Мабуть кожен з нас мріяв поїхати на море...а деякі вже
були.Ось і я розповім свою історію першої подорожі до моря.
Ось наступив
перший день останнього місяця літа - серпня.Я ліниво піднялась з ліжка і пішла
до ванної кімнати.Привівши себе у нормальний
вигляд я стала перед дзаркалом.Та-а-а-а-к...лише волосся виказувало,що
щойно встала з ліжка.Як небуть причесавшись я стала посеред кімнати..."І з
чого тут починати...?" - подумки запитала я себе і пішла заправляти
ліжко.Витративши півтори години на прибирання
квартири я задоволено падаю на диван.Раптом в голову приходить думка,що треба
вийти на свіже повітря і прогулятися десь у парку чи де-ін-де...І одягнувши
те,що перше потрапило під руку я вирушила на прогулянку взявши з собою
товстеленний блокнот,щоб раптом що записати свіжі думки.
Я пройшлася
по парковим алеям і далі пішла до закинутого старого стадіону - мого улюбленого
затишного місця.Я люблю коли навкруги тиша та і так було вже багатенько люду.Я
забилась у найвіддаленіший куточок стадіону і з насолодою спостерігала з-під
темних окулярів.Час спливав,а я все тихо сиділа і лише мій блокнот знав все про
що я думаю і відчуваю.просидівши тут декілька годин я зібрала речі і пішла
додому.
Батьки були
вже вдома і,як завжди,почали терзати мене своїми запитаннями де я була,з ким я
була і що робила.На що у відповідь я втомлено буркнула щось на зразок ``нічого особливого``.Та і після цього мене не залишили у спокої та
попросили сісти та уважно слухати.Ось саме тоді дізналась,що дядько і тітка
запрошують мене на 10 днів поїхати до моря…Яка я була щаслива!З того дня
почалась страшенна метушня,бо треба було прикупити купальник,ще деякі речі,адже
їхати вже через 2 дні.
Нарешті настав той день,коли за мною повинні були заїхати десь о третій
годині ночі,щоб добратися туди вдень,а їхати цілих вісім.Я цілісінький день
стрибала до стелі од радості.
Їхавши у авто я не звертала ні на кого
уваги….ані на дівчат,що зі мною їхали,ані на старезну музику,що лунала з сучасної автомагнітоли.Я
лише хотіла до моря поближче…хотілось побачити його красу на власні очі.
Приїхали ми десь в обід і одразу почали
шукати будиночок.Невдовзі ми його все ж таки знайшли. Він був хоч і невеличким та дуже затишним.Ще й господарі
були добрими й цікавими людьми.
Кинувші речі всі забажали одразу піти на
море подивитись,але пішли ми тільки надвечір,бо треба було щось приготувати на
вечерю.А потім…
Як же гарно спостерігати як червоне сонце
та темно-синє морське покривало зливались десь на далекому горизонті…Тиша….і
лише шум хвиль та крик чайок видавали,що ти не вдома.
Дні летіли дуже швидко,і якщо чесно,то вже десь на день
п*ятий спати взагалі не хотілося.І от у одну з таких безсонних ночей,я
вийшла у двір і сіла на лавку біля
вхідних дверей і дивилася як на небі світить місяць та зорі.Просиділа
ддовгенько і віришила відправитися до моря…мене так і тягло доторкнутися до
прохолодної з ночі морської води.Віднашого будиночка десь ь15 хвилин ходьби до моря,але на дворї ніч.а
ліхтарів як у великих містах нема.та я всеодно вишла за фіртку і пішла
закутавшись у светр.повз мене проїзджали різні автомобілі,проходили люди,яким
також не спалося,а я все йшла притиснувши до себе свого блокнота…до берега.Вже
зовсім близько…Спочатку я пройшлася берегом знявши босоніжки…пізніше зайшла у
воду по кісточки і пильно дивилася на місяць,який зовсім відрізнявся від
того,що у нашому місті…він неначе співав пісню моря,а хвилі у неприривному
такті пронизували ноги холодом.``Як добре,що блокнот завжди зі мною...``-пошепки сказала я і вмостилася на піщаний
берег як йог.Я написала декілька рядків мого майбутнього вірша…вдивляючись в морське
дзеркало я почула тихі кроки,але не повернулась.
-
Можна сяду поруч? –
запитав приємний чоловічий голос.
-
Сідай…я не проти. –
відповіла з усмішкою я.
-
Дивно,що ти тут одна… - ніби й не до мене сказав парубок,якому
на вигляд було десь 18-20 років.
-
А чому дивно? – запитала я зі справжнім здивуванням.
-
Ну не знаю…просто не
часто зустрінеш дівчину,яка сама проти ночі може пройтися берегом чи ось так
сісти і дивитися на місяць.- відповів
незнайомець.
-
Можливо… - відповіла я
здогадуючись,що він спостерігав за мною. – Та мене так і тягне до цього
бездонного дива.
-
І мене … - замріяно
відповів він дивлячись мені у очі і я посміхнулась.
Ми мабуть
години три провели у розмовах про все на світі
і вже заходилися збиратися назад,до будиночків.А так не хочеться…
Йшли
миповільно та без розмов…лише тримавшись за руки.Дійшовши до його повроту,він
призупинився і подивився у провулок.Я відпустила його руку.
-
-
Далі,я сама. – не
зупиняючись сказала я м*яко.
-
Чекай,так не можна ….-
почав він.
-
Можна. – перебила я його
і махнувши у знак прощання рукою пішла не повертаючи голови,щоб не бачити ті
очі.
Подорож добігала свого тріумфального та
сумного кінця.Ми попрощались з господарями та виїхали знову о третій годині
ночі.Всю дорогу я мовчала,лише коли мама
зателефонувала я трохи розговорилась.По дорозі ми заїхали др Умані,пофотографувались,побродили по
Софіївці та рушили далі.
І навіть приїхавши додому,ніхто так і не
дізнався про мій нічний вилаз та
загадкову зустріч за якою я так сумувала
