Ювелір книжкової графіки

2009-12-21 17:26 779 Нравится

Шанувальники

Кастанеди певні, що без змінених станів свідомості таке проникнення

художника в тему неможливе. Пауло Коельо вважає ілюстрації Єрка до

своїх творів найкращими у світі. Батьки заздрять дітям,

шкодуючи, що у їхньому дитинстві не було книжок із такими розкішними

картинками. А діти годинами «зависають», роздивляючись усі ці ювелірно

прописані травинки-волосинки-пір’їнки, знаки, символи, фактури та

деталі, кількість яких у його сюжетах аж зашкалює.

А для нього найбільша радість – провести день у роботі. Він

не дивиться телевізор, уникає тусовок і навіть у професійному

спілкуванні цінує близькі людські стосунки. Каже, що два видавництва, з

якими працює уже багато років, це дві його домівки: міська квартира –

«Софія» та дача – «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».

Малює без диплома – «для себе маленького»

Владислав Єрко – художник бездипломний. Не

захистився в Поліграфічному інституті з принципу, вважав, що там не

вчили ілюстрування. Утім, членом Спілки художників був вже на другому

курсі. Зрештою, нікому й на думку не спадало питати його про диплом.

Навпаки, сьогодні він – знахідка для видавництв, які з ним працюють.

Хоча треба сказати, що й матеріал для ілюстрування йому трапляється,

прямо скажемо, не найгірший: Кастанеда, Бах, Свіфт, Гофман, Кальвіно,

Гоголь, Керол, Умберто Еко, Розендорфер, Голдінг, Коельо, Екзюпері, а

тепер ще й Шекспір.

В якомусь сенсі Єрко – самоук, хоча він із

вдячністю розповідає про свого учителя в графіці – словацького

художника Альбіна Бруновскі. Втім, попри художні впливи, Єркова

фантазія вочевидь має власне коріння.

До семи років Владислав жив у селі під Києвом

у бабці, й світ природи був його власною та цілком реальною казкою. «Я

дуже сумую за собою в три роки, коли світ як калейдоскоп складався так,

як мені хотілося. Дивися на хмари скільки хочеш і придумуй собі, хто на

них живе…». Можна сказати, що Єркові малюнки – це відгомін туги за

дитинством, а можна припустити, що він перебільшує свою дорослість.

Але, мабуть, найкраще магію своїх ілюстрацій пояснює словами Екзюпері

сам Єрко: «Я малюю для себе маленького».

Художник-талісман

Початком Єркової слави був Кастанеда. І

зовсім не містичним: «Коли надворі якийсь глухий 1991-й, а в тебе немає

ні грошей, ні замовлень, раптом тобі трапляється Юра Смірнов (директор

«Софії». – Авт.), і просить намалювати обкладинку до «Вчення дона

Хуана»…

Кастанеда Єрка справді вразив: «Я до того

виховувався на всіляких кафках з гессе, а він озвучив тонкі зв’язки,

які в дитинстві відчуваєш майже як матеріальні. З віком здатність їх

відчувати кудись зникає…».

Схожа історія була й із Коельо. «Алхіміка»

видавали, перекупивши права у російського видавництва, яке з Коельо

провалилося. Від Єрка очікували лише обкладинок, і він довго вмовляв

Смірнова на внутрішні ілюстрації… Сьогодні Смірнов вмовляє Єрка: «Зараз

виходить серія книжок, яку можна було б спокійно оформити без участі

Славка. Але він для нас як талісман. Просимо: «Славко, намалюй хоч

щось, ну хоч постав розчерк пера». Віримо, що його ілюстрації приносять

удачу».

ГеніальЄрко й «тиран Малкович»

Свого часу Єрко обходив київські видавництва,

пропонуючи малюнки, що згодом увійшли до «Снігової Королеви» та «Казок

Туманного Альбіону». Українські видавці реагували скептично: «народ нє

поймьот», і радили бути простішим. Сьогодні, коли Єрко і директор

«Абабагаламаги» Іван Малкович раз і назавжди знайшли один одного,

художник дозволяє собі висловлювати багатьом видавцям все, що про них

думає: «Наші дитячі видавці – це «країна вічнозелених помідорів».

Нічого не знають, не їздять на міжнародні ярмарки, щоб розуміти, що

відбувається в дитячій ілюстрації, і вважають свої жахливі смаки

достатніми, аби визначати, що дитині цікаво, а що ні». І не те, щоб

Єрко знахабнів від слави, – він просто не зносить жлобства, а також

добре знає, що діти сприймають світ значно глибше й цікавіше, ніж

дорослі: «Я в п’ять років шалено любив Пікассо й розумів його краще,

ніж зараз. У видавцях вже вмерла та людина, котра б оцінила хороші

ілюстрації». В Івані Малковичі така людина не вмерла, і Єрко з нею

одразу порозумівся. Вони друзі, і один з проявів такої дружби – взаємна

міфотворчість.

Єрко на презентаціях розповідає дітям, що коли

оформлював «Гаррі Поттера», то «тиран» Малкович тримав його на

голодному пайку й за кожного намальованого персонажа давав по канапці,

а поет Малкович використовує свій літературний талант, вправляючись на

«зручному» Єрковому прізвищі: «Він може бути прем’Єрко, фокстер’Єрко,

гондольЄрко, В’Єрко-Сердючко, Нью-Єрко, але найохочіше відгукується на

геніальЄрко».

Ну, це – «любовна лірика», бо сам Єрко не

страждає від нападів марнославства, радше навпаки: «Я роблю нормальну

попсову ілюстрацію, не наповнену умовностями чи складною стилістикою.

Іноді ловлю себе на тому, що я примітивний, нецікавий. Не можу дивитись

на «Снігову Королеву», ця книжка мені здається верхом несмаку. Для мене

задоволення – сам процес малювання. В завершеній роботі нічого, крім

купи недоліків, не бачу. І з роками це все тяжче.»

Попса без кучерявостей

Він малює так, як хоче, нічого не «маючи на

увазі». А якщо магія його малюнків навіє комусь пафосний настрій, то

він розтрощить його самоіронією. «Не люблю, коли митці базікають про

трансцендентність. Якщо всі ці фігові картинки, які я нашмаляв, були

інспіровані «згори», то я з цим не погоджуюся». Втім, зв’язку своєї

творчості з тим, що «нагорі», Єрко таки не відкидає: «Я в

самозамилуванні відчуваю майже фізичну загрозу, що хтось згори зараз

тюкне по голові й скаже: ти нездара, і все, що ти малюєш – це суцільний

несмак, покаже мені роботи, які я люблю, вкаже на різницю, й буде

правий».

Сьогодні Єрко може собі дозволити працювати

над ілюстрацією стільки, скільки потрібно, – на велику книжку йде 1,5-2

роки. Йому не цікаво доводити комусь, що «все це малюється руками» (до

речі, з допомогою великої лупи, яку використовують для роботи графіки).

Художник не відкидає можливостей комп’ютера, завдяки яким «фарба ніколи

не закінчується, а невдалий штрих завжди можна «скасувати», але після

низки експериментів віддає перевагу живому контактові з папером.

Час від часу у Єрка виникає внутрішня потреба

у чорно-білій графіці, яку він називає «чорнухою». У результаті дитяче

видавництво «Абабагаламага» сьогодні готує до друку «Гамлета». У

Єрковій інтерпретації шлях до цієї метаморфози виглядав так: «Я

Малковича розвів на чорнуху. Ходив і під носа собі бубонів: «Як я вже

задовбався малювати снігових королев!.. Іване, я хочу чорнухи!» Він

каже: «Єрчику, ну що ти хочеш?» Кажу: «Бодлера!» А він: «О, Боже!..»

Але тут з іншого боку підрулив Юрій Андрухович зі своїм чудовим

перекладом «Гамлета», і вдвох ми його вломили».

Утім, Єрко, здається, «вломив» обох своїх

видавців: езотерично-філософська «Софія» теж готує видання «Гамлета»

(переклад Лозинського й англійський оригінал), і теж з Єрковими

ілюстраціями.

Людина-оркестр

Владислав може годинами розповідати про своїх

друзів. Втім, окрім хороших людей, він також не цурається хороших кіна,

музики й книжок. Куросава, Грінуей, Бергман, Антоніоні, Ланг, Мурнау –

одиниці з переліку кращих імен світового кінематографа, що окупували

півстіни стелажів для DVD у нього на кухні (стіни інших

кімнат віддані книгам). Щодо вишуканості свого смаку звично іронізує:

«Я вважав, що смаку в мене більше, коли його зовсім не було. В 20 років

взагалі був певен, що є вінцем творіння. Щоправда, десь у цьому віці

почав розуміти, що Тарковський і Параджанов, – це «інше кіно».

Музика – супутній потік для його творчості, й

за роботою Єрко найбільше любить слухати джаз, хоча сьогодні, окрім

Біла Еванса чи Кіта Джарретта, його не менше надихають Бах, Гендель,

Букстехуде, Вівальді.

В літературі, як і в житті, йому з роками все

менше подобається стьоб і все більше тягне до глибини та простоти. Він,

як вперше, захоплюється актуальністю «Обломова» й зачитується

щоденником Марка Аврелія «Наодинці з собою», переконуючись, що за

останні пару тисяч років люди не надто змінилися.

Магазин і ресторан замість гонорару

Якби провести дослідження, авторські права

якого українського художника найчастіше порушують, чи то пак крадуть

сюжети й персонажів, то Єрко, мабуть, посів би в такому переліку

першість. Хоча, виявляється, подібні історії можуть мати й щасливий

кінець.

Якось московська мережа ресторанів «Корчма

Тарас Бульба» без дозволу взяла собі за логотип Єрків портрет

гоголівського персонажа. Мережа розросталася – Єрків Бульба прикрашав

ресторани по цілій Білокам’яній. «Тоді Малкович взяв мене під пахву, й

ми пішли «махати прапором». Власник мережі Юра Бєлойван довго вибачався

за непорозуміння та, щоб якось загладити свою провину, запропонував

…відкрити філію «Абабагаламаги» у Москві. І відкрив. Сьогодні ми –

почесні гості у його ресторанах».

Коли абабагаламажині книжки стали видавати

за кордоном і Єрка остаточно наздогнала слава, ним серйозно

зацікавилися великі західні видавництва. Але ставлення до художника з

пострадянського простору виявилося специфічним. «Дзвонили з

американського видавництва, запрошували приїхати «помалювати»,

пропонували якісь смішні гроші, а коли я зауважив, що, наскільки

відомо, у них там зовсім інші розцінки, сказали: «Ну, ви ж навіть не з

Росії!..». Я образився і, як дитина, дозволяю собі з цієї образи не

виходити. Мене, звичайно, розслабляє існування Малковича, бо я розумію,

що поки існує його видавництво, то у сфері дитячої ілюстрації буду

працювати тільки з ним».

Тож ми можемо теж не перейматися, що Єрка хтось зманить. Він для цього надто домашній – і дім його тут.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

За кого планируете голосовать на местных выборах осенью?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама