Релігійний підйом, що прийшов з успіхами перших хрестових походів, приніс звичай закладати у спеціально виготовлену порожнину руків’я або навершшя яку-небудь християнську святиню (благо до Європи хлинув їх потік - зазвичай, фальшивок). Куртуазні романи донесли до нас безліч тому свідоцтв. Заручення підтримкою Неба підсилювало ауру меча (і його власника) і допомагало (хоча би психологічно) бути більш певним у собі.
З давніх часів у більшості країн, які постали внаслідок арійської експансії на руїні Аріана Веджі, де провідна верства була чужорідною, іноплемінною по відношенню до простого люду, меч підкреслював належність його власника до аристократії. Бо для простолюдинів носіння меча було спеціально заборонено. Мистецтво володіння мечем вимагало постійних вправ з ним, бо ні що інше, як вправне володіння зброєю надавало можливості лицареві не лише прославити себе, але й забезпечити своє життя матеріально. Війни та турніри були тими випробуваннями, на яких лицар міг звернути на себе увагу сюзерена і піднятися по щаблях феодальних сходів.
Поява нового захисного обладунку – кольчуги - обумовила і постання нового типу меча – КОНЧАРА. Кончар, у перекладі з тюркської – просто «меч». Втім, кончар мав двосічного клинка, який завершувався гранчастим або круглим вістрям, яке здатне було пробити не лише кольчугу, але й бавовняного доспіха – тегиляя. Придатний як для уколу, так і до удару, кончар вірою і правдою слугував людям аж по XVII століття включно, доки вогнепальна зброя не витіснила кольчугу та тегиляй з поля бою.
XIV століття принесло повний захисний обладунок на терени Європи. Лицарі, разом із конем повністю закуті у броню, являли собою грізну силу. На противагу латам зброярами було винайдено два види меча – ПІВТОРАРУЧНИКА: поясний та сідельний. Півтораручним мечем можна було користуватися як однією рукою, так і обома. Але сама назва походить від довжини клинку, яка сягала 120 см у поясного (якраз півтори довжини людської руки) і 150 см у сідельного. Спроби пояснити назву «методою користування», на кшталт: «двома руками підносили, однією опускали», не витримує критики. Автор особисто займається бойовим фехтуванням і пропонує читачеві виконати цю вправу кілька разів, аби читач переконався у неможливості вести бій таким чином. То є чергова вигадка тих, хто жодного разу не тримав меча в бою (хоча би й на дружньому турнірі).
Вага, відповідно, становила від 1 до 1,5 кг. Сідельний меч, згідно з назвою, кріпився до сідла, бо довжина його була завеликою для носіння на поясі. А взагалі, як тоді було прийняте, за лицарем у бою слідували зброєносці, які захищали свого пана та вчителя від підступних нападів ззаду і подавали йому потрібну зброю (якщо, звичайно, на те була мо-жливість).
Тим часом піхота взяла на озброєння дворучний двосічний меч. Вага його перевищувала 5 кг, тому ним можна було користуватися тільки обома руками. Клинок ДВОРУЧНИКА сягав 180 см довжини, загальна ж довжина могла пе-ревищувати 2 метри. Взагалі ж існувало правило, за яким довжина дворучника мала відповідати зросту його власника. Використовувався дворучник спочатку для збивання штурмових драбин від стін фортець, а потім для штурму загонів наїжаченої списами піхоти. Дворучник вимагав ще більш ретельних щоденних занять, ніж звичайний меч; значної фізичної сили та швидкісної реакції. Тому майстри довгого меча дуже цінувалися у війську, а володіння дворучником після іспитів затверджувалося спеціальними дипломами. Власник такого диплому мав право на одержання подвійної платні.
На дворучнику додалися захисні кільця або дуги на перехресті, розташовані обабіч площини клинку. Головною ж відміною піхотного довгого меча були «вуса» (т.зв. «клинколами») поблизу перехрестя. Впіймавши на «вуса» ворожого клинка, можна було різким обертом своєї зброї вибити з рук або навіть зламати меча супротивника, хоча той же самий прийом використовувався частіше проти пікінерів. «Вуса» тут виступали як рамена важеля. «Майстри довгого меча» не задарма одержували подвійну платню: вони йшли в перших лавах атакуючих, вони ж охороняли полководця і його прапор.
Один з німецьких різновидів дворучника - ФЛАМБЕРГ – мав хвилястого клинка, завдяки якому не лише подовжувалася ріжуча лінія, але й запобігалося зісковзування зброї з ворожого панцеру і унеможливлювалися захоплення клинка руками – хвилі на лезі різали все. На сотню піхтурів приходилося 5-6 майстрів довгого меча, які в поході очолювали свою сотню, що було ще одним проявом поваги до вмілих мечників.
Перехрестя дворучних мечів у Німеччині набуває вигляду горизонтальної латинської літери S. Завдяки цьому перехрестю, з початку XVI ст.. можна було відрізнити найманця-ландскнехта від мечника, який перебував на постійній службі. Звичайний меч ландскнехтів – ЛАНДСКНЕТТА - також мав цю характерну рису. Таке перехрестя одержало назву «котячий хвіст». Клинок ландскнехти був довжиною до 60 см, завширшки до 7 см. Як і майже на всіх середньовічних мечах, клинок у перерізі був ромбічним, зрідка на ньому робилися доли. Майстри дворучного меча проламували оборону ворожого каре, а ландскнехти вдиралися в ці пролами зі своїми короткими мечами і доводили справу до її логічного завершення.
Початок XVII століття відзначився широким вжитком ручної вогнепальної зброї, яка пробивала будь-які панцири, і зникненням з поля бою меча. На чільне місце виходить ШПАГА (яка, фактично, була дуже вузьким мечем і призначалася більше для уколів, ніж для рубки) та ПАЛАШ, а в Східній Європі – ШАБЛЯ.
Клинок шпаги був пласким, з ребрами жорсткості або долами, довжиною до 150 см. Гарда шпаги уявляла з себе або суцільну чашу, або складну систему дуг, які дозволяли перехопити клинок супротивника і зламати його або висмикнути з руки ворога. Перші шпаги, такі, як валлонська, були придатні завдяки широкому клинку і для потужних рублячи ударів. Довгий час широкий, рублячий клинок відрізняв кавалерійську шпагу від піхотної – більш тендітної та акуратної. З розвитком витонченого дуельного фехтувального мистецтва головним завданням став глибокий укол, що викликав дуже небезпечну внутрішню кровотечу, що обумовило звуження клинка шпаги, яка в перерізі мала вже як ромбічну, пласку, так і трикутню форму. В Італії не менш розповсюдженою була РАПІРА. Її клинок у перерізі був ромбічним з долами по гранях. Рапіра є вже суто колючою зброєю (хоча перші зразки дозволяли й рубати). Разом зі шпагою вона була поширена по всій Європі – де більше, де менше. За важкі поранення, які погано загоювалися, рапіру дуже полюбляли професійні дуелянти – бретери. Хоча назва цих панів йде від дуже специфічної шпаги – БРЕТИ, яка мала довгого клинка і захищала руку глибокою чашею гарди.
Палаш, який постав безпосередньо від меча, був кавалерійською зброєю і уявляв з себе довгий прямий клинок, руків’я якого для більшої зручності рубання з коня робилося трохи скошеним в бік леза. Клинок палаша майже завжди був односічним, другий бік загострювався десь сантиметрів на 15-20. Першим палашом можна вважати сарматського меча (довгого), який саме на руських землях перетворився на шаблю і в такому вигляді розповсюдився по всіх просторах східної частини колишньої Аріана Веджі. Традиційна, аж по Х століття, руські шаблі кувалися двосічними, клинок їх, на ві-дміну від азійських, мав не глибокий легкий вигин.
Перші палаші від меча відрізнялися хіба що завузьким клинком і скошеним руків’ям. Вже пізніше палаш набув односічного клинка, гарду з системи дуг або у вигляді чаші, що повністю прикривала кисть руки. Втім, і Шотландії, де палаш стає національною зброєю, клинок залишається двосічним, а руків’я – майже прямим, зручним і для пішої рубки. Гарда шотландського палашу повністю закриває кисть руки багато оздобленою системою дуг або сталевою пластиною з художніми прорізами.
