ПЕЧАТКА КИЄВА

Нею відзначені всі світові таланти, частина життя котрих пов’язана з українською столицею

Бальзак

побачив у Києві «гармонію розкоші і простоти», Ломоносов захопився

мозаїками святої Софії, Грибоєдова вразили «святість і морок»

знаменитих лаврських печер, Купрін виявив у «праматері міст руських»

американську зовнішність, Лєсков, навпаки, «європеїзацію». «Київ дуже

притягує мене!» – зізнавався Лев Толстой. «Я люблю Київ», – говорив

Врубель. Короленко, перебуваючи в місті, із захопленням називав його

«чудовим містом, красивим і найпривабливішим із усіх наших міст»,

Шевченко порівнював неповторні київські пейзажі з «могутніми акордами

Гайдна», а Нечуй­Левицький стверджував, що «жоден великий художник у

світі, навіть Рафаель і Мікеланджело, не в змозі відобразити на своїх

полотнах усіх фарб, якими багата природа наділила Київ». Сьогодні

йдеться про особистий слід, що залишив Київ у житті та творчості

великих світу цього.

Київське буття Михайла Ломоносова

У 1834

році до Києва приїхав 23­річний Михайло Ломоносов. Допитливий і

талановитий юнак із перших днів перебування в Києво­Могилянській

академії зайнявся серйозним вивченням старовинних рукописних книг. Його

постійним робочим місцем стали затишні зали бібліотек Братського та

Печерського монастирів. На полях деяких сторінок залишилися помітки й

записи, зроблені рукою майбутнього вченого. Ломоносов удосконалював тут

і свої знання з латини, яку почав вивчати у Московській

слов’яно­греко­латинській академії.

Значну увагу Михайло Васильович приділяв дослідженню проблем

віршування. У цій царині він багато чим завдячував Феофанові

Прокоповичу, ректорові Київської академії, автору лекційних курсів «Про

поетичне мистецтво», «Про риторичне мистецтво» та інших. Уже через

деякий час викладачі Аполлонової житниці будували свої програми на

основі літературних праць самого Ломоносова.

Зокрема, тут створили «Краткую науку о сложении российских виршей».

З

роками Ломоносов став не лише знаменитим поетом, мовознавцем,

істориком, але й видатним фізиком, хіміком, живописцем, інженером. І,

безумовно, ці риси таланту визрівали і в київський період його життя.

«Мати міст руських» у ці роки переживала період омолодження.

Бурхливо розгорталося будівництво, особливо кам’яних споруд. Цьому

сприяло скасування 1721 року наказу царя, згідно з яким у містах, за

винятком Петербурга, заборонялося зводити будівлі з каменю.

Ломоносов не лише захоплювався розмахом будівельних робіт, — він розгорнув активну діяльність з вивчення київської старовини.

У

Києві Ломоносов учився малювати. Та як тут не взяти до рук пензля і

фарби, коли навколо буяє чарівна й неповторна українська природа! Хіба

могли залишити байдужим юнака з далекої Півночі мальовничі зарічні

простори, гостроверхі тополі, що застигли на вершинах круч, крислаті

верби, що купали у Дніпровій воді свої довгі коси... «И тихий Днепр в

себе изображает ивы, что густо по крутым берегам его растут...», —

напише пізніше поет.

Перебування в Києві позначилося на подальшій творчій біографії

Ломоносова. У своїй «Древній російській історії (1754 — 1758 рр.) він

поринає в гарячу полеміку з прихильниками так званої норманської теорії

виникнення давньоруської держави. Вчений переказує історію Київської

Русі, беручи за основу «Повість минулих літ» та інші літописні

свідчення. Він повністю погоджується з Нестором­літописцем, який

стверджував, що Кий був не перевізником, а князем. Спростовує Ломоносов

і думку західних дослідників, які приписували Києву гунське походження.

Киянам безмежно дороге ім’я Михайла Васильовича Ломоносова. На його

честь названо вулицю у Московському районі, хімічно­фармацевтичний

завод на Подолі. А на стінах нині відродженої Києво­Могилянської

академії в 1973 році встановлено меморіальну дошку.

Київське божевілля художника Врубеля

Весною 1884 року з

Петербурзької Академії мистецтв до Києва приїхав на підробітки

невисокий худорлявий студент Михайло Врубель, нікому ще не відомий. А з

Києва він поїхав уже великим художником.

Врубеля запросив професор Київського університету Адріан Прахов —

реставрувати фрески ХІІ століття в Кирилівській церкві. Він працював у

Святій Софії й Кирилівській церкві, серед учнів київської рисувальної

школи, які відмивали лики святих від столітнього бруду.

Врубель тоді мучився над портретом Гамлета. А з собою привіз

незавершену акварель «Натурниця в обстановці Ренесансу» — м’ясиста

оголена жінка, пишна й важка, мов крісло, на якому вона вмостилася.

Тепер ця, так і не завершена, акварель є в Музеї російського мистецтва

в Києві.

За дорученням Прахова юнак творив у Кирилівській церкві оригінальні

фрески на місці втрачених. Вони там є досі, як і знаменита врубелівська

«Богоматір». А художник уже тоді працював над своїм фантастичним

«Демоном», що пізніше його прославив. Таке враження, що Врубель знайшов

себе легко, несподівано й одразу. І сталося це в наших краях. Київ

іноді робить з людьми неймовірні речі.

Врубель у Києві зустрів Панночку, завдяки якій і звершив свій мистецький подвиг.

У

будинку Прахова Врубель побачив його дружину Емілію. У неї

темно­волошкові очі й дивовижно виразні губи. У неї троє дітей, вона

старша за 28­річного Врубеля на чотири роки. Емілія добре грає на

фортепіано, її любив слухати Лисенко. Врубель співав під її

акомпанемент.

З неї він писав для Кирилівської церкви лик Богородиці. Батько

художника, полковник Врубель, про цю ікону казав: «У ній дуже мало

святості, але вона прекрасна».

Професор Прахов усе розумів. Бо був старший на десять років і мудрий.

Прахов влаштував Врубелю поїздку до Італії, щоб там художник

завершив роботу над ескізами «Богородиці». Врубель цілий рік сидів на

площі Сан­Марко у Венеції і малював Емілію. Є кілька київських натурних

ескізів і майже всі без обличчя.

Отже, Богородицю він створив у Венеції з пам’яті.

Уже через два місяці у Венеції Врубель знову захотів до Києва. Він

тоді намалював руку із зайвим суглобом. Йому вказали на цю анатомічну

неточність. Він відповів: це суглоб, якого у людини поки що немає, але

без цього суглоба неможлива свобода польоту.

Тоді, в Києві, з’явилися перші ознаки його божевілля: він фарбував носа в ясно­зелений колір і так ходив на Хрещатику.

П’ять київських років спливли, Врубель виїхав до Москви. Мав успіх, одружитися.

Йому здавалося, що він може легко повернутися в цей зачарований край.

Він

одружився з Надєждою Забєлою (Забелло). Прізвище майже італійське, але

то була панночка з роду Забіл — давньої чернігівської козацької шляхти.

На хуторі її батька під Плисками Врубель провів не одне літо. Там

написав свою знамениту ”Царівну Лебідь” (1900). А моделлю служила Єлена

Прахова — дочка Емілії. Що це було, як не спроба повернення?