«Зелененький он был»

Подобно да Винчи, я верю, что падение нравов наступает тогда, когда человек перестает смотреть на природу.

Антоніо Гауді,

іспанський архітектор

На фото: Садіння дерев на Бібіковському бульварі.

Фотографія 1904 року

З книги Ашота Арутюняна "Старий Кієвъ"

На Бибиковском бульваре распускались клейкие пирамидальные тополя.

Они наполняли окрестные улицы запахом ладана. Каштаны выбрасывали

первые листья — прозрачные, измятые, покрытые рыжеватым пухом. Когда на

каштанах расцветали желтые и розовые свечи, весна достигала разгара.

Тополевый пух, как черноморская пена, накатывался прибоем на панели. По

краям мостовых желтели одуванчики. Над открытыми настежь окнами

кондитерских и кофеен натягивали полосатые тенты от солнца. Сирень,

обрызганная водой, стояла на ресторанных столиках. Молодые киевлянки

искали в гроздьях сирени цветы из пяти лепестков. Их лица под

соломенными летними шляпками приобретали желтоватый матовый цвет.

Наступало время киевских садов.

К. Паустовський,

російський письменник

Київська візитівка

Шовковична, Виноградна, Бульварно-Кудрявська, Липська, Липки,

Кудрявець... Ці київські вулиці і урочища свої назви отримали завдяки

розкішним кронам дерев, в зелені яких потопали одно- та двоповерхові

особняки київських можновладців й хати-мазанки простих міщан. Київ

ХІХ-ХХ ст. був відомий на всю Російську імперію неповторним ландшафтом,

зеленими насадженнями і мальовничими краєвидами Дніпрових берегів.

Місто жило наче у зеленій колисці, з усіх боків оточене лісами. У

другій половині XIX ст. у місті стихійно виникають сквери — на площах

між новостворених вулиць.

Опікуватися порядком у скверах з 1881 року мусила міська влада, тому

частину садів віддали в оренду. Довго вони залишалися погано

впорядкованими: в садах паслися корови і свині, просто неба на землі

спали прочани та жебраки, в центрі міста, в Університетському парку,

сторож розвішував випрану білизну на деревах. 1887 року в міській Думі

за ініціативою О. Осипова було засновано спеціальну Садову комісію,

першим головою якої став відомий київський архітектор В. Ніколаєв.

Новий садівник І. А. Жуковський вже 1888 року подав проекти

Рейтарського, Олександрійського скверу на Контрактовій площі, біля

Присутствених місць на Софійській і Михайлівській площах, та проекти

опорядження Університетського і Палацового парків і знаменитого

Бібіковського бульвару. Комісія відкрила свій розплідник, аби згідно з

правилами про озеленення вулиць, прийнятими Думою 1888 року, усі вулиці

міста було обсаджено алейними деревами, догляд за якими часто лягав на

плечі власників навколишніх будинків.

12 скверів, а 1902 року — вже 29 парків і скверів площею 155 десятин і

2295 кв. сажнів. Садовій комісії часто доводилось відстоювати їх від

«покушений на их целостность со стороны различных ведомств и городских

учреждений», наприклад, за п’ять років (з 1897 по 1902) Дума вберегла

від забудови Царський сад, Миколаївський парк, сквери Золотоворітський

і на Михайлівській площі, частину Бібіковського бульвару, Володимирську

гірку тощо.

«За отвод места тому или другому учреждению высказывались часто

весьма авторитетные и влиятельные голоса, и убедить Думу в

необходимости отклонить ходатайство стоило больших усилий, но Садовая

комиссия, в большинстве случаев, сумела оградить от сокращения

вверенную ей часть территории», — згадував голова Садової комісії О.

Осипов.

Хоча існувала й інша оцінка діяльності Думи: «Нынешнее городское

управление одержимо какой-то манией истребления насаждений. Остается

сказать: да будут посрамлены виновники истребления Царского сада,

лишившие нас и детей наших счастья наслаждаться здоровым воздухом и

красотой этой замечательной местности. Только враги способны творить

такую подлость», — коментував події колишній гласний Думи Ф.

Ясногурський. Утім, зусилля Думи щодо озеленення міста відзначили 1908

року на виставці у Ботанічному саду великою золотою медаллю — за

декоративне садівництво (килимові клумби). Та перетворити Київ на

місто-сад за півтора десятка років не вдалося.

Каштани чи тополі?

Як Париж впізнають за бульваром Капуцинів, а Барселону — за Рамблас,

так і Київ вгадували за Бібіковським бульваром. Кожен гість прагнув

мати фотокартку на тлі розкішної алеї вздовж широкої вулиці. До

сьогодні бульвар, що з 1919 року носить ім’я Т. Шевченка, залишається

візитівкою міста, практично повністю зберігши свій історичний обрис.

Автором магістралі від Бессарабки до площі Перемоги був київський

італієць О. Беретті, відомий потомственний архітектор. Один з перших

архівних документів про влаштування Бульварного шосе, яке швидко

перейменували на Університетський проспект, датується 1838 роком. Вже

тоді відкоси бульвару було вкрито дерном, від проїжджої частини

тротуари відокремлювалися дерев’яними тумбами, по центру бульвар був

набитий цегляним щебенем.

Однак таку цивілізацію не сприймали мешканці — 1840 року вийшла

постанова про заборону звалювати перегній на новому проспекті, позаяк

це могло «совершенно уничтожить реншток и завалить с продолжением зимы

нечистотою площадь». Міська влада опікувалася новоствореним бульваром,

борючись з темними киянами, і вже 1842 року тут зацвіли каштани і липи,

акації й горіхи, тополі й платани.

Ці благородні породи дерев дуже смакували коням і коровам, міський

архітектор Л. Станзані рапортував того самого 1842 року про поламані 81

тополю, 10 горіхових дерев та 60 різних і вважав, що їх треба замінити

на каштани. Лише через тридцять років Садова комісія Думи з

впорядкування Університетського парку зазначила, що на бульварі не

можна саджати маленькі дерева, оскільки вони легко ламаються і

встановили вік саджанців — не менш як 7 років. У той самий час міський

архітектор-садівник Карл Христіані, який займався озелененням Києва

десять років, зобов’язався посадити на бульварі американські сріблясті

розлогі тополі та ясені.

За кожне дерево платили 1 рубль восени і 75 копійок — навесні

наступного року, коли можна було пересвідчитися, що дерево прийнялося.

Садівник брав на себе відповідальність, якщо саджанці не приживуться,

посадити безкоштовно нові дерева. Всі садивні роботи віддавалися з

підряду, а саджанці закуповували у приватних садах.

бульвар назвали 1869 року — на честь Київського, Подільського і

Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, який обіймав цю посаду

у 1837-1852 роках. Це була найкрасивіша вулиця не лише у Києві, а й в

усій Російській імперії, принаймні, найбільша. «Алея з пірамідальної

тополі на такому величезному просторі — єдина в Росії, і жодне з міст

не має такого насадження», — констатував голова міської Садової комісії

О. Осипов. Кожен, хто приїздив до Києва залізницею, прямував бульваром

майже шість верст від вокзалу до центру міста.

Побачити витвір садового мистецтва — новий київський бульвар — не

раз приїздив сам імператор Микола І. Нібито він дав наказ вирубати

каштани і замінити їх на тополі. Міська влада так і вчинила — тополі,

як писав А. Макаров, стали символом імперського процвітання міста, а

каштани — символ Києва — були деревами демократичними, уособлювали

київське міське самоврядування. Викорчувані каштани підібрали кияни і

почали їх висаджувати в інших місцях.

В деяких архівних документах є підтвердження цієї київської легенди.

«Дело по высочайшему повелению, данному Его Императорским Величеством

во время пребывания в Киеве, чтобы по бульвару возле Дворцовой

гауптвахты липовые деревья уничтожить, а на место оных посадить тополи

и впредь таковые липы по городу не употреблять» свідчить про

упередженість смаків імператора.

Липам Палацового саду тоді не пощастило — вони пішли на дрова. 1842

року під керівництвом садівника Гіппе замість лип висадили стрункі

пірамідальні тополі — понад 400 по всьому Києву. Хоча влада виявила і

певну розсудливість — липи не було знищено до того, як взялися нові

молоді тополеві деревця. За височайшим повелінням самого імператора в

Києві у вересні 1851 року висадили чотири сотні тополь і в

Університетському парку, що став своєрідним доповненням славнозвісного

бульвару.

Кому краса, а кому й гроші

Упродовж десяти років як відкрився університет Св. Володимира (1843

р.) деякі серцем віддані місту гласні Думи намагалися привернути увагу

і до площі навпроти закладу, тим більше, що ця невпорядкована ділянка

землі в центрі міста прилягала до новоствореного бульвару.

площі перед університетом дійшла справа лише після чергового візиту

імператора, в 1850 роках. Роботи йшли капітальні: аби запобігти

сніговим завалам взимку, площу вирівняли, зробили на ній колодязі з

відвідними трубами, вимостили відкоси. Капітан Стельмашенко, виконавець

робіт, звітуючи 1854 року про зроблене, просив терміново встановити

нагляд за площею з поліцейських служителів — мешканців «благоустроенная

площадь» приваблювала як пасовисько для коней і корів, які крім

«уничтожения растений могут изрыть совершенно поверхность и попортить

самые откосы».

Це залишалося проблемою майже двадцять років, поки не вирішили

навпроти університету облаштувати сквер, для чого Дума 1875 року

створила спеціальну комісію. За справу брався сам Карл Христіані. Парк

завдовжки 320 і завширшки 150 метрів оточили дерев’яною огорожею з

воротами навпроти університету, його постійно охороняв сторож. 1896

року в центрі скверу встановили пам’ятник Миколі І, на який ще з 1872

року збирали добровільні пожертви. Парк стали називати Миколаївським,

його площа становила вже 12 десятин, а впорядкуванням постійно

опікувалася Садова комісія. Тут проклали шосейні доріжки, доглядали за

деревами, квітниками.

Особливе замилування викликали два фонтани. Один з них повторював

контури Чорного моря, на міні-копії Кримського півострова стояв

журавель на одній нозі. Спокій відпочивальників охороняли два сторожі,

а на початку ХХ ст. у вечірні години у парку чергував особливий

поліцейський загін — тут часто серед шляхетної публіки прогулювався і

кримінальний елемент. Приваблювала територія парку наприкінці ХІХ ст. і

забудовників. Але Дума не дала дозволу на спорудження ні

Кирило-Мефодіївського дому, ні навіть музею мистецтв і старожитностей.

Міській владі, «стремящейся к разумной и красивой застройке»,

вдалося відстояти від забудови і територію Чеховського скверу. Ідею

його облаштування на перетині вулиць Столипінської (нині О. Гончара) та

Святославської (Чапаєва), де колись був глибокий яр, порослий лісом, зі

струмком і ставом, обговорювали з 1910-го майже п’ять років.

Власники садиб нової вулиці Святославської скаржились до Управи, що

яр «служит естественным стоком для атмосферных вод с прилегающих к нему

улиц и усадеб», а довкола «стоит смрадное болото, переполненное

лягушками, несмолкаемое кваканье которых почему-то не в состоянии

привлечь к себе должного внимания со стороны Городского управления». До

місцевих мешканців приєднувався і поліцейський пристав: «Городской

земли здесь большое количество и из нее можно извлечь значительную для

города выгоду, отдав ее в аренду под огороды или же засадить деревьями

и устроить сквер, чем значительно оздоровилась бы эта местность».

Згодом тут почали будівництво Вищих жіночих курсів та Київського

відділення Російського технічного товариства. Лише тоді справа зрушила

з місця: розбили сквер, курси надали 2000 рублів на влаштування

металевої решітки, технічне товариство — 200 руб., власник садиби по

вулиці Столипінській професор М. М. Лапинський дав 500 руб., десятки

інших домовласників — від 25 до 50 руб.

За «височайшим повелінням» Миколи І під час приїзду до Києва 1845

року у місті мали спланувати й упорядкувати сквери між Присутственими

місцями, Софійським собором і Михайлівським монастирем площею 2607 кв.

сажнів, що розтяглося на довгі десятиліття. Землі майбутніх парків

належали різним домовласникам. Їм виплачувалася компенсація за

відчужене майно, але це не завжди влаштовувало господарів садиб.

1857 року статський радник М. Пєнкін, від садиби якого планували

відрізати 504 кв. сажнів, оцінених у 2590 рублів, видав підписку:

«обязываюсь, что после сломки строений в усадьбе моей, отходящих под

площадь, я подчиняюсь всем условиям, какие будут поставлены при

разрешении означенного дела, довольствуясь суммою, какая по оценке

будет мне назначена и не стану простирать к казне никаких претензий».

Компенсацію за відчужену площу знизили до 699 рублів. Син власника

подав скаргу, не вдовольнившись сумою, але її залишили без відповіді.

Претензії пред’явила Марія Рапопорт, яка, купуючи у 1858 році майно

М. Пєнкіна, отримала «право ходатайствовать где следует о возврате к

проданной усадьбе земли». За три роки вона звернулася до міської

управи, намагаючись отримати замість відчуженої землі смугу вздовж

Михайлівської вулиці. Дума залишила прохання без реакції, справа

перейшла 1862 року до вищої інстанції — Губернського правління.

Саме тоді і з’ясувалося, що гроші заявителька отримала і за землю, і

за споруди на ній, тому її претензію об’явили безпідставною. Своє майно

землевласниця намагалася повернути на торгах 1863 року, де продавалися

відчужені раніше ділянки, що не знадобилися під міські сквери. А за

десять років вона знову звернулася до Київської міської управи з

проханням видати їй винагороду, оскільки її садиба вдруге прислужилася

справам міста. Та й цього разу справа не вигоріла.

Поки пані Рапопорт намагалася вирішити фінансові справи, її сусід,

власник садиби на Михайлівській вулиці пан Лєсков, подав до Управи

заяву іншого змісту: «При совершенном недостатке общественного сада в

этой части города, при постепенном уничтожении частных садов,

употребляемых под постройки, при крайней необходимости сада в этой

части города, мне кажется, что городское управление не решится на

уничтожение помянутых скверов.

В скверах очень часто встречаются лошади и коровы, новые посадки

вырываются досужими ночными путниками и ломаются животными, в свою

очередь мы, владельцы усадеб, прилегающих к скверам, целый год терпим

крайние неприятности от импровизированных отхожих мест у наших заборов.

Ясно, что при такой системе содержания скверов город никак не достигнет

своей цели иметь в этих местах порядочный общественный сад.

Я беру на себя надзор за чистотою скверов, ежегодную посадку новых

деревьев и кустов, чистку и возможную планировку дорожек. Условия мои

таковы: город отдает мне сквер на 25 лет, из которых в течение первых

10 лет я прошу помощи от города в размере 400 рублей ежегодно с тем,

что первые 5 лет сад будет заперт для публики и отворяться будет только

для членов городской управы. Следующие 5 лет он будет открыт для

публики с 7 часов утра до 9 вечера с 1 мая по 10 октября. В следующие

15 лет я смогу отказаться от помощи со стороны управы, но прошу

дозволить мне устройство временной летней палатки для продажи

сельтерской воды, лимонада, мороженого и прочего».

На жаль, ці пропозиції залишилися лише на папері. 1880 року Дума

планувала продати ділянки землі у скверах під забудову — місту

бракувало коштів. Та все-таки вдалося фінансову скруту пережити, а

насадження зберегти.

До речі

Бібіковський бульвар. Листівка. Склад листівок А.Ріхтера. Київ.1910. З книги Ашота Арутюняна "Старий Кієвъ"

Перший бульвар у Києві з’явився у 1810-1812 роках на місці липової алеї від Інститутської вулиці до Кловського палацу.

Канава — так називали теперішні Верхній і Нижній Вали. Цей

бульвар з’явився у середині 1830-х років і був найкращим місцем

відпочинку киян.

Наприкінці ХІХ ст. в Києві залишилося лише три бульвари —

Бібіковський, Подільський та на вулиці Кузнечній (початок сучасної

Горького).

Квітуча київська гордість

Ще з ХІІ століття культивувалося фруктове садівництво у київських

монастирях. 1631 року за наказом Петра Могили в маєтку Лаври влаштували

Голосіївський парк. У 1763 році в урочищі Шулявка виник великий

Кадетський гай. На незабудованих ділянках міста росли тутові шовковиці

— і за наказом Петра І у Києві створили спеціальні шовковичні сади.

Один з них став у майбутньому відомим Царським садом. Пізніше влада

почала організовувати виноградники. 1754 року Малоросійська колегія

наказала влаштувати на схилах Андріївської гори Ботанічний сад для

розведення лікарських рослин.

Буржуазна спадщина

Царська площа. 1899. Фотограф невідомий З книги Ашота Арутюняна "Старий Кієвъ"

Півтора

століття тому, впорядковуючи місто, київська влада намагалася ні в чому

не відставати від європейців. Обов’язковою окрасою кожного

новоутвореного скверу був фонтан. У Міському саду, на Софійській площі,

в Маріїнському парку — всюди центром уваги були круглі басейни з

високим бордюром і чашею у формі стилізованої квітки.

Саме такий вигляд мав київський фонтан, встановлений на Європейській

площі 1872 року за проектом архітектора О. Шіллє. На круглих

медальйонах, що разом з головами левів прикрашали цоколь, можна було

прочитати, хто і коли виготовив фонтан. Перші київські скульптори

відливали фонтани з чавуну на київському заводі О. Термена. Вони дуже

нагадували, як вважають сьогодні києвознавці, фонтани на площі Вогезів

у Парижі.

На сьогодні в парках Києва лишилося лише півдесятка "убогих буржуазних хвантанів" - нині пам`яток мистецтва

У

середині 1930-х років в Києві налічувалося близько 200 фонтанів. Творці

нової мистецької ідеї ставили перед собою гігантські плани: «Ми

одержали сумну і одноманітну фонтанну спадщину. Круглий басейн і

посередині типова стандартна «ваза» з тоненькою трубкою, через яку

ліниво і сумно «б’є» один струмочок води — ось старий київський шаблон.

Пролетарська столиця має затьмарити фонтанні поеми королівських палаців

і вирвати з нашої пам’яті спогади про вбогі «хвантани»

міщансько-купецького Києва».