Шанувальники
Кастанеди певні, що без змінених станів свідомості таке проникнення
художника в тему неможливе. Пауло Коельо вважає ілюстрації Єрка до
своїх творів найкращими у світі. Батьки заздрять дітям,
шкодуючи, що у їхньому дитинстві не було книжок із такими розкішними
картинками. А діти годинами «зависають», роздивляючись усі ці ювелірно
прописані травинки-волосинки-пір’їнки, знаки, символи, фактури та
деталі, кількість яких у його сюжетах аж зашкалює.
А для нього найбільша радість – провести день у роботі. Він
не дивиться телевізор, уникає тусовок і навіть у професійному
спілкуванні цінує близькі людські стосунки. Каже, що два видавництва, з
якими працює уже багато років, це дві його домівки: міська квартира –
«Софія» та дача – «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».
Малює без диплома – «для себе маленького»
Владислав Єрко – художник бездипломний. Не
захистився в Поліграфічному інституті з принципу, вважав, що там не
вчили ілюстрування. Утім, членом Спілки художників був вже на другому
курсі. Зрештою, нікому й на думку не спадало питати його про диплом.
Навпаки, сьогодні він – знахідка для видавництв, які з ним працюють.
Хоча треба сказати, що й матеріал для ілюстрування йому трапляється,
прямо скажемо, не найгірший: Кастанеда, Бах, Свіфт, Гофман, Кальвіно,
Гоголь, Керол, Умберто Еко, Розендорфер, Голдінг, Коельо, Екзюпері, а
тепер ще й Шекспір.
В якомусь сенсі Єрко – самоук, хоча він із
вдячністю розповідає про свого учителя в графіці – словацького
художника Альбіна Бруновскі. Втім, попри художні впливи, Єркова
фантазія вочевидь має власне коріння.
До семи років Владислав жив у селі під Києвом
у бабці, й світ природи був його власною та цілком реальною казкою. «Я
дуже сумую за собою в три роки, коли світ як калейдоскоп складався так,
як мені хотілося. Дивися на хмари скільки хочеш і придумуй собі, хто на
них живе…». Можна сказати, що Єркові малюнки – це відгомін туги за
дитинством, а можна припустити, що він перебільшує свою дорослість.
Але, мабуть, найкраще магію своїх ілюстрацій пояснює словами Екзюпері
сам Єрко: «Я малюю для себе маленького».
Художник-талісман
Початком Єркової слави був Кастанеда. І
зовсім не містичним: «Коли надворі якийсь глухий 1991-й, а в тебе немає
ні грошей, ні замовлень, раптом тобі трапляється Юра Смірнов (директор
«Софії». – Авт.), і просить намалювати обкладинку до «Вчення дона
Хуана»…
Кастанеда Єрка справді вразив: «Я до того
виховувався на всіляких кафках з гессе, а він озвучив тонкі зв’язки,
які в дитинстві відчуваєш майже як матеріальні. З віком здатність їх
відчувати кудись зникає…».
Схожа історія була й із Коельо. «Алхіміка»
видавали, перекупивши права у російського видавництва, яке з Коельо
провалилося. Від Єрка очікували лише обкладинок, і він довго вмовляв
Смірнова на внутрішні ілюстрації… Сьогодні Смірнов вмовляє Єрка: «Зараз
виходить серія книжок, яку можна було б спокійно оформити без участі
Славка. Але він для нас як талісман. Просимо: «Славко, намалюй хоч
щось, ну хоч постав розчерк пера». Віримо, що його ілюстрації приносять
удачу».
ГеніальЄрко й «тиран Малкович»
Свого часу Єрко обходив київські видавництва,
пропонуючи малюнки, що згодом увійшли до «Снігової Королеви» та «Казок
Туманного Альбіону». Українські видавці реагували скептично: «народ нє
поймьот», і радили бути простішим. Сьогодні, коли Єрко і директор
«Абабагаламаги» Іван Малкович раз і назавжди знайшли один одного,
художник дозволяє собі висловлювати багатьом видавцям все, що про них
думає: «Наші дитячі видавці – це «країна вічнозелених помідорів».
Нічого не знають, не їздять на міжнародні ярмарки, щоб розуміти, що
відбувається в дитячій ілюстрації, і вважають свої жахливі смаки
достатніми, аби визначати, що дитині цікаво, а що ні». І не те, щоб
Єрко знахабнів від слави, – він просто не зносить жлобства, а також
добре знає, що діти сприймають світ значно глибше й цікавіше, ніж
дорослі: «Я в п’ять років шалено любив Пікассо й розумів його краще,
ніж зараз. У видавцях вже вмерла та людина, котра б оцінила хороші
ілюстрації». В Івані Малковичі така людина не вмерла, і Єрко з нею
одразу порозумівся. Вони друзі, і один з проявів такої дружби – взаємна
міфотворчість.
Єрко на презентаціях розповідає дітям, що коли
оформлював «Гаррі Поттера», то «тиран» Малкович тримав його на
голодному пайку й за кожного намальованого персонажа давав по канапці,
а поет Малкович використовує свій літературний талант, вправляючись на
«зручному» Єрковому прізвищі: «Він може бути прем’Єрко, фокстер’Єрко,
гондольЄрко, В’Єрко-Сердючко, Нью-Єрко, але найохочіше відгукується на
геніальЄрко».
Ну, це – «любовна лірика», бо сам Єрко не
страждає від нападів марнославства, радше навпаки: «Я роблю нормальну
попсову ілюстрацію, не наповнену умовностями чи складною стилістикою.
Іноді ловлю себе на тому, що я примітивний, нецікавий. Не можу дивитись
на «Снігову Королеву», ця книжка мені здається верхом несмаку. Для мене
задоволення – сам процес малювання. В завершеній роботі нічого, крім
купи недоліків, не бачу. І з роками це все тяжче.»
Попса без кучерявостей
Він малює так, як хоче, нічого не «маючи на
увазі». А якщо магія його малюнків навіє комусь пафосний настрій, то
він розтрощить його самоіронією. «Не люблю, коли митці базікають про
трансцендентність. Якщо всі ці фігові картинки, які я нашмаляв, були
інспіровані «згори», то я з цим не погоджуюся». Втім, зв’язку своєї
творчості з тим, що «нагорі», Єрко таки не відкидає: «Я в
самозамилуванні відчуваю майже фізичну загрозу, що хтось згори зараз
тюкне по голові й скаже: ти нездара, і все, що ти малюєш – це суцільний
несмак, покаже мені роботи, які я люблю, вкаже на різницю, й буде
правий».
Сьогодні Єрко може собі дозволити працювати
над ілюстрацією стільки, скільки потрібно, – на велику книжку йде 1,5-2
роки. Йому не цікаво доводити комусь, що «все це малюється руками» (до
речі, з допомогою великої лупи, яку використовують для роботи графіки).
Художник не відкидає можливостей комп’ютера, завдяки яким «фарба ніколи
не закінчується, а невдалий штрих завжди можна «скасувати», але після
низки експериментів віддає перевагу живому контактові з папером.
Час від часу у Єрка виникає внутрішня потреба
у чорно-білій графіці, яку він називає «чорнухою». У результаті дитяче
видавництво «Абабагаламага» сьогодні готує до друку «Гамлета». У
Єрковій інтерпретації шлях до цієї метаморфози виглядав так: «Я
Малковича розвів на чорнуху. Ходив і під носа собі бубонів: «Як я вже
задовбався малювати снігових королев!.. Іване, я хочу чорнухи!» Він
каже: «Єрчику, ну що ти хочеш?» Кажу: «Бодлера!» А він: «О, Боже!..»
Але тут з іншого боку підрулив Юрій Андрухович зі своїм чудовим
перекладом «Гамлета», і вдвох ми його вломили».
Утім, Єрко, здається, «вломив» обох своїх
видавців: езотерично-філософська «Софія» теж готує видання «Гамлета»
(переклад Лозинського й англійський оригінал), і теж з Єрковими
ілюстраціями.
Людина-оркестр
Владислав може годинами розповідати про своїх
друзів. Втім, окрім хороших людей, він також не цурається хороших кіна,
музики й книжок. Куросава, Грінуей, Бергман, Антоніоні, Ланг, Мурнау –
одиниці з переліку кращих імен світового кінематографа, що окупували
півстіни стелажів для DVD у нього на кухні (стіни інших
кімнат віддані книгам). Щодо вишуканості свого смаку звично іронізує:
«Я вважав, що смаку в мене більше, коли його зовсім не було. В 20 років
взагалі був певен, що є вінцем творіння. Щоправда, десь у цьому віці
почав розуміти, що Тарковський і Параджанов, – це «інше кіно».
Музика – супутній потік для його творчості, й
за роботою Єрко найбільше любить слухати джаз, хоча сьогодні, окрім
Біла Еванса чи Кіта Джарретта, його не менше надихають Бах, Гендель,
Букстехуде, Вівальді.
В літературі, як і в житті, йому з роками все
менше подобається стьоб і все більше тягне до глибини та простоти. Він,
як вперше, захоплюється актуальністю «Обломова» й зачитується
щоденником Марка Аврелія «Наодинці з собою», переконуючись, що за
останні пару тисяч років люди не надто змінилися.
Магазин і ресторан замість гонорару
Якби провести дослідження, авторські права
якого українського художника найчастіше порушують, чи то пак крадуть
сюжети й персонажів, то Єрко, мабуть, посів би в такому переліку
першість. Хоча, виявляється, подібні історії можуть мати й щасливий
кінець.
Якось московська мережа ресторанів «Корчма
Тарас Бульба» без дозволу взяла собі за логотип Єрків портрет
гоголівського персонажа. Мережа розросталася – Єрків Бульба прикрашав
ресторани по цілій Білокам’яній. «Тоді Малкович взяв мене під пахву, й
ми пішли «махати прапором». Власник мережі Юра Бєлойван довго вибачався
за непорозуміння та, щоб якось загладити свою провину, запропонував
…відкрити філію «Абабагаламаги» у Москві. І відкрив. Сьогодні ми –
почесні гості у його ресторанах».
Коли абабагаламажині книжки стали видавати
за кордоном і Єрка остаточно наздогнала слава, ним серйозно
зацікавилися великі західні видавництва. Але ставлення до художника з
пострадянського простору виявилося специфічним. «Дзвонили з
американського видавництва, запрошували приїхати «помалювати»,
пропонували якісь смішні гроші, а коли я зауважив, що, наскільки
відомо, у них там зовсім інші розцінки, сказали: «Ну, ви ж навіть не з
Росії!..». Я образився і, як дитина, дозволяю собі з цієї образи не
виходити. Мене, звичайно, розслабляє існування Малковича, бо я розумію,
що поки існує його видавництво, то у сфері дитячої ілюстрації буду
працювати тільки з ним».
Тож ми можемо теж не перейматися, що Єрка хтось зманить. Він для цього надто домашній – і дім його тут.
