На зламі ХІХ-ХХ ст. у Києві розпочинається період інтенсивного зведення так званих прибуткових будинків. Таку назву ці споруди отримали завдяки їх комерційному використанню – квартири здавали в найм, за що власник одержував прибуток.
Безпосередньо купець-підрядник, за кошти якого здійснювалось придбання у міста земельної ділянки та велося спорудження будівлі, не жив у ній, а всіма господарськими справами займався управитель. Зведення прибуткового будинку коштувало чимало – в середньому 500 тис.крб., а найдорожча дореволюційна київська споруда, 8-11-поверховий «хмарочос» на вул.Інститутській,16, обійшлася його замовнику аж у 1,5 млн.крб. Кияни впізнавали той чи інший будинок не за адресою, а за прізвищем його власника – Гінзбурга, Гронфайна, Козеровського, Мороза, Роговського, Сироткіна. Якщо кінець ХІХ ст. представлений у Києві суто малоповерховою приватною забудовою, то початок нового століття привніс нові тенденції в архітектурно-планувальну концепцію житла. Через дорожнечу земельних ділянок, проглядається виключно комерційний інтерес - отримати забудовником максимальний прибуток за рахунок збільшення поверховості житлових споруд. Так, у 1901 р. було зведено лише 3 п’ятиповерхові будинки, а в 1911 р. – вже 45. Але підрядникам цього вже замало, вони йдуть угору в прямому й переносному сенсі, тож починається спорудження 25 шестиповерхових та 5 семиповерхових прибуткових будинків. Цікава деталь: чим вище був поверх, тим менше складала щомісячна вартість найманої квартири. На рівень платні також впливали престижність району, кварталу і репутація будинку (статус його мешканців) чи самого домовласника. Якщо вікна виходили не на вулицю, а на подвір’я будівлі, сума оплати за таку квартиру була значно меншою. Наявність каналізації, опалення, телефону, ліфту аж до найменших дрібниць (килимова доріжка на сходах, квіти в під’їзді) – все це впливало на рівень оплати найманого помешкання.
Кілька слів про конструктивну і планувальну схеми прибуткових будинків. Вони - здебільшого односекційні, з трьома несучими поздовжніми стінами і несучими конструкціями сходової клітки. У плануванні застосовано 2-4-квартирну секцію з центральним розміщенням парадних і чорних сходів. Другорядні та підсобні помешкання квартири (спальня, кухня, ванна) згруповано навколо чорних сходів із виходом на подвір’я, а основні (кабінет, вітальня) – вздовж головного фасаду. Згодом з’явились також односекційні будинки з 1-квартирною секцією великих розмірів із анфіладним плануванням, за рахунок розміщення сходів у торцях споруди. Відносно багатосекційних будівель, то зустрічаються розміщені вздовж вулиць, кутові, компактні із замкненим внутрішнім подвір’ям і П-подібної конфігурації з курдонерами. Останній варіант вважався найбільш привабливим, бо давав можливість використати не лише довжину, а й усю ширину ділянки під забудову. За дослідженнями В.Є.Ясієвича, «у прибуткових будинках можна виділити 3 планувальних типи квартир. Малогабаритні, загальною площею до 30-40 м2, з виходом на одні сходи, мали 1-2 кімнати з кухнею (чи без неї). Планування таких квартир відрізнялось компактністю, санвузол без ванни розташовувався зазвичай при кухні. Середні за розмірами квартири загальною площею 50-80 м2 складалися з 3-5 кімнат, мали вихід з кухні на другі сходи і 2 санвузли; площа окремих кімнат у межах 16-24 м2, кухонь 6-9 м2. Планування великих квартир площею в 100-330 м2 було найбільш різноманітним. Такі квартири були трьох видів: квартири з кухнею, що сполучалася із головним входом і передпокоєм; квартири з кухнею у глибині; квартири з коридорно-анфіладним плануванням. Площа кімнат великих квартир становила 30-40 м2, передпокоїв до 14-20 м2». Приблизно таке ж планування нині застосовується в індивідуальній багатоповерховій забудові столиці України.
