ОЛЕКСАНДР ВЕРТИНСЬКИЙ

2009-12-19 23:51 22 824 Нравится 2

...Якби тітці Сашка Вертинського року так 1905-го сказали, що її непутящий небіж, перший у Києві двієчник, дрібний злодюжка й «босяк, вигнаний з усіх гімназій», стане відомим на весь світ артистом, вона би, м’яко кажучи, здивувалася. Великого майбутнього в бідного родича не віщувало ніщо. «Як із мене не вийшов злочинець – досі зрозуміти не можу. За всіма законами логіки, я мав би стати злочинцем», – зізнавався наприкінці життя

...У темному передпокої старого київського будинку, на засланій грубим килимом скрині лежав синій від побоїв хлопчик. Авторство синців належало рідній тітці, яка нещадно лупцювала племінника солдатською нагайкою за двійки й кепську поведінку. Хлопець гірко плакав від болю та образи й солодко мріяв про те, як підпалить тітчине ліжко, і противна родичка корчитиметься в полум’ї, аж поки не згорить заживо – і вона, і цей клятий дім, і все його безрадісне сирітське життя.

...П’ятдесят років потому до одного з київських ресторанів зайшов немолодий респектабельний чоловік. Пообідавши, він попросив в офіціанта бланк рахунку й написав на ньому кілька строф – простих і, між нами, далеких від геніальності, але найпроникливіших з усього, що присвячувалось коли-небудь «матері міст руських»:

Киев – Родина нежная,

Звучавшая мне во сне,

Юность моя мятежная,

Наконец ты вернулась ко мне!

Я готов целовать твои улицы,

Прижиматься к твоим площадям,

Я уже постарел, ссутулился,

Потерял уже счет годам.

А твои каштаны дремучие –

Паникадила Весны –

Все цветут, как и прежде, могучие,

Берегут мои детские сны.

Я хожу по родному городу,

Как по кладбищу юных дней,

Каждый камень я помню смолоду,

Каждый куст – вырастал при мне.

Здесь тогда торговали мороженым,

А налево – была каланча!

Пожалей меня, Господи, Боже мой!..

Догорает моя свеча.

У цьому вірші все правда: і про свічку, яка догоріла всього лише через рік, і про каштани, і про каланчу. І про буремну юність – теж.

Об’їздивши весь світ, жодному з міст він не присвячував таких щемливих рядків, про жодне не писав із такою любов’ю й ніжністю, як про свій Київ. Який, на відміну від Москви, Берліна, Парижа, Нью-Йорка, Шанхаю, що знали лише блискучого артиста із вродженим аристократизмом у кожному русі, пам’ятав зовсім іншого Вертинського...

Квіти й трупи

«Мой дорогой, любимый Киев! Яснее всего я вижу его весной. Мы жили тогда на Фундуклеевской улице. Улица та поднималась от Крещатика вверх и, дойдя до Пироговской, красиво спускалась вниз, к Еврейскому базару. Рядом с нашим домом было цветоводство Крюгера, а на противоположной стороне – анатомический театр. Поэтому на улице всегда пахло либо цветами, либо трупами».*

Вертинський був дитям кохання. Його мати Євгенія Степанівна Скалацька, дівчина дворянського походження (по жіночій лінії вона виходила із дворянського роду Ільяшенків, що мав деякі родинні зв’язки із сім’єю Миколи Гоголя), закохалася в київського адвоката Миколу Вертинського – чоловіка за тими поняттями безрідного, а до того ж – іще й жонатого. Перша дружина так і не дала йому згоди на розлучення, і обоє дітей – Надійка та Сашко – народилися в цивільному шлюбі.

Жили Вертинські навпроти Золотих Воріт, на Володимирській, 43. Будинок належав професорові Київського університету Антоновичу, який видавав газету «Киевское слово» і журнал «Киевская неделя». Причому редакції обох видань містилися в цьому ж будинку. І Микола Вертинський друкував в Антоновича фейлетони під псевдонімом «Граф Нівер». Проте журналістика була лише хобі Миколи Петровича. Він був відомим у Києві адвокатом, людиною шанованою, отримував великі гонорари від багатих клієнтів і водночас безкоштовно допомагав бідним.

Але, незважаючи на цілком позитивний образ Вертинського-старшого, сім’я Євгенії Скалацької так і не пробачила «мезальянсу».

Суспільний осуд і розрив із батьками молода жінка переживала дуже важко й третьої дитини не захотіла. Вона померла після невдалої «жіночої операції», простіше кажучи, аборту, наслідком якого стало зараження крові. Маленькому Сашкові було всього три роки.

«В тот же вечер меня привели на квартиру к родителям. Они жили на Большой Владимирской в 43-м номере. Дом этот в Киеве стоит и до сих пор, выходя двумя парадными подъездами на улицу. Очевидно, для утешения мне дали шоколадку с кремом.

Мать лежала на столе в столовой в серебряном гробу вся в цветах. У изголовья стояли серебряные подсвечники со свечами и маленькая табуретка для монашки, читавшей Евангелие. Быстро взобравшись на табуретку, я чмокнул маму в губы и стал совать ей в рот шоколадку... Она не открыла рта и не улыбнулась мне. Я удивился. Меня оттащили от гроба и повели домой, к тетке. Вот и все. Больше я ничего не помню о своей матери».

Це було перше знайомство маленького Сашка зі смертю. (Можливо, саме тому тема смерті так часто фігурує в його творчості.) Друге сталося через два роки. Батько, Микола Петрович, так і не зміг пережити смерть коханої жінки: одного разу його знайшли непритомного на могилі дружини. Він лежав на снігу в розстебнутому пальті й після цього дуже швидко згорів від швидкоплинних сухот – помер, захлинувшись власною кров’ю.

«Товарищи вынесли его гроб, чтобы поставить на колесницу катафалка и вдруг... Огромная тысячная толпа каких-то серых, бедно одетых людей, заполнившая площадь перед церковью, быстро оттеснила маленькую группку киевских юристов. Отобрав гроб с телом отца, толпа на руках понесла его к кладбищу. А колесница везла венки. Никто ничего не мог понять. Что это за люди? Откуда взялись они? Оказалось, все это отцовская клиентура. Какие-то женщины вдовьего вида, старики, калеки, дети, рабочие, студенты, мелкие чиновники, «бывшие» люди – бедный и темный люд, дела которых он вел безвозмездно, которым помогал и поддерживал. Они никого не подпустили к гробу, кроме меня и сестры (нас вела нянька). Ни одного человека. «Это было странно и страшно», – рассказывал мне потом один из его товарищей. Даже полиция не понимала, в чем дело».

Надійці було 10 років, Сашкові – 5. Зглянувшись над «байстрюками», їх узяли на виховання материні сестри, вчинивши при цьому досить підло: хлопчикові було сказано, що ніякої сестри в нього більше немає, а дівчинці відповідно повідомили, що братик помер. Так вони й зростали – у різних сім’ях, у різних містах. Упевнені в тому, що жодної рідної людини в них не залишилось. І зустрілися лише через двадцять років, у Москві, завдяки щасливому випадку...

Втім, поки Сашко був зовсім дитиною, жилося йому в тітки більш-менш. Бідного родича годували, вдягали, навчали, але... не любили. Точніше, недолюблювали. Ось як він згадує один зі своїх днів народження:

«...Из маленькой комнаты-конурки, отгороженной от парадной передней, вылезала глухая тетя Соня – третья и самая старшая из маминых сестер. Она говорила только по-украински:

– Ось тобі, шибздику, конхветки, тільки не їж усі зразу! – И дарила мне круглую коробочку монпансье. Они были очень вкусные. И это было все. Дальше я не помню, чтобы мне кто-нибудь делал подарки. Впрочем, однажды мне подарили голубой мячик. Но он был с дыркой».

Тіні й світло

Коли «шибздикові» стукнуло 10 років, його віддали до 1 імператорської гімназії. Тієї самої, де навчалися ще двоє наших видатних земляків – Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський. Але, не провчившись і двох років, юний Вертинський вилетів звідти, мов корок із пляшки: хлопчика, який блискуче склав вступні іспити, немов підмінили – він став отримувати двійки й прогулювати заняття. За що й був переведений до 4 гімназії – рангом нижчої. Але й там Сашко довго не втримався, переповзаючи з трудом із класу в клас. Причина була простою: тітка Марія Степанівна, що гадки не мала про те, як треба виховувати дітей, примушувала племінника сидіти за підручниками буквально до півночі, не дозволяючи гратися й гуляти з друзями. Звичайно, така лінія поведінки провокувала певний спротив – щоб погуляти, Сашкові доводилося прогулювати уроки, щоб почитати цікаву книжку – класти її в обкладинку від підручника. Щоб приховати двійки, які об’єктивно відображали знання, – виправляти їх у щоденнику. Коли правда розкривалася, винахідника лупцювали до синців. У відповідь він почав злодійкувати: крав у остогидлої тітки гроші. Або дрібні речі з комоду, які відразу ж продавав на подільському товчку. Отримував за крадіжку по перше число, але не каявся.

Треба сказати, що займався цими непристойностями отрок Вертинський не лише вдома. Лаврські печери теж іноді потерпали від витівок юного генія: прочани, які приходили вклонитися святим мощам, залишали на них копійки на свічку. Сашко теж сумлінно прикладався до святих і... виходив із печер із повним ротом назбираних монет. Був у нього ще один спосіб добування грошей. Наприклад, він заявлявся до помешкання одного зі своїх однокласників, вдирався до порожнього кабінету його батька-професора, лягав із ногами на шкіряний диван і заявляв, що не піде доти, доки не отримає два карбованці…

І як ви думаєте, на що витрачав гроші зіпсований хлопчисько? Ні, не лише на тістечка й сигарети. Ви не повірите: він купував на них квіти й носив їх до Володимирського собору. Річ у тім, що зухвалий хуліган був ніжно закоханий у Діву Марію. І ставив перед її образом замість свічки блакитну троянду. Окрім того, талановитий бешкетник всерйоз захопився театром, за вхід на вистави треба було, звісно, платити. А до театру він ходив так само часто, як і до церкви.

У п’ятому класі – за гучні справи й тихі успіхи Сашка виключили з гімназії. На той час він водив кампанію із затятими шахраями та босяками. І водночас – тягнувся до мистецтва, за найменший дотик до якого доводилося розплачуватися краденими грішми. А відповідно – і власною сідницею.

Тоді в Києві було багато театральної молоді – усім чомусь страшенно хотілося грати на сцені. Гімназисти в складчину знімали яке-небудь приміщення – зазвичай, це був зал у «Контрактовому домі» на Подолі. Ставили все що завгодно – від низькопробних п’єсок до Грибоєдова та Островського. Самі клеїли примітивні афішки, самі розповсюджували білети – головним чином, між родичів і знайомих. У Театрі Соловцова (сьогодні – театр ім. Франка) можна було вийти й на «справжню» сцену – статистом. Але за це, знов-таки, вимагали гроші. Тож без крадіжок не можна було обійтись ніяк. Удома Шурку шмагали, як сидорову козу, стосунки з Марією Степанівною погіршувалися з кожною виставою. А оскільки останні закінчувалися пізно, Олександр приходив додому вже після опівночі й… ночував у садовій альтанці – сувора родичка заборонила кухарці впускати блудного племінника серед ночі.

«Однажды тетка сказала:

– Где ты шляешься, там и ночуй!

– Я стал ночевать в чужих подъездах, просиживая ночи на ступенях холодных лестниц. А потом… потом у меня завелись другие знакомые и друзья – молодые поэты, художники, литераторы. Я попал в среду богемы. Тут мне стало немного легче. Потому что почти всем нам было одинаково плохо, мы делились друг с другом всем, что у нас было, и жили как-то сообща».

Можна сказати, що любов до прекрасного, яка, незважаючи ні на що, проявилася у Вертинського з юних літ, виштовхнула його на вулицю, але, зрештою, від вулиці й врятувала. Мабуть, гени взяли своє.

Учора й завтра

Світогляд молодого Вертинського формувався в літературному зібранні Софії Миколаївни Зелінської, викладачки жіночої гімназії, чи не найрозумнішої й найосвіченішої жінки в Києві. У її домі по Володимирській, 67 збирався цвіт творчої молоді. Серед нових знайомих Олександра були Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал, Володимир Ельснер, Бенедикт Лівшиць, Казимір Малевич, Натан Альтман. Приблизно в цей само час талановитий юнак виходить на сцену «Контрактового залу» із власними мініатюрами, пише театральні рецензії та декадентські оповідання, які без проблем друкує газета «Киевская неделя».

Про Вертинського починають говорити в літературних колах як про такого, що подає надії. А він купує собі на подільському товчку «беушний» фрак і з незмінною фіалкою в петлиці з’являється в «богемних» кав’ярнях, де цілими вечорами дудлить дешеве вино й дискутує на модні теми. За деякими джерелами, саме в Києві, у кав’ярні «Павільйон де Парі» на вулиці Садовій, Вертинський уперше вийшов на сцену в костюмі П’єро.

Проте літературно-театральна діяльність була для молодого таланта збитковою, до того ж він ніяк не міг вирішити, ким більше хоче стати – літератором чи артистом. Водночас їсти хотілося постійно. Аби заробити на хліб насущний та на дорогу у світле майбутнє, Олександр береться за будь-яку роботу: вантажить кавуни на Бессарабці, продає листівки, працює коректором у друкарні. Назбиравши таким чином 25 рублів, молодий Вертинський у компанії свого приятеля, художника Олександра Осьмьоркіна вирушає до Москви.

Власне, на цьому й закінчився київський період його життя. Завтра були перші «московські» виходи на сцену в театрі мініатюр (замість гонорару юнакові запропонували борщ і котлети), зйомки в німому кіно, дружба з Мозжухіним і Маяковським, пристрасть до кокаїну, від якого врятувала війна – Вертинський близько року працював медбратом на санітарному потязі, де зробив 35 тисяч перев’язок, тож думати про білий порошок просто не було часу. Перші виступи із сумними «арієтками» у гримі П’єро, перші пристойні гонорари, перша слава – раптова й шалена, перший гучний бенефіс – 25 жовтня 1917 року – у той самий день, коли в Петербурзі грянув переворот. Попереду були гастролі конаючою російською імперією, втеча з «бездарної країни» в Константинополь, місяці тюремного ув’язнення в Румунії за підозрою в «підривній діяльності». Потім – довгі роки еміграції, вечірні ресторани, французькі балагани, бананово-лимонні сингапури, палестинські танго, жовті янголи, лілові негри й маленькі креольчики.

...Але, прощаючись із Києвом, Шурочка Вертинський цього всього ще не знав. Він просто їхав підкоряти Москву. А підкорив, зрештою, увесь світ.

Злочин і кара

Вертинський прожив життя, сповнене пригод, захоплень, розчарувань, аншлагів і самотності. І приправлене гірким соусом ностальгії.

За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва й лягає спати на ту саму скриню, де так натхненно плакалося й мріялося в дитинстві. Можливо, саме після одного з таких снів він написав пісню, яку в штики сприйняла емігрантська братія:

Проплываем океаны,

Бороздим материки.

И везем в чужие страны

Чувство русское тоски.

При цьому він усе життя вважав себе «українцем за народженням» (ба навіть хохлом себе називав), а своїм маленьким донькам співав як колискові тільки українські народні пісні.

Після повернення до новітньої імперії, Олександр Вертинський кілька разів відвідав Київ. Старої скрині, до якої він прагнув півжиття, уже не існувало в природі.

А все інше залишилося по-старому. Майже все...

Він дав кілька концертів, і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка – «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де зіграв, до речі, українською мовою, чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала:

«Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?» Ледь не плачучи від радості, артист відповів: «Так я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!».

У вересні 1954 року під час однієї з гастрольних поїздок до Києва, Олександр Миколайович писав своїй молодій дружині:

«…Как бы я хотел жить и умереть здесь. Только здесь! Как жалко, что человек даже не может выбрать себе угол на земле! Что мне Москва? Я не люблю ее! Я всей душой привязан к этим камням, по которым я шагал в юности, стирая подметки, к этим столетним каштанам, которые стоят и стояли тогда, и будут стоять после моей смерти... Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский. Мне бы надо было быть украинским певцом и петь по-украински! Украина – рідна мати... Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке…»

Очевидно, це був єдиний злочин Олександра Вертинського. Інкримінований йому ним самим. Можливо, саме через цей «злочин» він і не став жодним із «великих українців». Але від того не перестав бути просто великим.

Уламок «Срібної доби»

Ім’я Олександра Вертинського, як і будь-якої іншої видатної особистості, досі пов’язане з міфами й легендами. Колись навіть ходили чутки про шпіонську діяльність артиста на користь Совєтської Росії. Мовляв, того йому й дозволили повернутися на батьківщину, і трикімнатну квартиру в центрі Москви дали, і сталінською премією нагородили – на тлі цькування Зощенка та Ахматової... Дурниця, звичайно. Важко уявити Вертинського в ролі Ріхарда Зорге. Просто «батько народів» «питал некую слабость» до його творчості.

І все-таки, насмілюся припустити, що всієї правди про нашого видатного земляка не знає ніхто. Незважаючи на те, що мистецтвознавці обох країн – Росії та України – ніби розклали все його життя по поличках. Але дані з багатьох джерел різняться іноді кардинально. Простий приклад. В усіх відомостях про сім’ю недвозначно сказано: сестра Вертинського Надія померла в якомусь готелі під час Першої світової від передозування кокаїну. Олександрові повідомили цю сумну новину в санітарному потязі, і, повернувшись до Москви, він не знайшов навіть її могили. А півстоліття потому на похороні Вертинського його вдові мовчки допомагає літня жінка, у якій родичі з трудом, але все-таки впізнають Надію з «молодого» фото брата й сестри. Однак подальші контакти із сім’єю Надія Миколаївна (якщо це, звичайно, була вона) чомусь різко обриває.

Це ж стосується й творчості. Приміром, існує принаймні три версії створення пісні «То, что я должен сказать» («Я не знаю, кому и зачем это нужно»). Якщо спиратися на спогади Костянтина Паустовського, Вертинський присвятив її вбитим у Борщагівці під Києвом юнкерам, яких послали «на вірну смерть проти небезпечної банди». За іншою версію, пісню було написано після розстрілу більшовиками всього особового складу юнкерської школи в Києві. Згідно з іще одним припущенням, її присвячено 300 юнкерам, розстріляним у Москві 1917 року.

Різняться також відомості про ставлення Вертинського до жовтневого перевороту. Одні стверджують, що революцію молодий артист сприйняв як велике оновлення, інші доводять, що це стало для нього великим потрясінням. Треті кажуть, що буремні події в країні були Олександрові Миколайовичу до лампочки, оскільки він у той час був надто захоплений власними аншлагами та черговою пасією.

«Ничего теперь не надо нам,

Никого теперь не жаль»

До речі, щодо пасій. Відомо, що Вертинський мав грандіозний успіх у жінок (що не дивно), і, починаючи з гімназійних років, закохувався мало не щодня. Проте ледь не всі його романи закінчувалися іронічно-гіркою строфою з пісні:

И души вашей нищей убожество

Было так тяжело разгадать...

Вы уходите… Ваше Ничтожество...

Полукровка. Ошибка опять.

Відомо, що одну з найкращих пісень Вертинського – «Ваши пальцы пахнут ладаном» – присвячено Вірі Холодній, у яку маестро був палко й безнадійно закоханий. (Правда, деякі знавці стверджують, що не так уже й безнадійно). До речі, не всі знають, що саме він умовив нікому не відому дружину прапорщика спробувати знятися в кіно, і саме він перший назвав її «королевою екрану». А пісню було написано 1916 року, коли актриса й не думала нікуди йти «по белой лестнице». Навіть – у «светлый рай». Проте через три роки вона, справді, померла – за одними джерелами – від «іспанки». За іншими – за загадкових обставин. Наврочив?..

1918 року під час гастролей до Харкова Вертинський зустрічається з іншою актрисою – теж демонічно красивою Валентиною Саніною (через кілька років в еміграції вона стане особистим модельєром і подругою Грети Гарбо). Закохується до безтями, але...

Все закончилось так нормально,

Так логичен и прост конец:

Вы сказали, что нынче в спальню

Не приносят с собой сердец.

У 20-х роках у Польщі Вертинський одружується з балериною на ім’я Ірена (справжнє ім’я – Рахіль Потоцька), якій начебто було присвячено однойменну пісню («Я вам сердце со сцены как мячик бросаю, ну, ловите, принцесса Ирен»). За всіма наявними джерелами, шлюб виявився невдалим і нетривалим. Пара розбіглася, і Вертинський продовжив подорожувати наодинці. У Парижі він познайомився зі знаменитою Марлен Дітрих, а невдовзі в Америці закрутив із нею роман. Складнощі, з якими довелося зіткнутися поетові, «окучуючи» зірку, змальовано ним у жартівливій пісеньці «Марлен»:

На ночь надо вам попеть,

С поцелуями раздеть,

Притушить кругом огни.

Завтра – съемка... ни-ни-ни...

Приписують Вертинському й захоплення юною співачкою Аллою Баяновою (його сім’я досі з нею не спілкується), але це, здається, повна нісенітниця. Він був донжуаном, але не педофілом. І лише опікав дитину, з батьками якої мав дружні стосунки (коли вони працювали разом, Аллі було всього 13–14 років).

«Мадам,

уже песни пропеты,

Мне нечего

больше сказать»

Чому ж блискучому серцеїдові Вертинському, якого обожнювало майже все жіноче населення земної кулі, так не таланило з конкретними й досить яскравими жінками? Не кажучи вже про численних «мадам, уже падают листья». Чому майже всі його романи закінчувались великим пшиком? Можливо, справа в неспокійній вдачі поета? У тому, що «даже кораблям необходима пристань, но не таким как мы, не нам – бродягам и артистам». У Шанхаї – останній гавані перед поверненням на батьківщину, 1935 року Вертинський знов-таки безнадійно закохується в поетесу Ларису Андерссен. А 1940 – там же знайомиться з юною грузинською княжною Лідією Циргвава (з якою, незважаючи на шалену різницю у віці, відносно щасливо проживе свої останні 15 років, народивши двох талановитих дочок). І саме їй, 18-річній дівчинці, майже дитині, «підтоптаний» і потертий життям 53-річний наречений зізнається: «...Не спрашивайте ни о чем. Ничего не было. Ничего. До ужаса ничего. Был обман. Подделки. Фальшь. Суррогат. Пародия».

Цікаво, що багато років потому вдова Вертинського розповідала, що зі своєю першою дружиною – тією самою напівзагадковою Ірен – маестро розлучився, уже живучи в Шанхаї. Тобто не раніше 1935 року. Виходить, інформація про недовговічний шлюб недостовірна? І Марлен та інші красиві романи – банальна подружня зрада?.. До речі, зворушливу пісеньку про дружину, яка смиренно чекає чоловіка з концертів і вибачає йому «дежурные влюбленности», написано, насправді, задовго до знайомства з Лідією.

...Утім, хоч би як там було, а одружившись із юною чарівницею, Вертинський сказав: «Найстрашніше в моєму житті – жінки – залишилося позаду». Однак це йому не завадило надавати дружині приводи для ревнощів. Йому навіть приписували роман з актрисою Ларіоновою (вони грали разом в «Анні на шиї»). Злі язики подейкували, що він навіть помер у неї на руках. До речі, навколо смерті Олександра Миколайовича теж ходили легенди – ніби він упав просто на сцені, посеред виступу. Або за кулісами, після виступу. Або в «гримьорці» Будинку престарілих акторів, де співав останній концерт. Потім з’явилася офіційна версія – Вертинський помер у ленінградському готелі «Асторія» від серцевого нападу. Розтин показав гіпертонічну хворобу. Щоправда, деякі обізнані сучасники з артистичних кіл упівголоса твердять, що зупинку серця обумовила не гіпертонічна хвороба сама по собі, а дещо інше. Як би це сказати делікатніше... Одне слово, що Вертинський у готельному номері був не один. У найкращому розумінні цього виразу. І помер смертю, якої побажав би собі будь-який дієздатний чоловік... Чесно кажучи, не думаю, щоб це було правдою. В останні роки свого життя він був надто втомлений і змучений хворобами й тупим совком. Але якщо це навіть і так – я особисто рада за Олександра Миколайовича. Це, справді, прекрасна смерть.

«А за окном шелестят тополя:

Нет на земле твоего короля»

Колись Олександр Вертинський самовпевнено сказав своїй молодій дружині: «Після моєї смерті любитимеш мене ще сильніше». Найцікавіше, що так воно й сталося: усе ще відчайдушно красива 34-річна вдова із двома дітьми заміж більше не вийшла. Жоден із мужчин, які добивалися її руки, не витримував конкуренції з навіть мертвим Вертинським.

...Невдовзі після того, як його не стало, вона побачила сон: вони з чоловіком на вокзалі, йдуть уздовж потяга, Олександр Миколайович збирається їхати, а вона його проводжає. Він говорить, що в нього п’ятий вагон у п’ятому потязі, а місце – шосте. «Ліле, не забудь». А через кілька днів у конторі на Новодівичому цвинтарі їй видали документ, у якому значилося: А. Н. Вертинського поховано на дільниці №5, ряд – п’ятий, місце могили – шосте. Деякий час потому, коли на могилі встановили пам’ятник у вигляді кришки роялю, удові знову наснилося щось незрозуміле й моторошне: ніби стоїть вона біля могили із квітами й бачить, як він, показавшись із землі, намагається плечима розсунути кам’яні плити. Прийшовши через кілька днів на цвинтар, вона побачила, що між мармуровими каменями з’явилися тріщини. Тобто камені, встановлені на цементний фундамент і близько зімкнуті, з незрозумілих причин розійшлися... Може, це був не зовсім сон?..

А багато років потому молодша дочка Олександра Миколайовича Анастасія в одному з інтерв’ю розповіла про власне сновидіння: «Раптом виявляється, що тато живий. І що його щойно бачили у квітковому магазині на Тверській... ми всі про цю новину провідали – і бігом туди – мама, бабуся, Маша – усі радісні. Звичайно, я прибігла першою. Тато й справді там, у кріслі. Я сідаю у нього в ногах і уважно дивлюся йому в очі. «Скажи, будь-ласка, тату, – кажу я йому, – хіба ти не помер?». А він дивиться на мене, і в його очах – глум».

...Звичайно, не помер. Хіба це досі не зрозуміло? Такі, насправді, не помирають. Такі йдуть «по белой лестнице». Пам’ятаєте пронизливий рядок Висоцького «Наши мертвые нас не оставят в беде»?.. Вони лише вдають, що покидають нас, підіграючи Богові в найбільшій із його містифікацій.

P.S. Очевидно, є категорія людей, які, відчувши одного разу пісні Вертинського, втрапили до своєрідної пастки. Наче та муха, яка, скуштувавши меду, вгрузла в нього по самісінькі крильця й фіг тепер із того солодкого полону виборсається. Очевидно, до цієї категорії диваків належить і автор. Бо з деяких пір якось незатишно себе почуває, якщо на МП3-плеєрі раптом немає Вертинського. До речі, плей-аркуш із найкращих його пісень я, невідомо з якого дива, назвала «Янгол». Не задумуючись, навмання. Чому саме «Янгол» – незрозуміло. Не був Вертинський янголом – хоч із якого боку подивися.

...А біс його знає, чому. Просто янгол – і все.

Я всегда был за тех, кому горше и хуже,

Я всегда был для тех, кому жить тяжело.

А искусство мое, как мороз, даже лужи

Превращало порой в голубое стекло.

Я любил и люблю этот бренный и тленный,

Равнодушный, уже остывающий мир,

И сады голубые кудрявой вселенной,

И в высоких надзвездиях синий эфир.

Трубочист, перепачканный черною сажей,

Землекоп, из горы добывающий мел,

Жил я странною жизнью своих персонажей,

только собственной жизнью пожить не успел.

И, меняя легко свои роли и гримы,

Растворяясь в печали и жизни чужой,

Я свою – проиграл, но зато серафимы

в смертный час прилетят за моею душой...

Олександр Вертинський, 19 січня 1952 р.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Если бы в ближайший день состоялись выборы Президента Украины, кому отдали бы свой голос?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама