Олена Максименко Лiки вiд холоду з правом на надiю.

"А ты играй, а ты играй, играй, Может быть, увидишь дорогу в рай..."

Ольга Арєфьєв

МІНЯЮТЬСЯ ЦАРІ І КОРОЛІВСТВА, КОРДОНИ І СТОЛИЦІ,

ЦІННОСТІ І СТЕРЕОТИПИ. ЛЮДСТВО І ЛЮДИНА. АЛЕ ВОНИ У ВСІ ВІКИ БУЛИ І

ЛИШАЮТЬСЯ ПОРУЧ ЇХ БОЯТЬСЯ, КЛЯНУТЬ, ПРИРІКАЮТЬ НА ВИГНАННЯ, ЇХ

ОБОЖНЮЮТЬ, ЇМ ПОКЛОНЯЮТЬСЯ, ЇМ ВІРЯТЬ І ЗА НИМИ ЙДУТЬ, ЇX ЗАБУВАЮТЬ.

ЄДИНИМ СЛОВОМ, МОВ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ, ВОНИ ПІДНІМАЮТЬ НАРОДНІ МАСИ НА

ВІЙНИ Й ПОВСТАННЯ. І ДОПОМАГАЮТЬ ПРИЙТИ ДО ТЯМИ У МИТЬ ВІДЧАЮ. НА ВСІХ

ПЕРЕХРЕСТЯХ ЗЕМЛІ І ЧАСУ ТИ МОЖЕШ БАЧИТИ ЇХ ПООДИНЦІ ЧИ ВКУПІ, З

ЛЮТНЕЮ, КОБЗОЮ, АРФОЮ, БАЯНОМ, ГІТАРОЮ (ОСТАННІЙ ОБРАЗ ТИПОВИЙ ДО

БАНАЛЬНОСТІ) ЧИ БЕЗ НІЧОГО, НА ДОРОЗІ ЧИ СЦЕНІ...

У Європі XII-XIII ст. їх звали трубадурами або

труверами (від провансальського trobar - знаходити, тобто, "винахідники

пісень"), у стародавньому Римі - жонглерами, а пізніше - менестрелями,

в Галії це були барди (попередники труверів, кельтські співці), яких

згодом змінили древньогерманські скальди. І звісно, всі пригадують ще

зі школи казковий образ бандуриста чи кобзаря (фольклор береже яскравий

портрет сліпого старця з довжелезними сивими вусами і віщим словом),

якими ставали травмовані в боях козаки. Вони співали тужливі балади і

думи про славне героїчне минуле. Майстерність авторської пісні, як

будь-яке ремесло, переходила від батька до сина. І так, з покоління в

покоління, традиція дожила до наших неспокійних днів. Чи може справа не

в традиції, а в постійній гострій потребі викривати, висміювати і

виплакувати оточуючу дійсність, протестувати, говорити про те, що не

може сказати але відчуває кожен? Адже сила поезії виростає інколи з

найгрубіших реалій.

Тоталітарний режим, тиск системи були не кращим грунтом

для життя, проте відмінним для створення шедеврів мистецтва, зокрема

авторської пісні. Сьогодні система пала, здавалось би, протестувати

нема проти чого. Пішли з життя поети-виконавці Володимир Висоцький,

Булат Окуджава, Олександр Галич, Юрій Візбор. Ігор Тальков, Олександр

Башлачов, Олександр Литвинов (Вєня Дркін) і багато інших майстрів,

після яких, здавалося би, не лишилося що співати. Але земля крутиться,

приходять нові люди, молоді хлопці й дівчата з потертими гітарами

говорити на вічні теми, що шкребуть по нервах та сліплять у очі всім і

кожному. Про велику світлу любов і велике безпробудне п'янство, і

далеку дорогу, і такий набридлий, але жаданий домашній поріг. Про життя

смерть, війну і мир, про цапа відбивала і першу ластівку. Про тебе і

про всіх.

Чи не тому фестиваль авторської пісні Есхар проводиться

саме восени, на якісно промоклій землі під рясно промоклим небом? Чи не

є пісня символом надії в холод і сльоту на повернення сонця? Так чи

інакше, понад десять років на другі вихідні жовтня за тридев'ять земель

у тридесятому царстві Харківської області, у дрімучому лісі на

Партизанській поляні збираються ентузіасти з гітарами, наметами,

карематами, запасами зігрівальних напоїв і розкритими нароспах душами.

Ентузіасти сходяться з усіх країн СНГ - де-юре, але в реалі, звісно,

етнос переважає український, російський і білоруський (прямо "колиска

трьох братніх народів").

З пересадками, покладаючись на орган мовлення, що, за

повір'ям, доведе до Києва, ти добираєшся до заповітної поляни. "Пейзаж

маслом" явно не в кращому стані, проте все виглядає на диво досконало:

болото, яке чомусь звуть "дорогою", поглинає колеса машин, позбавляє

чистоти джинси, вітер валить з ніг і вивітрює з голови все зайве. Духи

доріг передають мандрівників на руки друзям, які зустрічають тебе у

багаття, простягаючи казанок з кашею... Ти потрапляєш у простір

абсолютно відмінний від того, де звик перебувати. Повітря відчувається

зовсім по-іншому, і справа не лише у димі вогнищ чи гітарних

передзвонах. Ті, хто добрався, подолавши сотні перепон, ніби очистились

у випробуваннях, змили весь вантаж реалій (роботу, навчання, образи,

застуди, обридлі питання, борги...), лишили позаду весь негатив і, як

медаль за відвагу, отримують паспорт ес-харівця й реєстрацію, як

водиться у кожному порядному світі. Холод і дощ зближують, сплітаючи

сторонні долі у братські теплі обійми. Стан близький до невагомості...

І яка різниця, що артисти вибігають на сцену в потертих

кросівках і шапках, а глядачі перебувають у горизонтальному положенні в

екзотичних позах, закутані з головою в ковдри, якщо звучить Пісня і

сяють зорі. Яка різниця, що не обійшлося без п'яних панків та гопів, що

наповнюють простір вигуками "не в тему" (офіційно спиртне тут

заборонено, але куди ж без нього?), якщо всі люди брати, і небо, і ніч

одні на всіх. Співають всі, кому вистачає сил притискати струни до

грифу, від малечі шкільного виду до старців виду пенсійного. Співає

ведучий, схожий на гнома з казки, імпровізуючи й римуючи вітання

друзям-виконавцям, співає люд поза сценою біля наметів (в залежності

від темпераменту й кількості вжитої зігрівальної рідини). В залежності

від тих самих факторів народ розселявся на дві зони у різних частинах

галявини: "Задушевна бесіда" і "Кричущі серця".

Найбільший і найстаріший фестиваль України пережив

далеко не кращі часи. Але твори, що звучали і, варто сподіватися,

звучатимуть надалі зі сколоченої поспіхом сцени, справедливо можна

вважати одними з кращих.

Ти повернешся додому, вижатий, мов лимон, але сповнений

цілющої сили, і всю зиму грітимешся спогадами. А може, на старій гітарі

візьмеш перший непевний акорд і заспіваєш, хай навіть не з підмостків

Есхара...

З давніх-давен пісня була знаряддям мудрих жреців і

шаманів, набуваючи магічних властивостей. Так само, біля вогнища,

вночі. Сьогодні, коли люди забули про ці властивості, пісня нерідко

втрачає силу. Барди - одні з тих, хто береже традицію, несе крізь час в

долонях, мов живу воду. Можливо, саме вони відчинили ворота іншим

жанрам (рок, реггі, метал, реп, тощо) і свободу крикнути на весь світ з

майдану "Ні брехні!". Може саме ця сила тримає світ на краю прірви...

І яка різниця, що гине листя й літо, якщо горить ватра, і ти співаєш з усіма?