На початку минулого століття у тогочасному центрі Південно-Західного краю склалася своєрідна і багатовекторна київська архітектурна школа. Її представники творили в різних стилях і напрямах: Е.П.Брадтман, О.М.Вербицький, І.К.Лєдоховський, В.В.Городецький – у модерні, П.Ф.Альошин - у необароко, О.В.Кобелєв, М.Г.Артинов, В.М.Ніколаєв - у неоросійському, В.М.Риков та Г.П.Шлейфер - у ренесансі, П.С.Андрєєв, О.В.Кобелєв, В.О.Осьмак, П.Ф.Альошин, П.І.Голландський - у неокласицизмі, В.Г.Кричевський - в неоукраїнському, Г.Ю.Гай та І.О.Зекцер - у раціоналізмі (протоконструктивізмі). Як бачимо, деякі архітектори працювали відразу в декількох напрямах, що не могло не позначитись на чистоті стильових характеристик їх творів (звідси і виникають, на перший погляд нелогічні, терміни типу «модернізована готика» чи «готизований модерн»). У житловій забудові Києва найбільш поширеними були еклектизм (історизм) та модерн. Перший напрям характеризується певними стилізаціями минулих історичних епох, отже потребує обов’язкового префікса «псевдо» або «нео» - до ренесансного, романського, готичного, російського, класичного, українського стилів. Думки фахівців щодо цінності подібних запозичень – цілком протилежні: від образливо-зневажливих визначень на кшталт «підробка», «макет», «ерзац» - до захвату і плескань у долоні (що ж до смаків пересічних громадян, то їм завжди імпонувало усе зроблене «під старовину»). Що стосується модерну, то цей вельми популярний в ті часи напрям вирізняє, за словами В.Є.Ясієвича «синтез мистецтв, дизайнерський підхід до деталей, винахід нових форм, фактур і прийомів у різних матеріалах – металі, дереві, камені, бетоні, склі, кераміці. У творах модерну звертання до природи, флори, фауни, як першооснови формоутворення, відіграло особливу роль. Властива рослинам криволінійність форм і ліній, випадковий характер їх переплетінь, мальовничість стають джерелом мови нового стилю». Модернові споруди у Києві зводили до 1913 р., але вже в наш час форми модерну несподівано відродились у творах українських архітекторів ХХІ ст. Теж, напевно, із префіксом «нео».
На заваді дальшого розвитку прибуткового домобудівництва стала І світова війна, а остаточно цьому процесу поклала край жовтнева революція 1917 р. Усі прибуткові будинки було конфісковано у власників і передано для нагальних житлових потреб пролетаріату (тобто, перетворено на максимально ущільнені, поділені фанерними перегородками, «житлові клітки»). Спочатку, за уїдливим спостереженням Михайла Булгакова, з під’їздів зникли килими і квіти, а потім дійшла черга й до самих домовласників: хтось подався за кордон, хтось – на Соловки, а дехто - і у братську могилу. Сумну участь своїх господарів розділили й більше сотні київських прибуткових будинків, що загинули у вирі нищівних війн і безглуздих реконструкцій ХХ ст. Житлове будівництво відновилося в місті лише у 1927 р., але це були вже інші споруди – цілком неприбуткові, й жили в них інші люди – суто радянські.
1901 р. Неоросійський стиль. Центр (пл.Л.Толстого). Арх.М.Артинов
1900-1901 рр. Неоросійський стиль. Центр (Андріївський узв.). Арх.О.Хойнацький
1900-роки. Неоросійський стиль. Центр (Вознесенський узв.)
1900-роки. Неоросійський стиль. Центр (вул.Городецького)
1899-1902 рр. Необароко. Центр (вул.Володимирська). Арх.К.Шиман
1900-1901. Неоренесанс. Центр (вул.Городецького). Арх.Е.Брадтман, Г.Шлейфер
1912 р. Романська неоготика. Центр (вул.В.Житомирська). Арх.М.Бобрусов
1909 р. Модернізована готика. Центр (вул.Гоголівська). Інж.В.Безсмертний
1910-роки. Неоготика. Центр (вул.М.Заньковецької)
1901 р. Неоготика. Печерськ (вул.Шовковична). Інж.М.Вишневський
1910-роки. Модерн. Поділ (вул.Спаська)
1910-роки. Модерн. Центр (вул.Городецького)
1913 р. Модерн. Центр (вул.Костьольна). Арх.І.Лєдоховський
1912 р. Модерн. Центр (вул.Рейтарська). Арх.О.Вербицький
1910-роки. Неукраїнський стиль (український модерн). Печерськ (пл.Слави)
1910-роки. Раціоналізм. Центр (вул.Прорізна)
Використані джерела:
1. Київ. Історична енциклопедія (електронна версія). – К.: 3Медіа, 2002.
2. Третяк К.О. Втрачені споруди та пам’ятники Києва. Довідник. – К.: ВПЦ Київський університет, 2004.
3.Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХХ веков. – К.: Будівельник, 1988.
