Фрідріх Фрідріхович або Федір Федорович

2009-12-21 17:47 918 Нравится

Уся

київська преса в жовтні 1887 року кілька днів розповідала про смерть

Федора Федоровича Мерінга. І не тільки в некрологах, а й у своєрідних

репортажах з панахиди і похорону. Провести в останню путь Федора

Мерінга прийшли щонайменше сто тисяч киян (усього тоді у Києві

налічувалося 165 тис. мешканців). У день відспівування у кирсі на

Лютеранській і в день похорону Хрещатик і прилеглі вулиці були

заповнені народом, багато хто щиро плакав.

Київський журналіст Ярон писав: “Смерть його була горем не тільки

його сім’ї, а й усього київського населення. Відспівування було

видатним: Києву вперше випало побачити відспівування за участю

православних священиків, лютеранського пастора та рабина; це було

кращим і наочним доказом безмежної любові до Федора Федоровича всього

київського населення”.

Мерінг був шанованою людиною, його поважали не тільки в

Києві, а й в усьому Південно-Західному краї (Сергій Юрійович Вітте,

міністр фінансів Російської імперії)

- Це люди старого загартування, люди незвичайного такту,

мовчазні, які вміли і вміють відкладати грошву без галасу, які мають і

прагнуть зв’язків у багатому, чиновному й аристократичному світі, які

вміли мовчанням приховати свою наукову нікчемність, знали небагато, але

мали розум позитивний, складали свою наукову і практичну репутацію при

набагато меншій конкуренції, а отже, і боротьбі за існування. (Олександр

Федорович Кістяківський, відомий український науковець, криміналіст,

історик права, археограф і громадський діяч (кін. XIX — поч. XX ст.)

<

Фрідріх Фрідріхович або Федір Федорович

“Встановлене випробування на ступінь доктора медицини витримано”, —

констатувала комісія університету в Дерпті (нині Тарту) 5 червня 1851

року. Фрідріх Мерінг чекав на цей день п’ять років. Згідно з правилами,

в Російській імперії не визнавали іноземних дипломів і звань. Тому син

міського лікаря в Доні, що неподалік Дрездена (Саксонія, Німеччина),

студент Дрезденської медичної академії (1840-1841 рр.) і випускник

Лейпцизького університету (1841-1845 рр.) був змушений підтвердити свою

кваліфікацію в Росії. Після переекзаменування в Київському університеті

Св. Володимира на молодого лікаря чекали п’ятирічна практика і

навчання. За цей час Мерінг встиг не тільки “перекваліфікуватися”,

стати професором і отримати “російське” ім’я Федір Федорович, а й

зав’язати вигідні знайомства.

Маленький Париж — так називали на початку минулого століття

вул. Миколаївську (нині Городецького)

1845 року до полтавського маєтку графа Сперанського приїхав з

Німеччини лікар Фрідріх Фрідріхович Мерінг. Лікар, “виписаний із

Саксонії”, лікував родини поміщиків всієї округи. Швидко вивчивши

російську мову, 23-річний саксонець поспішає влаштуватися за професією.

Після підтвердження кваліфікації хірурга й акушера йому доручають

завідувати лікарнею на 50 ліжок у селі Буромка Золотоніського повіту на

Полтавщині. Згодом, щоб підготуватися до докторського іспиту, він їде

до Петербурга, де в 1-му сухопутному госпіталі працює як прозектор під

керівництвом Пирогова. Професійний інтерес переріс у дружні стосунки,

які Мерінг і Пирогов підтримували все життя.

До переїзду в Київ, чекаючи конкурсу на отримання кафедри в

Київському університеті, Фрідріх Фрідріхович працював лікарем у маєтку

Григорія Степановича Тарновського на Чернігівщині, де дуже швидко став

своїм у колі заможної інтелігенції. У Чернігівському губернському

присутствії влітку 1853 року він приймає присягу на вірність Російської

імперії. Тоді ж Фрідріх Мерінг знайшов собі і дружину — з відомого

дворянського роду Томара.

Медична кар’єра Фрідріха Мерінга, протеже Пирогова, складалася

дуже вдало. Того самого 1851 року Мерінг публічно захистив дисертацію.

