Відомий
на весь світ художник, геній сучасності Іван Марчук каже, що Україну
врятує лиш чудо, але в чудеса не вірить. Йому сумно жити в державному
бардаку, але земля у нас красива, тож її малює. Для нього немає
гарнішої землі ніж Україна, вищої цінності ніж людина і кращої музики
ніж муркотіння кота і каркання ворон. На кухні у митця завжди є золотий
фонд – родзинки, курага, горіхи і мед.
Це його «сердечна» їжа. «А як додати то все до
вівсянки, то буде божественна їжа…» – каже Іван Марчук . В його голові
часто виникають думки позбутися громадянства. Та попри всю
невдоволеність «країною, якої не існує», саме так художник називає свою
землю, він повернувся сюди після понад десятирічного життя у США і
Австралії на початку 2000-х років і продовжує творити…
– Не жалкуєте, що повернулися?
– Жалкую, – розчаровано відповідав Іван Марчук.– Але в Америці я вже себе вижив, тому мусив поміняти дислокацію на європейську країну, або тікати назад в Австралію.
я б вже не виїхав, бо то країна, яка пестить тебе як жінка. Але моя
земля тут. Я вернувся не в Україну, а на землю. Я пишаюся нею. А люди
страждають, бо дурні. Бог дав рай, а забрав з голови усвідомлення, що
вони можуть за себе постояти. Наші таланти на цій землі не проростають,
бо ця «держава», якої не існує, їх поїдає, як кицька поїдає кошенят. А
кого не в силах з’їсти, той втік. І я свого часу втік. Довго думав, як
вирватися з цього пекла. Якби не було цього гебістського пресу, я б тут
жив. А життя за бортом із часткою «не» було неможливим. Бо тебе не
виставляли, не випускали, не приймали. Все НЕ. Мною лякали, мовляв, як
ти дружиш з Марчуком – буде тобі лихо. Прожити у такому психозі 20
років – це жах. Дивуюся, як я не спився, вижив, виїхав, повернувся…
– А зараз поїхати кудись вам не цікаво?
– Ще в радянські часи, живучи у Києві, я що два-три
тижні сідав в літак. Летів куди завгодно: у Крим, Москву лиш би подалі
від київського пекла. Я мусив мати якусь розривку, бачити людей. Не
люблю поїздів, мені там скучно. А літаком – година часу і я уже у
Франківську чи Тернополі. Тому я – не турист. Хоча мене цікавить і
архітектура, і екзотика, але після теракту боюся літати. Та й не можу я
просто тинятися по закордонах. Треба приїхати, походити, розвідати, а
тоді напрацювати і зробити виставку. Кілька років тому був у
Голландії. Запросила мене давня шанувальниця. За сім днів я зробив
понад десяток робіт. Амстердам – чудо, а не місто. Хіба між роботою ще
музей Ван Гога відвідав. Згодом, їдучи потягом через Голландію, вона
видалася мені, як пейзажисту, не цікавою. Я б ту землю ніколи не
малював, бо її там нема. Рівнина, порита каналами…
Минув не один рік, відколи на Андріївському узвозі ви з Президентом
заклали капсулу мистецького центру, але музею Івана Марчука досі немає…
– Дякуючи нашому безвольному Президенту, який тільки
видає укази і нічого не робить, цього музею вже й мабуть не буде. Я
його вже й не хочу. Мені потрібні були умови для роботи. Якби Данія,
Франція, Німеччина, Голландія мала такого генія як я, то я б не жив
високо у мансарді в тісних кімнатках, де нема як розвернутися, не те,
щоб полотно велике малювати. Спілка мені не дасть приміщення, я вже
стільки заяв писав… Вони дають всім – дітям і онукам, які ще ніде себе
не показали, але не мені. Влада і мерія щось там обіцяли, але то слова.
Президент видає укази і тут же їх забуває. Ми ж з ним знайомі, але я не
можу і не хочу зараз з ним зустрічатися. Я охолов до цієї ідеї, хоча
знаю, що є кілька варіантів розробки проекту…
– Ви перебуваєте у постійному конфлікті з владою.
Маю враження, якби вам зараз дали Шевченківську премію, а не тоді, 1997
року, ви б відмовилися…
– Залежно хто б давав (сміється). Звісно підписує це
діло Президент, але комісія ж змінилася. Була погана, стала не краща.
Хоча там є кілька порядних людей, таких, як Сергій Якутович і ще кілька
осіб. Я пішов звідти, бо не міг боротися з отим засиллям несмаку і
корупції. Там кожен мав свого наперед визначеного лауреата. І коли у
2008 вже було домовлено два кандидати – Іван Остафійчук і Андрій
Чебикін, я раптом згадав про Бориса Плаксія. Я хотів піти з Комітету,
але відчував, що щось не доробив. Ми похапцем зібрали документи. Я його
відвоював. Тоді вперше в історії дали премію одразу трьом художникам.
Я зробив наддобру справу і зі спокійною душею пішов. Не хотів більше
марати там руки і нерви псути…
– В музеї ви хотіли проводити майстер-класи. Передаєте своє вміння наступним поколінням?
– Ні, я секретний. Вміння не передають, передають
одержимість, або нав’язують. Якщо ти можеш подружитися з одержимістю –
буде з тебе художник. Те, що робиться легко, то так і виглядає. Я роблю
все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, схилений над ним день в день
– це важко. Технологію свою я не передам, бо я мушу бути в одному
екземплярі. Я мушу робити те, чого ви ще не бачили.
– А на замовлення малюєте?
– Ніколи не малював на замовлення. Хіба коли не міг відмовити. Тобто одного разу в 2003
році – портрет Ющенка. Цю роботу замовила людина, яка мала будувати мій
Музей. Тоді, за рік до революції, я намалював Ющенка на тлі революції.
І ще я намалював цій особі портрет його покійної дружини, яка розбилася
на мотоциклі. Це було єдине і найважче замовлення. Зараз є пропозиції,
але я відмовляю. Замовлення мене сковують, відчуваю, що комусь щось
винен... Мені цього не треба.
– А участь у конкурсах берете? У нас, наприклад, у Львові є «Осінній салон «Високий замок»…
– Я індивідуаліст, тому не подаюся на жодні конкурси і
салони. Не хочу ні з ким змішуватися. А то ж повісять мої картини, які
є дуже інтимні, серед кількох крикливих мальовидел і вб’ють все, що в
них є. Ті всі салони – то є кітч. Саме слово «салон» – то вже є кітч.
Згадайте собі Париж. Парадні люди ходять на салони… (Сміється ).
Новацій там не буває. То є загальноукраїнська проблема. Я якось зайшов
на молодіжну виставку в Український дім, думав, знайду якийсь талант.
Коли я оглянув експозицію, згадав собі про київську галерею мистецтв,
яка організовує виставки «до дня жінки» і «ветерани війни». Так от ця
молодіжна виставка виглядала як виставка «ветеранів війни». Тоді мені
знайомий пояснив: «Молодь перед тим, як сісти малювати, думає, кому
вона продасть полотно».
– Чому ж так?
– Молодь жити хоче. Хоча не всі. Є такі, що творять.
– У перших рядах сотні геніїв сучасності був і Демієн Херст…
– Я був на його виставці в «Пінчук Арт-Центрі». Наче в
зоологічному музеї побував. Мистецтва там мало. Він потрапив у генії,
бо він найдорожчий. А зробити найдорожчого художника дуже легко. В наш
час його з нічого можна зліпити. Ну яку мистецьку цінність має велика
біла балія, на дні якої тисячі недопалків? То треба було везти, щоб
засмердіти зал? Хоча одна концепція мені сподобалася – велика
«картина», метрів так зо три на три, золоте тло, полички, і на тих
поличках, за склом – недопалки приклеєні, а кожен нахилений в інший
бік. Скелети малі і великі теж гарно виглядали. У змії, наприклад,
чудовий хребет. Кісточки – це красиво. Але це ж не творчість митця.
Зварити, очистити і виставити кістки, даруйте, то не творчість. Це
бізнес, перш за все. Такі самі сотні скелетів красивих стоять в
зоологічному музеї.
– Палив, як пас корови. Бавилися. В газетку закручували
не тютюн, а листя сухе і диміли щасливі, що за язик пекло. На щастя,
дурна звичка не привилася…
– Зеновій Кецало казав, що для нього допінгом до роботи є тиша і спокій. Вони його надихають. Що для вас є допінгом?
– Максимум – це 50 грам коньячку вранці. Інша справа,
що в мене ніколи не було натхнення, музи. Я є раб, прикутий до галери.
Я встаю в п’ятій-шостій ранку. Прогуляюся дорогою до майстерні, почитаю
свіжу пресу і стаю до роботи. Часом злюся, бо хочу бачити світ, а
змушую себе стояти біля мольберта. А часом вийду перед майстернею
подивлюся, як ті дітиська пообсідають з пляшками пам’ятник Шевченка,
закурять собі… Жах! Куди дивиться Президент? Така вакханалія з тим
питвом твориться…
– Та ви ж у їхньому віці теж певно любили погуляти…
– Я в їх віці любив лимонад з бульками. Пива ніколи не
любив. Почав пиво сьорбати в Австралії у 1989 році. А взагалі, в селі
виріс. Шибеник був страшний. Лазив на дерева, крав у ворон яйця і у
дівчат кидав.
А коли приїхав на перші канікули з училища, всі
шоковані були. Нікому дороги не загородив, нікого не обізвав, лиш сидів
і всіх малював. Бо я мусив привезти найбільше робіт.
А коли робили згодом виставки, то я найбільше всіх
критикував. А потім в Америці розівчився критикувати, бо там ніхто
такого собі не дозволяє. Кажуть, не етично.
– Маєте рецепт як збудувати рай на землі?
– Я знаю, що таке добро, любов, щедрість. А люди
роблять часто зло, бо його легше робити і дорого не коштує. Робити
добро – багато вартує. Україна ніколи не буде країною. Бо є заздрість в
душі. Я жив у світі, я не знав, що це таке. Там немає такого. Всі
тішаться успіхом своїх знайомих. Чужий успіх стає поштовхом до власного
розвитку. А у нас навпаки, успіх – поштовх до того, аби звалити його з
п’єдесталу. Люди там зайняті тим, що робить їх життя прекрасним.
Працюють. Якби кожен працював хоч на двадцять відсотків як я все життя,
ми б вже давно жили в раю…
