Українська метафізика

2009-12-21 17:28 23 691 Нравится

У

Сергія Якутовича фантастична спадковість. У всіх смислах цього слова.

Якщо враховувати масштаби нищення продуктивних сил українства, вона

здається майже нереальною. Його предки дружили з Шевченком, прабабуся

була секретарем Грушевського. Його батько був видатним графіком, одним

із творців українського поетичного кіно. Саме Георгій Якутович

«намалював» «Тіні забутих предків» разом із Параджановим. А звідтіля

вже — і Коцюбинський, і Франко, і знову Шевченко... Сергію Якутовичу

випало цю лінію продовжувати, тягти за собою... У цьому сенсі він

вважає себе приреченим.

— Інакше я не жив би. Я б

давно повісився. Я цей шлейф відпрацьовую. Розумієте? — сказав він

«Дню». — Я винен своїм батькам. Але не тільки батьки, а й бабусі та

дідусі — всі були талановиті люди. Я відчуваю, що є частиною якогось

проекту. Я приречений. Так я і живу.

У текстовій частині альбому

власних робіт «Абсолютний слух часу» (виданого минулого року київським

видавництвом «Грамота») Сергій згадує: «Запроектованість мого шляху —

це ті мрії та сподівання моїх батьків, їхніх предків, які ти мусиш

утілювати в життя і передавати своїм нащадкам. Колись батько сказав

мені: «Тобі в житті стільки дано, дай Боже, щоб у тебе вистачило сил

відпрацювати все це. І винен ти не батькам, а собі та світові».

Перші роки життя Сергія

Якутовича минали серед студентства Художнього інституту (тепер —

Академії), де навчалися його батьки. Отже, він виростав серед розмов

про культуру, мистецтво, літературу, філософію. До того ж дитинство

його минуло в старому Києві, на вулиці Кудрявській.

Художник (точніше, —

імпровізатор, як наполягає сам Якутович) вважає себе сином українського

поетичного кіно. У документальному фільмі «Якутовичі» (про який

детальніше йтиметься нижче) він розповідає: «Під час евакуації, коли

батько жив у Росії, йому до рук потрапила книга без обкладинки. Старший

брат підказав йому, що ця книга написана українською і почав його

навчати українській мові по цьому тексту. Ця книга виявилася «Тінями

забутих предків». Протягом усього періоду навчання в інституті він

мріяв потрапити в Карпати. Зрештою, коли він туди потрапив, йому

заборонили робити дипломний фільм про «Тіні забутих предків». Він весь

час із цим носився. А його друг був знайомий із Параджановим, який у

той час як раз збирався знімати «Тіні...». Параджанов до цього ніколи

не був у Карпатах, і Іллєнко не був у Карпатах. І от вони прийшли до

нас додому, пили вино, батько розповідав їм про гори, показував фото,

малюнки. Я заснув, і всю ніч мені вбивали в голову українське поетичне

кіно, а коли прокинувся, то зрозумів, що я є повноправним сином цього

явища».

Сергій жартує, що з

прізвищем Якутовичів пов’язаний початок і кінець українського

поетичного кіно. Поряд із народженням цього кінематографічного явища,

їхній рід приклався й до його загибелі. Фільм «Молитва за гетьмана

Мазепу» режисера Юрія Іллєнка, де Сергій Якутович виступив як

художник-постановник, у 2001 рік був категорично неприйнятий більшістю

критиків і, врешті-решт, — суспільством. Попри це режисер Володимир

Бортко (для неоднозначного фільму якого — «Тарас Бульба» — Сергій

Якутович створив однозначне за якістю художнє втілення) — трохи з

іронією, трохи з презирством — так і називає художника — «українське

поетичне кіно».

Значить — воно живе. Тобто живий...

ХУДОЖНИК ВІД ДОВЖЕНКА

ЦИКЛ «ЗАПОРОЖЦІ», ЩО В СИМВОЛІЧНОМУ ТА ГЕРАЛЬДИЧНОМУ «ІНТЕР’ЄРІ» ЗОБРАЖАЄ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ, ХУДОЖНИК СТВОРИВ У 2006 році

— Коли я був маленьким

десятирічним хлопчиком і був у бабусі в Каневі, вона давала мені по

рублю «на пропой души», — оповідав Сергій на зустрічі в Українському

домі, присвяченій відкриттю спецпроекту «Гомін». — Треба було взувати

сандалі, одягати сорочку й можна було їхати в місто за три з половиною

кілометри в кіно. Я приїхав на перший сеанс. Пам’ятаю покриту червоною

фарбою підлогу — і жодної людини. Зайшов механік, видно, з бодуна, і

запитав: «А ти чого тут сидиш?» А я кажу — от, купив квиток, кіно

прийшов дивитися. І він мені вжарив кіно. «Землю» Довженка. Я вийшов

очманілий. Не сів на автобус, ці три з половиною кілометри (а це для

маленького хлопчика було багато) я йшов пішки. І коли нарешті дійшов

додому, зняв ці сандалі (з котрих виростає нога за літо — дитина ж

росте) і занурив ноги у гарячий пил... сірий безплотний гарячий пил —

то зрозумів: це і є земля, це Батьківщина.

Між іншим, цей чи не

найзворушливіший у біографії Сергія сюжет увійшов у сценарій «Тараса

Бульби» Бортка. Його «позичили» Остапові, якого Микола Гоголь у своєму

творі залишив без реплік.

МИСТЕЦТВО НА РІВНІ ФІЗИЧНОГО БОЛЮ

Про батька Сергій згадує

часто — у спілкуванні з аудиторією, в інтерв’ю, у спогадах. У передмові

до «Абсолютного слуху часу» про Георгія Якутовича згадує письменниця

Марія Матіос, яка мала зустріч із ним у 1995 році: «Георгій

В’ячеславович казав, що всі найбільші філософські вчення світу ввібрала

(якщо не спродукувала!) гуцульська міфологія, втілена ним як художником

у фільмі «Тіні забутих предків».

І ось тут криється ключ до

спадковості Якутовичів. Вони обоє прагнули пізнати Україну (далі ми

«почуємо» про це зі слів самого Сергія), обоє робили це за допомогою

візуального втілення. Але якщо Якутович-старший пізнавав її через

Гуцульщину, яку вважав згустком всіх філософій світу, то для

Якутовича-молодшого «шпариною» для пізнання своєї землі став образ

Мазепи. За відчуттям внутрішнього драматизму, за глибиною пізнання, за

силою та прочитанням України «Мазепіана» Якутовича-молодшого є

повноцінною спадкоєміцею тих робіт Якутовича-старшого, які він створив

для «Тіней». Їм обом, здається, вдалося вихопити метафізичний рівень

українського.

«Молитву за гетьмана Мазепу»

режисера Юрія Іллєнка, де Сергій Якутович виступив у ролі

художника-постановника, критики назвали намальованим кіно. Робота над

цим фільмом зрештою породила серію графічних робіт «Мазепіана», що була

закінчена 2002 року. Дуже влучно описала її мистецтвознавець Галина

Скляренко у своїй передмові до альбому «Абсолютний слух часу»:

«Особистість С. Параджанова, безперечно, вплинула й на Сергія

Якутовича. Чи не звідси те колажне мислення, що знайшло висловлення у

його майбутній «Мазепіані»... Наче підсумувала багаторічні роздуми

художника над українською й світовою історією, змістом її перемог і

втрат, блиску і відчаю... Глибоко відчуваючи саму метафізику

історичного руху, художник ілюструє його події, змальовує персонажів,

наділяючи їх живою плоттю та кров’ю, й одночасно досліджує, аналізує

внутрішній зміст історичного зрушення, що, як лавина, захоплює людей і

країну, перемішує долі, зіштовхує між собою різні життя, ламає і

створює нове».

«Геральдичний» стиль письма,

деталізований, подеколи фантасмагоричний у своїй точності світ образів.

Подеколи мені здається, що ще мить — і задзюрчить жива кров з

ілюстрацій...— таким є сприйняття цього циклу письменницею Марією

Матіос. — Це — майже на рівні фізичного болю».

Тим, хто всотує в себе цей

біль і мистецтво Якутовича (-ів), «Мазепіана» здається справою всього

життя Сергія. Якщо говорити мовою не академічною, то «Мазепіана»

буквально вивертає душу назовні. Гранично закорінений у грунт

Стефаника-Коцюбинського, Довженка-Параджанова, Києва-Канева-Карпат,

художник видає на-гора образи-символи, образи-знаки, які може

достеменно потлумачити тільки той, хто існує в «космосі України». Для

інших — це мистецтво найвищої проби, філігранне, майстерне. Але для нас

це — одкровення.

Сам художник значно розширює

часові й сутнісні рамки циклу робіт «Мазепіана». «Для мене Мазепа — не

герой, не міф, не діяч, хоча все це було і є, — каже він. — Для мене

«мазепинство» — це спосіб особливого існування в космосі України,

Європи, світу...Над «Мазепіаною» я працюю понад 30 років. Це пошук

«моєї України». Батько шукав «своєї України» в Карпатах, через майже

біблійну архаїку, що втілилася в його гравюрах, у «Тінях забутих

предків». Я теж дошукувався «своєї України», й її символом став для

мене Іван Мазепа — такий винятковий, європейський, шекспірівський

герой. Щоразу думаючи про мою Україну, я думаю про Мазепу — і думаю про

себе».

ЗРОЗУМІТИ ЛЮДИНУ

«Кожний художник — людина,

яка побачила «щось» у людській душі, в собі, світі, намагаючись

осмислити побачене й почуте. Художник — особистість, яка взяла на себе

тяжку ношу, працю, достойну якнайбільшої поваги, — зрозуміти людину...»

— вважає Сергій Якутович.

ЦІКАВА ІСТОРІЯ ПОВ’ЯЗАНА З ТИМ, ЯК ВІН ВІДЧУВ У СОБІ ХУДОЖНИКА.

СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ МАЛЮЄ УКРАЇНСЬКУ ПІДСВІДОСМІСТЬ. НА ФОТО — ФРАГМЕНТ РОБОТИ «ДІВЧИНА»

НА ЩАСТЯ, ДОРОГИ СУЧАСНИХ

УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ НЕМИНУЧЕ ПЕРЕПЛІТАЮТЬСЯ. ЯК І В УСІ ЧАСИ, ВОНИ НЕ

ПРОСТО СПІЛКУЮТЬСЯ, А Й НАДИХАЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО. НА КАРТИНІ «МОЛОДИЙ

КОБЗАР» ЗОБРАЖЕНО ТАРАСА КОМПАНІЧЕНКА. СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ ВВАЖАЄ ЙОГО

ОДНИМ ІЗ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ГЕРОЇВ

НА «ГРУНТОВКУ» УКРАЇНСЬКОЇ

ІСТОРІЇ ЯКУТОВИЧ НАКЛАДАЄ ОРИГІНАЛЬНІ ОБРАЗИ, НАДІЛЯЮЧИ ЇХ БАРОКОВІСТЮ

ТА ФАТАЛЬНІСТЮ. НА ФОТО — ПОЛОТНО «НАРЕЧЕНІ»

«Якось батько повів мене до

кінотеатру — подивитися прем’єру фільму Козинцева «Дон Кіхот» з

Черкасовим у головній ролі. Цей фільм мене настільки вразив (мені було

чотири роки), що ввечері піднялася температура. Батьки не знали, чим

мені зарадити, що робити. Батько сказав мені: «Що ти тиняєшся, візьми й

намалюй». Я відповів: «Ну, а як же я все це намалюю?» Тоді він дістав

маленьку репродукцію з літографії «Дон Кіхота» П. Пікассо і, показавши

її мені, сказав: «Цей дядя — великий художник, а малює, як і ти».—

«Якщо так, то я теж зможу...» Із цієї миті, вважаю, розпочалося моє

життя як художника».

Останнім часом Сергій

Якутович переживає вельми плідний період творчості. За останні місяці

він створив окремий проект «Гоголь народився» (про що вже повідомляв

«День», №61, 2009 р.), який виставлявся в Українському домі в Києві, в

Парижі в штаб-квартирі ЮНЕСКО і щойно повернувся з московського

Українського дому. З Миколою Гоголем у Якутовича особливі відносини.

Він проілюстрував майже всі його твори (в альбомі «Абсолютний слух

часу» ці ілюстрації займають 50 сторінок), став

художником-постановником «Тараса Бульби» Бортка, а нещодавно разом із

режисером Плаховим-Модестовим створив науково-пізнавальний фільм

«Загублений Рай. Гоголь».

Свого часу Сергій Якутович

починав із книжкової ілюстрації. За допомогою кропіткої техніки офорту

він проілюстрував «Петра І» Олексія Толстого (1982, видавництво

«Дніпро»), естонський народний епос «Калевіпоег» (1981, авторська

техніка, видавництво «Дніпро»), «Перекоп» Олеся Гончара (1987,

видавництво «Дніпро»), «Обломова» Івана Гончарова (1981, видавництво

«Дніпро») та інші видання. «Розгортаючись у Царині, можливо, чи не

найбільш соціально заангажованих видів мистецтва — книжкової графіки та

кінематографа, його твори апелюють до більш широкого історичного

простору», — вважає мистецтвознавець Людмила Скляренко. Але

ілюстрування книг, попри певний викид творчої енергії, Якутович все

одно не сприймав як повноцінну творчість, адже не міг висловити того,

що думає. Тому паралельно з роботою ілюстратора у 80-ті Якутович

створює авторські цикли робіт «ТВ-телебачення» (1979), «Знімається

кіно» (1981), «Сьогодні і завжди?..» (1986), «Esse homo» (1984), «Се

ребро Г. М.» (1991).

У 90-х художник узявся за

живопис. У складні українські 1996-1999 роки Сергій переїздить до

Іспанії. Після повернення в Україну він знову заговорить про свій

«борг», той, про який йому казав ще батько. «Саме в Іспанії я відчув

глибинність свого почуття до Вітчизни, — згадує Сергій. — Тільки на

відстані починаєш розуміти, бачити, відчувати свою землю. Починаєш як

художник відчувати свій борг перед нею».

НЕВДОВОЛЕНА ЖІНКА УКРАЇНА

Ініціатором спецпроекту

«Гомін» став — спасибі йому — галерист Павло Гудімов і його «Гудімов

арт проект». У окремому залі Українського дому в рамках фестивалю Fine

Аrt Ukraine (який тривав із 22 травня до 1 червня цього року) було

відібрано для експонування роботи з різних циклів та періодів творчості

художника. Об’єднавчий момент, який обрав Павло Гудімов, — образ жінки

у графіці Якутовича — починаючи від 70-х аж до робіт «нульових» років.

Такий підхід до формування експозиції був зовсім незвичним для

художника, який звик до «циклічності» своїх виставок і який жінку

вважає органічним елементом своїх графічних полотен. І тут ми маємо

знову подякувати «Гудімов арт проекту» й віддати належне Павлові

Гудімову як куратору виставки. Роботи він відібрав, здається,

найсоковитіші та найхарактерніші.

— Тут можна проводити багато

паралелей, — каже Павло. — Можна говорити про жінку як про образ

України, як про певну метафору. А можна говорити про більш конкретні

речі.

— Як правило, я починаю

малювати з лівого кутка й закінчую правим, — розповів Сергій на

зустрічі в рамках спецпроекту «Гомін». — У мене не буває попередніх

задумів. Я малюю те, що я хочу малювати зараз. Цей момент роботи, гучно

кажучи, творення, і є моментом творення мого уявлення про те, що таке

Україна, точніше ,— моїх бажань стосовно того, що таке Україна. Тому

там часто з’являється жінка. Вона закодована, незрозуміла, невдоволена,

таємнича. Феномен українців у тому, що ми ніяк не можемо «віднайти»

Україну, хоча б у якійсь формі.

Мистецтвознавці образ жінки

у творчості Якутовича тлумачать трохи складніше, але по суті — так

само: «Проблему образного відтворення України Якутович вирішив через

зображення жінки. Але тип її зображення є дуже далеким від

«канонічного» романтичного образу замилуваної, зануреної в себе та

нещасної Катерини в стрічках. Україна Якутовича — насамперед сильна і

пристрасна, її доля така само заплутана, як складні візерунки з-під

пера художника, що її оточують», — вважає мистецтвознавець Олена

Мартинюк.

З цієї точки зору вибір

«спільного знаменника» для експозиції здається дуже вдалим. Бо такого

нагнітання експресії, нанизування драматичності, такої

фантасмагоричності, як в образі жінки, немає в жодному іншому образі

графічних полотен Якутовича.

Ми б до творення образу

України додали ще один штрих. Серед представлених у рамках «Гомону»

робіт є «Молодий кобзар», де чітко прочитується образ Тараса

Компаниченка. Сергій розповів «Дню» про те, чому його увагу привернув

саме Тарас:

— Його зі мною познайомили,

коли я отримав Шевченківську премію. Після всього цього гомону всіх цих

премій ми прийшли в книгарню, Тарас сів на підлогу, дістав інструмент і

всю ніч грав. Для мене він як сучасний герой. Я дуже хотів, аби у

Тарасі Бульбі він знімався. Ми хотіли, щоб за Тарасом Бульбою весь час

їхав молодий хлопець і грав. Але Бортко сказав: «Опять это украинское

поэтическое кино... Уйди отсюда!» У січні відкрилася виставка

«Фантомний біль» — залишки з того, що я зробив для «Молитви за гетьмана

Мазепу». То Тарас Компаніченко з Данилом Перцевим як приїхали і як

вжарили... Грали всю ніч. Є люди, які шукають певної героїзації в

сьогоденні. Я бачу в Тарасові сучасного українського героя — у тому, як

він живе, як поводиться, у його родині, дітях. Це дійсно сучасні герої.

Треба називати речі своїми іменами».

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ЯКУТОВИЧ

У рамках спецпроекту «Гомін»

в Українському домі цікаві глядачі могли побачити аж два фільми,

присвячені Якутовичам. Один із них — повноцінна 52-хвилинна

документальна картина, створена на замовлення Міністерства культури

кіностудією «Контакт». Авторами стрічки, що розповідає про життя,

творчість та родину Сергія Якутовича, стали досвідчені документалісти —

режисер Юлія Лазаревські та оператор Микола Мандрич. Пан Микола

розповів «Дню», що ідея фільму належить матері Олександра Роднянського,

талановитій жінці, якої вже, на жаль, немає серед нас — Ларисі

Роднянській. На болюче питання щодо того, чи побачить цей фільм масовий

український глядач, автори знизують плечима.

— Цей фільм створено на замовлення Міністерства культури. Тому подальша його доля нам не відома, — каже Микола Мандрич.

Другий фільм — це коротке

десятихвилинне відео виробництва креативної групи «Акцент» і «Гудімов

арт-проекту»: роботи художника, плюс музика, плюс невеличкі монологи

Якутовича, що певним чином тлумачать проект «Гомін». Це своєрідна

підказка для глядачів виставки. Можна було б не звертати на це відео

окремої уваги, але, окрім його якості, в ньому є ще дуже цінна фраза,

сказана Сергієм майже наостанок:

— Ця виставка сумна. І мені

б хотілося, щоб усе це було пронизане сумом. Сум — це як надвечір’я.

Коли людина концентрується на собі, на своєму болю. Боячись цього болю,

вона шукає щось світле. А це світле — і є любов...

Аналізуючи феномен

особистості Сергія Якутовича, розумієш, що генетичне й духовне коріння

в ньому — незаперечне. І мимоволі уявляєш, якою була б Україна, якби

свого часу не втратила стільки (стільки!) талановитих художників,

митців, інтелектуалів, хліборобів, майстрів, загалом — своїх найкращих.

А ще усвідомлюєш, що зараз — найкращий час для відновлення цих

випотрошених резервів. Іншого такого часу може не бути...

КОМЕНТАР

Тарас КОМПАНІЧЕНКО, кобзар:

Сергій Якутович — великий

майстер. Він бере не лише своєю технікою, якою володіє досконало, а й

тим, що створює вікна в стару Україну, в нашу історію. Для того, аби

бути таким досконалим майстром, потрібно, з одного боку, мати пильне

око шукача імпозантного та красивого в нашій історії, а з іншого боку —

треба цю історію знати, треба знати геральдику, історичний костюм,

зброю. Окрім того, його твори з точки зору мистецької створені за

законами найвищого пілотажу, тут є і пластика, і динаміка, і ритм. Йому

підвладні всі ці закони. Він показує красу костюму, і не лише

шляхетського і князівського, зображає святині Старої Руси-України,

ікони. Сергій Якутович — не лише митець, а й величезний інтелектуал,

який має міру, смак та геніальне бачення. Недаремно його, з таким

пильним оком, запрошують до співпраці режисери, що торкаються

історичної тематики. Це і є культура. А починається вона з того, що є

дід, є батько, є онук, є династія Якутовичів. І він не повторює батька,

його злет зовсім інший. В історії України вже були такі династії.

Наприклад, династія Холодних. Це і є культура, яку нам треба

нарощувати.

ДОВIДКА «Дня»

Сергій Якутович народився 21

листопада 1952 року в Києві у родині художників. У 1963—1970 рр.

навчався в Республіканській середній художній школі імені?Т.?Г.

Шевченка, 1970—1973рр. — на факультеті художнього оформлення в

Московському поліграфічному інституті, 1973—1974рр. — на графічному

факультеті Київського державного художнього інституту (тепер —

Національна академія мистецтва та архітектури).

Із 1973 р.— постійний учасник художніх виставок в Україні та за кордоном.

2003 р.— Золота медаль Академії мистецтв України.

2004 р. — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

2004 р. — член-кореспондент Академії мистецтв України.

2008 р. — відзначений почесним званням (Народний художник України).

Виставлявся в

Санкт-Петербурзі, Лейпцигу, Тулузі, Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі. Твори

художника зберігаються в Національному художньому музеї України (Київ),

Національному музеї книги та друкарства (Київ), Музеї літератури

(Одеса, Україна), Державній Третьяковській галереї, Музеї

образотворчого мистецтва ім. О.Пушкіна (Москва), Державному Російському

музеї, Музеї Ф.?Достоєвського (Санкт-Петербург, Росія), Altes Museum

(Берлін), Музеї міста Катанья, Українському домі в Америці (Нью-Йорк,

США), Смітсонівському музеї (Вашингтон), Білому домі (Вашингтон).

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы голосовали на выборах 25 октября?

Реклама
Реклама