Не Київ, а канарковий заповідник

2009-12-23 16:59 1 486 Нравится

За

багатством рослинного і тваринного світу, що населяє нашу столицю, Київ

вартий статусу біосферного заповідника. Загалом, як з’ясували науковці,

в межах міста гніздяться близько ста видів пернатих

Орнітологи не раз помічали, як над Хрещатиком пролітали сірі

журавлі, сокіл чи навіть орлан-білохвіст, занесений до Європейського

Червоного списку тих тварин, яким загрожує зникнення. У кущах на

бульварах можна побачити гнізда маленьких коноплянок, славочок. Десь

угорі щебечуть сірі мухоловки. Зеленушки й малинівки, хоча вони й

перелітні птахи, частенько навіть залишаються в Києві на зиму.

Крячки знають, де пролягає умовна межа міста

Вже звичними стали в нас чорні дрозди. Їх часом плутають зі шпаками,

але ті менші за розміром і з білястими пір’їнками, дрозди ж зовсім

чорні з яскраво-жовтими дзьобиками. Ще кілька десятиліть тому ці птахи

в Україні були неймовірно рідкісними. Поодинокі екземпляри селилися в

непролазних заростях густих далеких лісів.

На рубежі 70—80 років минулого століття орнітологи вирішили

поекспериментувати і з міста Познань завезли до Києва кілька пар цих

птахів. Новосели чудово прижилися, розмножилися, і тепер деякі з них

навіть не відлітають у теплі краї.

Пернаті мешканці міста пристосувалися і до гуркоту машин, і до

людської метушні. Звісно, життя їхнє тут не безхмарне. Незліченна

кількість їх гине на вітровому склі автомобілів, у зубах котів і собак.

А скільки пташиних гнізд знищується під час формування крон та

проріджування дерев, кущів, скошування трави! Тим не менше наші крилаті

сусіди не поспішають змінювати київську “прописку”. Адже і їжі тут

більше, і клімат м’якший, і будівельного матеріалу для гнізд не бракує.

В хід ідуть обривки ниток, шматочки дроту, вичесана собача шерсть,

поліетиленові обгортки від цигарок та інші відходи людської діяльності.

Цікаво, як би поставилося до такого модернового житла лісове птаство?

Найдивовижніше, що пернаті знають, де пролягає межа Києва. У сезон

полювання мало не вся водоплавна живність, що має крила, переходить

умовну лінію міського кордону і звідти переможно поглядає на мисливців,

які безуспішно намагаються виманити птахів із заповідної зони. Та

тільки-но стрільці зачохлять свої рушниці, пернаті дружно розлітаються

до приміських сіл і мисливських угідь.

Горобці примандрували до нас із... джунглів Африки

Біолог Ярослава Межжеріна не один рік спостерігає наших крилатих

сусідів і може розповісти про них багато такого, що примусить іншими

очима поглянути навіть на звичайних, найпоширеніших у нас птахів —

горобців. Їх пані Ярослава вважає чи не найпривабливішими

представниками міської фауни.

Мабуть мало хто знає, що горобець домовий (це його повна наукова

назва) походить із далекої тропічної Африки. Оскільки пристосований він

до життя в заростях джунглів, то й літає сяк-так, а точніше, пурхає з

гілки на гілку, і пташенята в нього з’являються на світ

голі-голісінькі. (В спекотному кліматі пух їм ні до чого).

— Загадкою для орнітологів,— каже пані Ярослава,— залишається те, що

ж свого часу примусило малу птаху покинути теплі краї та помандрувати

слідом за людьми в значно суворіші кліматичні умови. Нині горобці

живуть скрізь: від великих міст до маленьких високогірних селищ, але

лише там, де є людське житло. Як пояснити таку закономірність?

Наявністю кормів? Але в північних районах, де не розвинуто сільське

господарство, поживи для цвірінчиків мало і за харчами вони мусять

літати в ліси й на луки, та щоразу повертаються до людського житла.

Сказати б, що воно конче потрібно для горобиних гнізд, але й це не так,

бо всі представники сімейства ткачикових чудово вміють майструвати

власні хатинки на деревах чи займати чужі дупла і нори тварин. Цікаво,

що горобці селяться навіть у стінках гнізд великих хижих птахів,— тих,

що полюють на таку саму пернату дрібноту. Буває, що приносять для

ненажерливих пташенят десь спійманого горобця, але своїх квартирантів

при цьому не зачіпають.

Горобці — дуже дбайливі батьки. За одне літо вони дають життя двом —

трьом виводкам пташенят. А ті, хоч і вилітають з гнізда через 10 днів

після вилуплення, не поспішають ставати самостійними. Можна частенько

побачити, як на землі гурт великих вгодованих жовторотиків безсовісно

атакує свою нещасну худеньку матусю. А та кладе їм у відкриті дзьобики

якісь крихти, підбираючи поживу просто з-під ніг ледачих підлітків.

Зате восени, виконавши й перевиконавши всі свої батьківські

обов’язки, щаслива пташина пара вдруге переживає пору романтичної

закоханості, по-весняному співаючи пісні й виявляючи одне одному

зворушливі знаки уваги. Горобине подружжя ремонтує й утеплює своє старе

гніздечко, де разом ховатиметься від суворих зимових холодів, мабуть,

геть забувши про свою спекотну історичну батьківщину.

Ворони, як і лебеді, паруються на все життя

Чи любите ви ворон? У пересічного городянина ці галасливі завсідники

смітників та безсоромні крадії блискучих речей викликають найменше

симпатії. Проте Ярослава Межжеріна зовсім іншої думки про цих птахів.

Адже вони — санітари лісу, які пожирають шкідливих комах і мишовидних

гризунів. До того ж, ці пернаті хижаки мають у своїй натурі й гарні

риси. Наприклад, у номінації “подружня вірність” вони можуть

позмагатися навіть з лебедями. Здебільшого, ворона обирає єдиного

партнера на все життя: щороку вигодовує 4—5 пташенят і при цьому не

втрачає романтики почуттів. Не тільки в шлюбний період, а й узимку чи

восени, коли є вільна хвилинка, воронячі подружжя влаштовують

зворушливі танці: кружляють, перевертаються в повітрі, підкидають

догори сухе листя, підспівуючи собі. Так що ці птахи цілком підходять

на роль романтичного символу.

Міське життя вносить у їхній побут свої корективи. Трапляються

воронячі гнізда, зроблені з обривків дроту. Описано житло сірої ворони,

складене наполовину з алюмінієвих ложок і виделок, поцуплених

хазяйновитим сімейством із їдальні неподалік. Зсередини ці шедеври

гніздового будівництва можуть бути встелені шматочками підібраної на

смітниках вати, клубками вичесаної собачої шерсті, ниточками й

шерстинками, видовбаними з викинутих одежних щіток. Своїх пташенят

дбайливі матусі навіть “частують морозивом”: підбирають папірці від

холодного десерту і несуть їх у гніздо, де вороненята злизують з

упаковки солодкі патьоки.

— Для того, щоб пересвідчитися в розумності цих дивовижних птахів,

варто поспостерігати хоча б один день життя воронячого сімейства,

котре, до слова, педантично дотримується єдиного розпорядку,—

розповідає пані Ярослава. Прокидаються завидна, потім — п’ятихвилинка,

тобто загальні збори всіх ворон, що живуть на певній території. Навіщо

птахам такі зльоти, нам, людям, не зовсім зрозуміло. Можливо, вони

узгоджують плани на день чи обмінюються розповідями про свої

сновидіння? Після “наради” всі індивідуально розлітаються на пошуки

харчів. Хто нишпорить по смітниках, хто ходить за плугом, визбируючи з

ріллі хробаків і всяких шкідників. По дорозі птахам трапляється чимало

корисних знахідок. На березі Дніпра можна знайти мушлю беззубки або

перловиці. Її розумна хижачка розбиває, жбурляючи з висоти на каміння

чи асфальт. Так само вона чинить з волоськими горіхами. Найспритніші з

ворон можуть поцупити десь пачку дитячого сиру, печива чи ще якусь

смакоту. Після обіду — обов’язковий денний сон, далі — знову пошуки

харчів. Увечері — завершальні пташині збори з “підбиття підсумків дня і

обміну досвідом”.

Часом трапляються випадки, коли ворони раптом серед білого дня

нападають на людей і можуть навіть завдати їм відчутних ран.

Здебільшого це буває тоді, коли десь поруч пурхає вороненя, котре ще не

навчилося добре літати. Дбайливі батьки, певно, захищають його від

будь-кого, хто на їхню, пташину, думку може становити небезпеку (чи це

людське дитинча, чи літній чоловік, котрі на свою біду опинилися в зоні

тренувальних польотів). Але розповідають і справжні детективні історії.

Колись в одному з пташиних вольєрів Київського зоопарку оселилася

молоденька ворона. Мабуть, їй дуже сподобалися дармові харчі, але

законні мешканці території (серед них і дрібне птаство) почали вельми

панікувати.

Непокоїлись і орнітологи, як би перната квартирантка не накоїла лиха

в гніздечках своїх сусідів. Відомо, що жертвами її родичок у природі

ставали навіть маленькі лелеченята. Непрохану гостю вирішили прогнати.

Ворона ж оселилася неподалік і, певне, вирішила присвятити своє життя

помсті ветеринарному лікареві зоопарку, котрий позбавив зайду такого

зручного житла. Птаха щодня пильнувала службовий вхід зоопарку, і як

тільки з нього виходив її ворог, каменем падала йому на голову і з

усієї сили била дзьобом та крилами. Цього чоловіка вона впізнавала

серед усіх перехожих і працівників звіринця. Бідолашний міняв одяг,

натягував капелюха, ховався під парасолькою — не допомагало. Крилате

страховисько регулярно переслідувало свою жертву до повороту на

проспект Перемоги. Там воно здіймалося вгору й летіло геть, щоб

наступного дня з голосним карканням знову напасти й супроводжувати

кривдника до того самого місця, що й учора. Кажуть, це тривало доти,

доки ветеринар не змінив місце роботи.

Стрижі жодного разу не сідають на землю і навіть сплять на льоту

Над Києвом кружляють найближчі родичі тропічних колібрі — стрижі.

Часом їх плутають з ластівками, але насправді вони мало схожі між

собою. Стрижа відрізняють короткий роздвоєний хвостик, серповидний

вигин крил, суцільний чорний колір пір’ячка і характерний пронизливий

крик “стрі — і — і”. Цей звук і дав назву маленькій меткій пташині.

Стрижів можна назвати неземними в прямому розумінні цього слова.

Жодного разу за своє життя вони не сідають на землю, адже не можуть по

ній ходити. Така будова їхніх ніжок. У повітрі стрижі їдять і п’ють, на

льоту ловлячи дрібних комах, зокрема й комарів. На льоту й купаються,

миттєво занурюючись у воду чи приймаючи душ під дощем. На льоту

одружуються. Їхні шлюби вершаться на небесах. За подружнє ложе їм

правлять хіба що легкі хмаринки. Матеріал для майбутнього гнізда ці

незвичайні пташки теж збирають у повітрі. В діло йдуть пір’їнки,

гілочки, сухі травинки, шматочки паперу, парашутики кульбаб — все, що

може підняти вітер. Цікаво, що стрижі навіть сплять на льоту, зрідка

змахуючи крилами. Єдине, що примушує цих небожителів зрадити повітряну

стихію, це виховання потомства.

Свої гнізда вони мурують за всіма правилами будівельного мистецтва,

цементуючи їх власною слиною, що має здатність швидко тверднути на

повітрі. Хатинку-мазанку стрижі приклеюють до скель чи вертикальних

стін будинків. Відклавши яйця, пернаті батьки по черзі сумлінно

висиджують їх і, дочекавшись вилуплення пташенят, знову злітають у

небеса в пошуках “дитячого харчування”. Стрижі не вельми піклуються про

своїх чад. Трапляється, що в холод і дощ залишають їх самих у гніздечку

на цілий тиждень і летять кілометрів за 50. Тим часом бідолашні малята

не подають жодних ознак життя. Вони застигають в одній позі.

Температура їхніх тілець падає, сердечка скорочуються рідше, але

тільки-но батьки повертаються з далеких мандрів, пташенята “оживають” і

з радістю поїдають принесені гостинці — брикетики комашні, склеєні

пташиною слиною. Літати жовторотики не вчаться. Вперше випурхнувши з

гнізда, вони впевнено здіймаються в небо й відразу летять в далеку

теплу Африку. Пізніше слідом за ними вирушають і стрижі-батьки.

Синиця за літо вигодовує приблизно 25 нащадків

Орнітологи запевняють, що майже всі пернаті, яких можна зустріти в

нас — вихідці з далеких теплих країн. Одна з небагатьох справді наших,

рідних пташок — велика синиця. Щоб вижити в нелегких умовах помірного

клімату, наша маленька землячка змушена особливо дбати про продовження

свого роду. Пташенят синиці виводять двічі на рік, щоразу відкладаючи в

гніздечко 11—15 яєць. Отже, одна пара за літо вигодовує приблизно 25

нащадків. Буває, дбайлива матуся ще годує одних пташенят і одночасно

висиджує других. Самій їй навряд чи вдалося б дати раду такому

численному сімейству, якби не пернатий татусь. Він нарівні з мамою в

поті чола добуває поживу для своїх малюків. Харчами для синиць можуть

бути всі шкідники садів-городів. Від твердокрилих жуків і ос до

волохатих гусениць.

За один лише день батьки приносять своїм малюкам до тисячі комах.

Тому гніздо цих пташок на дачній ділянці — то просто подарунок долі. На

знак вдячності за врятований урожай господареві залишається зробити

синичник. “Квартирне питання” — головна проблема багатодітних пташиних

родин. Природних дупел для всіх не вистачає. Синички невибагливі. Їх

задовольняє все, що має стіни, підлогу й дах. Можна проколупати дірочку

в старій прогнилій колоді, збити з дощок куб, паралелепіпед, чи 6, 7,

8-стінну споруду. Головне, щоб отвір (льоток) був маленький, не більш

як 3 сантиметри. Інакше хатинку займуть всюдисущі горобці. Для саду від

цього теж буде чимала користь, але волохатих гусениць вони не

визбирують.

Ще в 60-ті роки минулого століття синиця велика залітала у Київ

тільки рятуючись від зимових холодів. Тепер ці милі пташки перебралися

до столиці на “постійне місце проживання”, заселивши старі дуплисті

дерева.

Вони так звикли до людей, що навчилися брати корм з долонь. Але не

вважайте цю малу пташку слабкою й беззахисною. Своїм твердим гострим

дзьобиком вона може легко відщипнути від руки добрячий шматок шкіри. А

якщо синицю посадити в клітку разом з іншим малим птаством, то вона

жорстоко розправляється із слабшими, вбиваючи їх і... випиваючи мозок

жертви. В усьому іншому це дуже милі й розумні створіння. Принаймні

серед інших птахів таких розмірів їх вважають найкмітливішими. Ну хто

ще зможе так безпомилково знайти на балконі шматок м’яса чи грудку

масла, загорнуті в безліч шарів газети, виконувати карколомні трюки на

мотузочці з салом і навіть так уміло приховувати свої злочинні

схильності. Хоча... чи можна судити про поведінку птахів з погляду

людської моралі й кримінального кодексу?

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Как считаете, инициированные законодательные изменения Владимиром Зеленским это...

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама