Я не покличу щастя не моє,
Луна поки туди не долітає.
Я думаю про тебе. Я знаю що ти є.
Моя душа від того вже світає...
Привіт кохання моє! Як важко мені, самотній, як зимно без тебе.
Здається ти зовсім поруч, я відчуваю твоє тепло, вдихаю терпкий запах, простягаю до тебе долоню... Але... Але ти так далеко: за обрієм землі, без мене .Твої погляди, усмішки я бережу в серці .
І що б я робила ,якби поряд не було тебе, моє сонечко (а ти справді мов сонечко, адже промінчики твого чудного білого гарного волосся залишиться у мене в пам’яті, як невід’ємна частинка твого образу). Ти для мене і сонце, і щастя, і горе, і життя. А твоя усмішка ... А твій погляд... Ночі стають такими довгими, коли я знаю що ти десь далеко. Дні хмурнішають, якщо ти йдеш від мене. І лише тоді, коли ти поряд і я можу доторкнутися до твоєї руки, моє серце вистукує в грудях : ”Я ко-ха-ю! Я ко-ха-ю!„. Вибач мене за мої помилки, я не хочу тебе втратити, не хочу, щоб ти відвертався від мене. Іноді так хочеться взяти слухавку і набрати твій номер, але так боязко обриднути, втратити наше кохання. Бо нема для чого жити, знаючи, що ти мене не любиш...
Кожен день, годину, секунду я живу тобою. Ти так мені потрібен: такий ніжний, теплий, рідний. Коли ти вже зрозумієш, що такого почуття не буде на цій землі в найближчі тисячу років ?
