Іван Марчук: «Шибеник був страшний. Крав у ворон яйця і у дівчат кидав»

2009-12-21 16:03 1 558 Нравится

Відомий

на весь світ художник, геній сучасності Іван Марчук каже, що Україну

врятує лиш чудо, але в чудеса не вірить. Йому сумно жити в державному

бардаку, але земля у нас красива, тож її малює. Для нього немає

гарнішої землі ніж Україна, вищої цінності ніж людина і кращої музики

ніж муркотіння кота і каркання ворон. На кухні у митця завжди є золотий

фонд – родзинки, курага, горіхи і мед.

Це його «сердечна» їжа. «А як додати то все до

вівсянки, то буде божественна їжа…» – каже Іван Марчук . В його голові

часто виникають думки позбутися громадянства. Та попри всю

невдоволеність «країною, якої не існує», саме так художник називає свою

землю, він повернувся сюди після понад десятирічного життя у США і

Австралії на початку 2000-х років і продовжує творити…

– Не жалкуєте, що повернулися?

– Жалкую, – розчаровано відповідав Іван Марчук.– Але в Америці я вже себе вижив, тому мусив поміняти дислокацію на європейську країну, або тікати назад в Австралію.

Звідти

я б вже не виїхав, бо то країна, яка пестить тебе як жінка. Але моя

земля тут. Я вернувся не в Україну, а на землю. Я пишаюся нею. А люди

страждають, бо дурні. Бог дав рай, а забрав з голови усвідомлення, що

вони можуть за себе постояти. Наші таланти на цій землі не проростають,

бо ця «держава», якої не існує, їх поїдає, як кицька поїдає кошенят. А

кого не в силах з’їсти, той втік. І я свого часу втік. Довго думав, як

вирватися з цього пекла. Якби не було цього гебістського пресу, я б тут

жив. А життя за бортом із часткою «не» було неможливим. Бо тебе не

виставляли, не випускали, не приймали. Все НЕ. Мною лякали, мовляв, як

ти дружиш з Марчуком – буде тобі лихо. Прожити у такому психозі 20

років – це жах. Дивуюся, як я не спився, вижив, виїхав, повернувся…

– А зараз поїхати кудись вам не цікаво?

– Ще в радянські часи, живучи у Києві, я що два-три

тижні сідав в літак. Летів куди завгодно: у Крим, Москву лиш би подалі

від київського пекла. Я мусив мати якусь розривку, бачити людей. Не

люблю поїздів, мені там скучно. А літаком – година часу і я уже у

Франківську чи Тернополі. Тому я – не турист. Хоча мене цікавить і

архітектура, і екзотика, але після теракту боюся літати. Та й не можу я

просто тинятися по закордонах. Треба приїхати, походити, розвідати, а

тоді напрацювати і зробити виставку. Кілька років тому був у

Голландії. Запросила мене давня шанувальниця. За сім днів я зробив

понад десяток робіт. Амстердам – чудо, а не місто. Хіба між роботою ще

музей Ван Гога відвідав. Згодом, їдучи потягом через Голландію, вона

видалася мені, як пейзажисту, не цікавою. Я б ту землю ніколи не

малював, бо її там нема. Рівнина, порита каналами…

Минув не один рік, відколи на Андріївському узвозі ви з Президентом

заклали капсулу мистецького центру, але музею Івана Марчука досі немає…

– Дякуючи нашому безвольному Президенту, який тільки

видає укази і нічого не робить, цього музею вже й мабуть не буде. Я

його вже й не хочу. Мені потрібні були умови для роботи. Якби Данія,

Франція, Німеччина, Голландія мала такого генія як я, то я б не жив

високо у мансарді в тісних кімнатках, де нема як розвернутися, не те,

щоб полотно велике малювати. Спілка мені не дасть приміщення, я вже

стільки заяв писав… Вони дають всім – дітям і онукам, які ще ніде себе

не показали, але не мені. Влада і мерія щось там обіцяли, але то слова.

Президент видає укази і тут же їх забуває. Ми ж з ним знайомі, але я не

можу і не хочу зараз з ним зустрічатися. Я охолов до цієї ідеї, хоча

знаю, що є кілька варіантів розробки проекту…

– Ви перебуваєте у постійному конфлікті з владою.

Маю враження, якби вам зараз дали Шевченківську премію, а не тоді, 1997

року, ви б відмовилися…

– Залежно хто б давав (сміється). Звісно підписує це

діло Президент, але комісія ж змінилася. Була погана, стала не краща.

Хоча там є кілька порядних людей, таких, як Сергій Якутович і ще кілька

осіб. Я пішов звідти, бо не міг боротися з отим засиллям несмаку і

корупції. Там кожен мав свого наперед визначеного лауреата. І коли у

2008 вже було домовлено два кандидати – Іван Остафійчук і Андрій

Чебикін, я раптом згадав про Бориса Плаксія. Я хотів піти з Комітету,

але відчував, що щось не доробив. Ми похапцем зібрали документи. Я його

відвоював. Тоді вперше в історії дали премію одразу трьом художникам.

Я зробив наддобру справу і зі спокійною душею пішов. Не хотів більше

марати там руки і нерви псути…

– В музеї ви хотіли проводити майстер-класи. Передаєте своє вміння наступним поколінням?

– Ні, я секретний. Вміння не передають, передають

одержимість, або нав’язують. Якщо ти можеш подружитися з одержимістю –

буде з тебе художник. Те, що робиться легко, то так і виглядає. Я роблю

все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, схилений над ним день в день

– це важко. Технологію свою я не передам, бо я мушу бути в одному

екземплярі. Я мушу робити те, чого ви ще не бачили.

– А на замовлення малюєте?

– Ніколи не малював на замовлення. Хіба коли не міг відмовити. Тобто одного разу в 2003

році – портрет Ющенка. Цю роботу замовила людина, яка мала будувати мій

Музей. Тоді, за рік до революції, я намалював Ющенка на тлі революції.

І ще я намалював цій особі портрет його покійної дружини, яка розбилася

на мотоциклі. Це було єдине і найважче замовлення. Зараз є пропозиції,

але я відмовляю. Замовлення мене сковують, відчуваю, що комусь щось

винен... Мені цього не треба.

– А участь у конкурсах берете? У нас, наприклад, у Львові є «Осінній салон «Високий замок»…

– Я індивідуаліст, тому не подаюся на жодні конкурси і

салони. Не хочу ні з ким змішуватися. А то ж повісять мої картини, які

є дуже інтимні, серед кількох крикливих мальовидел і вб’ють все, що в

них є. Ті всі салони – то є кітч. Саме слово «салон» – то вже є кітч.

Згадайте собі Париж. Парадні люди ходять на салони… (Сміється ).

Новацій там не буває. То є загальноукраїнська проблема. Я якось зайшов

на молодіжну виставку в Український дім, думав, знайду якийсь талант.

Коли я оглянув експозицію, згадав собі про київську галерею мистецтв,

яка організовує виставки «до дня жінки» і «ветерани війни». Так от ця

молодіжна виставка виглядала як виставка «ветеранів війни». Тоді мені

знайомий пояснив: «Молодь перед тим, як сісти малювати, думає, кому

вона продасть полотно».

– Чому ж так?

– Молодь жити хоче. Хоча не всі. Є такі, що творять.

– У перших рядах сотні геніїв сучасності був і Демієн Херст…

– Я був на його виставці в «Пінчук Арт-Центрі». Наче в

зоологічному музеї побував. Мистецтва там мало. Він потрапив у генії,

бо він найдорожчий. А зробити найдорожчого художника дуже легко. В наш

час його з нічого можна зліпити. Ну яку мистецьку цінність має велика

біла балія, на дні якої тисячі недопалків? То треба було везти, щоб

засмердіти зал? Хоча одна концепція мені сподобалася – велика

«картина», метрів так зо три на три, золоте тло, полички, і на тих

поличках, за склом – недопалки приклеєні, а кожен нахилений в інший

бік. Скелети малі і великі теж гарно виглядали. У змії, наприклад,

чудовий хребет. Кісточки – це красиво. Але це ж не творчість митця.

Зварити, очистити і виставити кістки, даруйте, то не творчість. Це

бізнес, перш за все. Такі самі сотні скелетів красивих стоять в

зоологічному музеї.

– А ви ніколи не курили?

– Палив, як пас корови. Бавилися. В газетку закручували

не тютюн, а листя сухе і диміли щасливі, що за язик пекло. На щастя,

дурна звичка не привилася…

– Зеновій Кецало казав, що для нього допінгом до роботи є тиша і спокій. Вони його надихають. Що для вас є допінгом?

– Максимум – це 50 грам коньячку вранці. Інша справа,

що в мене ніколи не було натхнення, музи. Я є раб, прикутий до галери.

Я встаю в п’ятій-шостій ранку. Прогуляюся дорогою до майстерні, почитаю

свіжу пресу і стаю до роботи. Часом злюся, бо хочу бачити світ, а

змушую себе стояти біля мольберта. А часом вийду перед майстернею

подивлюся, як ті дітиська пообсідають з пляшками пам’ятник Шевченка,

закурять собі… Жах! Куди дивиться Президент? Така вакханалія з тим

питвом твориться…

– Та ви ж у їхньому віці теж певно любили погуляти…

– Я в їх віці любив лимонад з бульками. Пива ніколи не

любив. Почав пиво сьорбати в Австралії у 1989 році. А взагалі, в селі

виріс. Шибеник був страшний. Лазив на дерева, крав у ворон яйця і у

дівчат кидав.

А коли приїхав на перші канікули з училища, всі

шоковані були. Нікому дороги не загородив, нікого не обізвав, лиш сидів

і всіх малював. Бо я мусив привезти найбільше робіт.

А коли робили згодом виставки, то я найбільше всіх

критикував. А потім в Америці розівчився критикувати, бо там ніхто

такого собі не дозволяє. Кажуть, не етично.

– Маєте рецепт як збудувати рай на землі?

– Я знаю, що таке добро, любов, щедрість. А люди

роблять часто зло, бо його легше робити і дорого не коштує. Робити

добро – багато вартує. Україна ніколи не буде країною. Бо є заздрість в

душі. Я жив у світі, я не знав, що це таке. Там немає такого. Всі

тішаться успіхом своїх знайомих. Чужий успіх стає поштовхом до власного

розвитку. А у нас навпаки, успіх – поштовх до того, аби звалити його з

п’єдесталу. Люди там зайняті тим, що робить їх життя прекрасним.

Працюють. Якби кожен працював хоч на двадцять відсотків як я все життя,

ми б вже давно жили в раю…

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы планируете голосовать на местных выборах 25 октября?

Реклама
Реклама