Вищезгадане надає право вважати свідомою фальсифікацією історії А.І. Тєрєножкіним, який виконував певне завдання певних політично-шовіністичних кіл і оголосити його статтю шкідницькою не лише стосовно України та її народу, але й для всього пост арійського світу.
Сарматський акінак відрізнявся від скіфського або більшою довжиною, або прямим перехрестям та серповидним навершшям, яке іноді нагадувало пташині кігті, а згодом перетворилося на кільце. Якістю сарматська зброя була чудовою. Нехіть до надмірного прикрашення компенсувалася різними зброярськими вихваляннями. Так, автору зустрічався сарматський кинджал (булатний), на клинку якого були вирізані глибокі (приблизно 5 мм) та вузькі (2,5 мм) доли – просто так, аби засвідчити високу кваліфікацію коваля.
Тепер розглянемо мечі римлян та підбитих Римом народів.
Тактика ведення римлянами бойових дій передбачала використання піхоти, вишикуваної прямокутником, який з усіх боків (на разі потреби і зверху) був суцільною стіною з щитів. Когорта щільно зімкнутим строєм, своєю масою, тиснула на піхоту ворога. В цій тісняві римські вояки вправно працювали короткими мечами з паралельними лезами (клинок близько 45 см довжиною), б’ючи ними ворогів крізь щілини між щитами. На озброєнні кавалерії знаходився довгий «іспанський» меч (СПАДА), який мав довжину клинка понад 75 см. Войовничі римляни полюбляли коштовну зброю, і тому римські мечі були добре прикрашені. Чисельні загарбницькі походи призвели до того, що навіть простий легіонер міг замовити або придбати меча із золотим руків’ям, прикрашеним дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням. До того ж, коштовна зброя слугувала таким собі «банком», з якого завжди можна було виламати камінь або шмат золота (срібла) на разі потреби в грошах. Проте метал мечів був неналежної якості: деякі автори свідчать, що під час битви значна частина римського війська була зайнята вирівнюванням зігнутих в бою мечів…
Усі римські мечі були пристосовані до користування ними однією рукою, бо захисні обладунки того часу дозволяли знайти вразливе місце, не прикладаючи надмірних фізичних зусиль під час уколу або удару. Широко вживаними були і кинджали, руків’я та піхви яких щедро прикрашалися рельєфними фігурами богів, тварин та інших героїв.
На тодішній час мечі народів, підкорених Римом, мало чим відрізнялися від римської зброї – римляни навіть зброю спромоглися асимілювати. Хіба що на малоазійському та африканському узбережжі Середземного моря були популярні кинджали з кривим клинком, як двосічним, так і односічним, загостреним по вигину. А в нашому Степу, на півдні, де Рим деякий час мав колоніальні володіння, постали нові види білої кавалерійської зброї – ПАЛАШ та ШАБЛЯ.
На півночі імперії йшли війни римлян з кельтами та арієзованими народами, яких тупоголові римські сноби всіх чохом називали «германцями». «Германці», як мешканці лісів, віддавали перевагу бойовій сокирі (двосічній або односічній). Їх меч мав прямого клинка із середньою довжиною 75 см. Перехрестя було велике, руків’я – кругле або закруглене у перерізі, обгорнене шкіряним ремінцем, який не дозволяв руці зісковджувати і всмоктував піт з долоні. Навершшя мало форму півкола або півмісяця.
Меч кельтів був дуже архаїчної форми – витягненим трикутником, часто без перехрестя, з круглим руків’ям та грибовидним навершшям. Кельти користувалися бронзовими мечами доти, доки переможний вплив римлян та т.зв. «германців» не змусив їх остаточно перейти до залізної зброї. залізний кельтський меч мав клинка довжиною біля 60 см, широке пласке коротке перехрестя та кругле у перерізі руків’я. як данина традиції, на кельтських мечах дуже довгий час зберігалися нервюри.
Мечі Лицарів Гунського Ордену походили на сарматські, від яких вони й походять: довжина клинку до 120 см, ширина – біля 3,5 – 4 см. Перехрестя та руків’я гунських мечів були видовжені. Меч гунів можна вважати першим у Європі півтораручним мечем, який був пристосований і до користування ним обома руками.
Давній слов’янський період не відзначився в Україні великою кількістю знайдених мечів. Але, як було вже зазначено, протягом всіх років московської окупації розкопки велися головним чином по скіфських могилах, де було золото. На підставі мізерних археологічних даних деякі «дослідники» вперто намагаються переконати читачів, що в давній Україні не існувало власного виробництва мечів. Вони мали на увазі поодинокі знахідки римської, германської та фракійської зброї. Але це свідчить лише про те, що українці вже тоді дуже полюбляли ходити в походи, які часто були переможними. Меч же так званого «скандинавського» типу взагалі був розповсюджений завдяки нашим предкам - русам по всій Європі, тому досить важко без особливих відзнак точно визначити місце його виготовлення. До того ж, «дослідники» геть «не помічають» розвиненої металургії кіммерійців, які вже мали на озброєнні СТАЛЕВІ мечі (включно з булатом), та ще й володіли купою різних специфічних технологій – таким, як пакетні проковки, цементація сталі – і багато інших, які в тогочасній Європі були десь на рівні чаклунства…
Апофеозом меча був так званий «ВАРЯЗЬКИЙ» («скандинавський») меч. Його різновиди протрималися у вжитку аж по XIV століття. Перших суттєвих змін варязький меч зазнав на Русі, де йому противагою була шабля. Європейці ж почали вигинати перехрестя і продовжувати його аж у ХІІ-ХІІІ столітті, під час хрестових походів, де вони мали досить сумнівне щастя познайомитись з шаблями мусульман.
«Варязький» меч, виготовлений на Русі, завжди мав доли – що свідчить про фаховість підходу до праці, тоді як європейські наразі були або пласкими у перерізі по клинку, або ромбічними. Характерними рисами «варязького» меча раннього періоду є напівкругле (або наближене до цієї форми навершшя), пласке з боків, та недовгі виступи плаского перехрестя.
До речі, високоякісна булатна зброя русів була над-звичайно популярна в Західній Європі. Справжній булат був якісніший за будь-який, включно з Дамаском. Технологію справжнього булату досі ще не віднайдено. Всі спроби є «щось схожими» на булат, «майже» булатом, та інше. Втім, сучасні технології пропонують значно кращі вироби. Хоча, як на мене особисто, СПРАВЖНЬОГО малюнку на СПРАВЖНЬОМУ булаті не замінить ніяке лазерне нанесення. Булатні мечі русів славилися на весь світ, як і руські кольчуги, кращі за які в Європі так і не навчилися робити.
Навершшя та перехрестя «варязьких» мечів найчастіше прикрашалися загальним тоді для всієї Європи «плетеним» візерунком. Саме руків’я обгорталося шкірою або шкіряним ремінцем. Коли почали користуватися лицарською ру-кавичкою, то руків’я почали обгортати крученим дротом з тією ж метою – запобігати ковзанню руки.
За давнім арійським звичаєм, клинки мали власні імена, бо залишалася віра в те, що меч був живою істотою, божеством та бойовим побратимом його власника. Лицар, який припускався вчинку, негідного вояцької честі, виганявся з вояцької касти. На знак символічної смерті над його головою ламали його ж власного меча, герольд розколював щита з його гербом (особистим тотемом чи особистою руною за часів Аріана Веджі). Після цього будь-які відносини з «живим мерцем» для лицарів вважалися брутальним плямуванням власної репутації.
