опір чужорідного тіла.
Бригадир будівників (на яких саме була покладена
неабияка місія - реставрація Майдану Незалежності!) буркнув щось
непристойне: тілом виявилася споруда, що формою скидалась на арку,
точніше, на залишки арки. Підняли на ноги спеціалістів, почали копати...
Розкопки явили світові славнозвісні Ляські Ворота в
Київ XII століття, а біля воріт - кістки молодих людей, прошиті
залізними кінцівками стріл. Майже підлітки. Картина, очевидно,
розкривала історію гучної поразки, бо інакше наші релігійні пращури
навряд лишили б на воротах непохованих воїнів. Також експерти з радістю
зазначили, що планування вулиць давнього міста майже співпадає з
сьогоднішнім...
Словом, відкриття виявилося сенсаційним. Сенсації
зовсім не входили в план адміністрації, але змушували з собою
рахуватися - от і довелося помістити знахідку під скло. Старші
покоління ще пам'ятають міні-музей у теперішній "трубі", хоч мало хто
цікавився природою дивацьких руїн. Нашому поколінню пощастило менше.
Дехто вумний почухав потилицю і вирішив лишити проблеми давнини
праотцям, мовляв, нам і своїх вистачає. Втім, можливо ці філософські
думки зовсім не турбували його мозок, але так чи інакше, за бадьорим
помахом руки символ Міста було залито бетоном, разом з залишками
воїнів, давніми вулицями і віками. Надійно залито, якісно. Цього разу
остаточно. "Залили бетоном власні Помпеї", так пізніше напише про це
професор Петрова.
А на місці "Помпеїв" забадяжили макдональдс. Новий
символ Міста. Який захищають сотні радісних киян і "гостей столиці", що
повернуться до своїх селищ та містечок щасливі, що бачили це явище...
Пізніше, наче бажаючи виправити злочин, нові
реставратори-будівники за помахом руки нової влади звели на Майдані
нові ворота. Щоправда, криво, трохи химерно, всупереч всім
архітектурним традиціям, але... кому спаде на думку зважати на такі
дрібниці! Народ достатньо темний, щоб не тямити в архітектурі та
естетиці, отже, все добре...
Епохи змінюються, земля крутиться, міняються ідеали,
міняються символи. Міняється місто. Навряд хтось сьогодні міг би
померти за його символ, а сторінка з підручнику історії ніякого уроку
не викладе. Як і сам підручник.
Історія змушена повторювати ту саму лекцію кожному поколінню. І байдуже, чи хтось заллє бетоном колись наш сьогоднішній урок.
Пам'ять - тільки слово. Будьмо оптимістами.
Vivat! Життя триває!