1853-го він повернувся до Києва і вже в чині колезького асесора був

ад’юнктом на кафедрі державної лікарської справи у Київському

університеті, ще за рік — екстраординарний професор. У січні 1856 року

Фрідріх Мерінг вирушає у службове відрядження — в місця розташування

Південної армії для вивчення епідемії тифу, за що пізніше буде

удостоєний ордена Св. Анни 3-го ступеня. Тоді ж Мерінга було обрано

членом-кореспондентом Турецького медичного товариства у

Константинополі. Після повернення вже ординарний професор медичного

факультету Київського університету завідує кафедрою приватної патології

і хірургії факультетської терапевтичної клініки.

У призначенні Мерінга на посаду завідувача кафедри в Київському

університеті не останню роль відіграв Пирогов. Як практикуючий лікар з

31 травня 1855 року Фрідріх Мерінг завідує терапевтичним відділенням

військового госпіталю, пізніше — ще й консультант при лікарні Інституту

шляхетних дівчат (вул. Інститутська, 1) та училища графині Левашової.

Федір Мерінг також викладає в університеті, був улюбленим лектором

студентів.

Паралельно з медичною кар’єрою підвищується й ранг цивільної

служби: після затвердження у дворянстві (1860 р.) Мерінг удостоєний

звання надвірного радника зі старшинством, у серпні 1861 року —

колезький радник, у вересні 1864-го — статський радник зі старшинством.

З 1871-го протягом 17 років — гласний Київської думи.

У медичній кар’єрі професору довелося робити вибір між науковим

експериментуванням і практикою лікаря. Намагаючись знайти золоту

середину, він все ж віддавав перевагу лікуванню, при цьому вважався

першим лікарем у місті. Серед його пацієнтів були майже всі

представники вищого кола губернії, сім’ї губернаторів, соратники по

університету. Однак Мерінг лікував і бідних громадян, саме вони й

принесли лікареві гучну славу. Як справжній лікар Мерінг вирушав на

допомогу хворому і за тридев’ять земель, при цьому з незаможних плати

за лікування не брав.

“Іноземець за народженням, Федір Федорович, з’явившись у Росії,

оцінив свою нову вітчизну і став вірним і відданим сином Росії, — пише

про лікаря із Саксонії його сучасник. — Практика його в Києві була

величезною. Чудовий клініцист і діагност, він зажив величезної слави як

лікар. Будучи від природи людиною рідкісної доброти, Федір Федорович

був для всіх однаково доступний, завжди готовий прийти на допомогу.

Сказати, що Федір Федорович користувався величезною симпатією серед

киян, буде недостатньо, кияни обожнювали його”.

Утім, у своїх вельми несхвальних по відношенню до сучасників

спогадах вчений-історик Олександр Кістяківський називає Мерінга

звичайним лихварем, який “ганяв за практикою, отримуючи рубльовки,

трирубльовки, хорошою людиною, яка мала всі таланти великого

підприємця, давно закинула науку, але є спритним і досвідченим

практиком, який уміє дати раду фінансовій стороні справи”.

Пристрасті земельного збирання

Серед незаможних пацієнтів Мерінга було чимало євреїв, які,

втім, відплатили лікарю з лихвою. Послуга за послугу: знаючи про

інтерес лікаря до купівель землі, дуже часто заповзятливі євреї

підказували йому вигідні оборудки. Проте водночас подейкували, що для

примноження власності Мерінг тримає факторів у готелях та заїжджих

будинках.

Керуючись порадами та власною прозірливістю, Федір Мерінг

“постійно купував і продавав різні маєтки і взагалі нерухомість — у

нього було багато різних афер з нерухомістю”, — пише в мемуарах міністр

фінансів Російської імперії Вітте. У своїх спогадах Кістяківський

розповідає, що Федір Мерінг “медичну практику перетворив на просту

торгівлю: Мерінг і Караваєв, компаньйони в науці і справах, в 1880 році

з’явилися в Одесі й відкрили свої крамнички лікування, викликаючи

спокусу”. Однак документальних підтверджень такого підприємництва

немає.

І все ж Федір Мерінг з професорським жалуванням в університеті

у 3500 рублів на рік був найбагатшим лікарем в імперії, маючи

мільйонний статок. У заповіті Федір Федорович відписав своїм дружині та

дітям (трьом синам і двом донькам) шість маєтків у Київській, три

маєтки у Полтавській, лісову дачу і два маєтки в Подільській губерніях,

а також кілька будинків і “пустопорожніх” місць у величезній садибі в

центрі Києва, яку кияни назвали Мерінгівським садом.

Скуповувати ділянки в центрі Києва, в аристократичному районі

Липки, Федір Мерінг почав одразу після переїзду в місто. Однією з

перших у 1855 році він придбав невелику садибу в аптекаря Ейсмана. У

1860 році за 4500 рублів сріблом — дерев’яний будинок і 508 кв. сажнів

землі (1 кв. сажень — 4,5 кв. м) у таємного радника графа Януша

Іллінського. 1869 року Мерінгові дісталася частина садиби, яка колись

належала знаменитому канцлерові часів Катерини графу Безбородьку, а

пізніше перейшла у володіння жандармського корпусу.

Через кілька років Мерінгові вдалася приголомшлива оборудка.

Величезну частину свого київського володіння професор медицини придбав

у Трепова, петербурзького обер-поліцмейстера і градоначальника,

відомого тим, що в нього стріляла Віра Засулич. Під час кампанії

русифікації Південно-Західного краю цей петербурзький туз отримав у

1861 році в подарунок від Олександра ІІ садибу між вулицями

Інститутською, Хрещатиком і Шовковичною, яку потім розширив, придбавши

7700 кв. сажнів землі, що належала Жандармському полку. Трохи пізніше

Трепов став власником чи не найбільшої в Києві міської садиби — більше

ніж 24 тисячі кв. сажнів. У 1873 році Трепов продав Мерінгу 22 тис. кв.

сажнів садиби за 121 тис. рублів.

Мерінг, взявши на себе деякі витрати на прокладення вулиці

Банкової через придбану садибу, розбиває маєток на окремі ділянки і

забудовує. В основному по вулицях Банковій і Хрещатику. З міською Думою

він укладає договір на спільні роботи з благоустрою Банкової вулиці,

зобов’язавшись за виділені йому 4301 руб. облаштувати в потрібних

місцях дамби й насип, а по закінченні цих робіт зробити ще й тротуар з

тумбами.

На Банковій № 9-11 в 1874-1875 роках за проектом Шілле зведено

дві однакові, симетрично розташовані двоповерхові кам’яні будівлі з

ефектними наріжними башточками зі шпилями. З 1875 року садибу на

Банковій професор здає за контрактом внайми на 12 років Окружному штабу

Київського військового округу з щорічною платою 27 100 руб. Потім

контракт було продовжено аж до ХХ ст., коли садиба остаточно перейшла у

власність військового відомства. У 1936-1939 роках старі стіни

послужили основою нової архітектурної будівлі, де нині розташувався

Секретаріат президента України.

Пристрасний “землезбирач” купував сусідні садиби, скупив майже

всі будинки, що прилягали з лівого боку Хрещатика до його маєтку.

Мерінгівський сад являв собою парк з алеями, оранжереями, ставком,

парковими спорудами. Хоча за попередніх власників ця велика територія

була непоганим комерційним підприємством. У Мерінгівському саду був

цирк Крутікова, до якого проклали спуск від Інститутської вулиці,

каток, тут же діяло Товариство велосипедистів.

Але для Федора Мерінга київська садиба, де були розміщені й

кілька його особняків, як і маєтки в губерніях, була лише засобом

перспективних капіталовкладень. Така містобудівна ситуація була тим

більше унікальною, враховуючи, що на сусідньому Хрещатику щільність

забудови була дуже високою, а ціна землі зростала неначе на дріжджах.

Розділ князівства професора

Маленьке князівство професора медицини після його смерті (1887

р.) перейшло у спадок до його дружини Катерини Мерінг у довічне

користування, щоб після її смерті майно надійшло у власність синам “для

розділу між ними порівну за дохідністю ті цінністю”. Однак нотаріальним

актом від 1889 року вдова заявила про припинення своїх прав. 1891 року

до першого господарського відділення Київської міської управи надійшло

прохання спадкоємців професора про прокладення нових вулиць через їхню

садибу, розташовану між Хрещатиком, Інститутською і Банковою.

Місту Мерінги пропонували 5750 кв. сажнів, а всього

Мерінгівський сад займав на той час 28 810 кв. Однак місто Мерінгам

відмовило. Зокрема, депутат Думи Рустицький відмову аргументував так:

“У разі реалізації проекту місту доведеться взяти на себе нові витрати

з мощення, ремонту та освітлення проектованих вулиць, утримувати зайву

кількість городових; Хрещатик має резервуар прекрасного повітря, а при

забудові садиби Мерінга в гігієнічному відношенні стан Хрещатика

погіршиться”.

Мерінги не мали іншого виходу, як продавати маєток. У жовтні

1895 року в зверненні до генерал-губернатора з департаменту торгівлі та

мануфактури Міністерства фінансів було подано проект статуту Київського

акціонерного домобудівного товариства. Учасники товариства мали право

купувати та орендувати будинки і земельні ділянки, перебудовувати

куплені будинки тощо. Вже в листопаді зі статутним капіталом в один

мільйон вісімсот тисяч рублів Товариство на чолі зі старшим сином

Мерінга Михайлом (за актом розділу 1894 року садиба перейшла у його

власність) “відкрило свої операції”. Першою була купівля за 800 тисяч

рублів десяти десятин (десятина — 2400 кв. сажнів) садиби Мерінга між

Хрещатиком, вулицями Лютеранською, Банковою та Інститутською, сума

оцінки всієї садиби становила два мільйони рублів.

Спершу на території колишньої садиби Мерінга за планом,

затвердженим 1896 року і скоригованим у 1898-му, було прокладено нові

вулиці: Миколаївську (нині Городецького), Нову (Станіславського),

Ольгінську, Мерінгівську (нині Заньковецької), а також впорядковано

Миколаївську площу (нині площа І. Франка). Акціонери розбили садибу на

окремі ділянки, які продавали по тисячі рублів за кожну десятину під

спорудження дохідних будинків. Найзбитковішими але не для Товариства —

виявилися вулиці Ольгінська і Мерінгівська. У програші, як розповідає

києвознавець Анатолій Макаров, виявилися господарі будинків, що купили

на цих вулицях ділянки. Всупереч усім очікуванням, вони виявилися

безлюдними, торгівля тут чомусь була млявою, наймачі квартир скаржилися

на дорожнечу. Деякі домовласники так і не змогли окупити витрачені

гроші й перепродали свої будинки спритнішим ділкам.

Приватне акціонерне товариство, діставши право на забудову садиби за

умови передачі землі у власність міста, звело кілька кам’яних будівель

на Миколаївській вулиці: дохідні будинки, будинок для

Південно-Російського промислового банку, Оперний театр на Миколаївській

площі (нині Театр ім. І. Франка). Найрозкішнішою спорудою Товариства

був готель “Континенталь” на розі Хрещатика та Миколаївської. Нові

престижні квартали стали називати маленьким Парижем, помилуватися яким

можна і сьогодні — більшість будинків збереглися донині, змінилися

тільки назви вулиць.У статті використано архівні матеріали, що раніше

не публікувалися.

Редакція вдячна історикам-дослідникам Марії Кадомській і Михайлові Кальницькому за допомогу в підготовці матеріалу.

Загадковий двійник

Що змусило молодого Фрідріха Мерінга імігрувати до Росії? Невже

таким звабливим для спадкового медика було місце лікаря на цукровому

заводі в Полтавській губернії?

У київських архівах трапляється ім’я Густава-Фрідріха Фрідріховича

Мерінга. Цей саксонський підданий, лікар за фахом і родом занять,

мешкав у Києві і служив у Пансіонаті шляхетних дівчат. 1841 року

Густав-Фрідріх Мерінг прийняв присягу на вірність імперії, а 1842-го

отримав дворянство. Герб Мерінга занесений до гербовника імперії. Ким

був Густав Мерінг Фрідріху (Федору) Мерінгу? Можливо, це був старший

брат або інший родич, на підтримку якого сподівався Фрідріх (Федір)

Мерінг? Поки що відповіді на це запитання немає.

До речі

Уся київська преса в жовтні 1887 року кілька днів розповідала про

смерть Федора Федоровича Мерінга. І не тільки в некрологах, а й у

своєрідних репортажах з панахиди і похорону. Провести в останню путь

Федора Мерінга прийшли щонайменше сто тисяч киян (усього тоді у Києві

налічувалося 165 тис. мешканців). У день відспівування у кирсі на

Лютеранській і в день похорону Хрещатик і прилеглі вулиці були

заповнені народом, багато хто щиро плакав.

Київський журналіст Ярон писав: “Смерть його була горем не тільки

його сім’ї, а й усього київського населення. Відспівування було

видатним: Києву вперше випало побачити відспівування за участю

православних священиків, лютеранського пастора та рабина; це було

кращим і наочним доказом безмежної любові до Федора Федоровича всього

київського населення”.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Как считаете, инициированные законодательные изменения Владимиром Зеленским это...

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама