Розвиток меча. 1.

2009-12-15 12:05 5 941 Нравится 4

І. Беркут

РОЗВИТОК МЕЧА

(стислий огляд)

DIV>

Міддю вояцькою сяє увесь, оздоблений повністю дім –

Арею на честь!

Алкей, VII ст. до н.е.

Найперший меч виник на базі дерев’яного кинджала, леза якого складалися із щільно підігнаних мікролітів. Величезна кількість мікролітів в мезолітичних похованнях дає підстави вважати саме так.

Кам’яний ніж, якщо виходити з характеристики матеріалу, не міг бути довшим за певну величину, поза яку втрачалася головна бойова якість зброї – надійність. Проте, видовження його стало можливим завдяки використанню твердого міцного дерева або рога для виготовлення тіла ножа (кинджала). Кам’яними залишалися тільки старанно підібрані з відламів кременю леза. Такий ніж міг бути будь-якої довжини, обмежений лише практичною необхідністю. Мікроліти давали змогу зробити хвилясте пильчасте лезо, яке завдавало важких ран, що погано загоювалися. Ті мікроліти, які випада-ли, легко замінювалися, тоді як класичний кам’яний ніж доводилося після його поламки пускати на щось інше (наконеч-ники стріл або ті ж самі мікроліти), а на заміну виготовляти інший.

Коли ар’я сіли на коней, то новий вид зброї (кінь сам по собі вже був зброєю) потяг за собою цілу низку нововведень. Так, наприклад, сокира стала значно меншої ваги, але з набагато довшим руків’ям, а набірний з мікролітів кинджал подовшав і перетворився на меч вершника (з клинком до 100 см завдовжки). Початок обробки металів лише закріпив меч як зброю ар’я, хоча великою популярністю користувалися бойові топірці та келепи (чекани).

Меч, як і бойова сокира (келеп) Вершника є суто ЗБРОЄЮ, бо в сільському господарстві ці предмети не можуть знайти вжитку у зв’язку із своєю надто вузькою спеціалізацією – на відміну від того ж ножа. Для самозахисту від людей та диких звірів хліборобові вистачало тієї сокири, якою він валив дерева. Для полювання на ведмедів та вепрів достатньо було мати мисливського списа (рожна). Меч же для посполитого людства був занадто дорогою та непрактичною втіхою. Згадаймо до того ж, що ар’я були скотарями, але не хліборобами.

Посідання меча, бойової сокири та коня відзначали Воїна. Про дуже давнє походження меча говорить арійський обряд АШВАМЕДДХА (жертвоприношення коня). За правилами цього обряду, коня треба було забити саме ДЕРЕВ’ЯНИМ мечем! А металеві мечі були у достатньо широкому вжитку вже у ІІІ тисячолітті до н.е.! Сам по собі зрозумілим є той факт, що свідчить про вживання меча аріями. Триполійці у подібній зброї не мали потреби, а всі інші народи стояли на надто низькому рівні, щоби дійти до самої ідеї меча. До того ж угро тюркам та кельтам меч в їхніх лісах та болотах не міг слугувати потрібною зброєю (як не було і виокремлення вояцького стану в їхньому суспільстві). Таким чином, головним видом бойового знаряддя у них залишалися спис і рогатина, а господарчого – сокира і ніж. Навіть лук у лісових племен був невеликим – в тісняві гілок вистачало простого (зробленого з однієї гілки) лука розміром близько 100 см.

Перші металеві кинджали та мечі своїми формами нагадували дерев’яні (кістяні). Спочатку вони кувалися на холодну з чорнової арсенової міді, потім їх почали відливати у формах з каменю і по лезу проковувати. Коли метал був значним дефіцитом, клинок робився без черену під руків’я - дерев’яне руків’я кріпилося до розширеної п’яти клинку шкіряними ремінцями крізь спеціальні отвори.

Деякі дослідники, зокрема Б. Мельник у своїй статті «Меч» («Наукові записки», вип.. 1, ЛІМ, Львів, 1993), вважають, що ця розширена п’ята і є руків’я. але достатньо просто потримати цей меч в руках (не те, що махати ним!), аби переконатися у хибності такої думки.

Наші предки не терпіли незручностей. Саме тому руків’я згодом стало відливатися разом із клинком, бо прив’язане у процесі використання розхитувалося і доводилося надто часто підтягувати ремінці. Думка, що бронзовим мечем було добре лише колоти, теж є хибною. Навпаки – бронза добре різала, бо інакше б мечі не гострилися по лезу. Те, що більшість знайдених мечів є доволі сточеними, є переконливим доказом потреби тримати їх придатними як для рублячих, так і для ріжучих ударів. Єдиною вадою бронзи була її ламкість.

З ламкістю боролися тим, що пласку у перерізі форму клинку згодом підсилили нервюрою ребром жорсткості впродовж клинку посередині. Ще пізніше переріз набув ромбічного вигляду. Ці зміни найбільш помітні у так званому «карасукському» типі мечів. Металеві мечі в силу властивостей матеріалу спочатку не були надто довгими. Середня довжина клинку була близько 50 см. Окрім того, чорнова мідь (арсенова бронза), а згодом і справжня бронза, за своїми характеристиками не відповідали вимогам, які висував цей вид зброї, коли довжина клинку виходила за межі 60 см. Приємним винятком є лише довгі (близько 100 см) «рапіри» з острова Кріт мінойської епохи. Проте, саме з бронзовим прямим дволезовим мечем, ар’я пронесли прапори своїх перемог від Атлантики до Паціфіди.

Коли арійські ковалі почали обробляти залізо, довжина клинків мечів сягнула 100 і більше сантиметрів. На терені України знайдено залізного меча з бронзовим руків’ям, довжина клинку якого 94,8 см. Руків’я пристосоване для однієї руки, як і більшість арійської зброї аж по середньовіччя. Але значного розповсюдження довга біла зброя не одержала доти, доки не з’явилася сталь (криця). Залізо було надто м’яким і під час тривалого бою гнулося. Тому довжина клинку, що був призначений для допоміжних піших загонів, рідко перевищувала 50 см, а для кінноти – 70 см.

Форма перерізу збереглася від бронзових мечів (пласка чи ромбічна), але вже у І-му тисячолітті до н.е. почали з’являтися доли (виїмки), які слугували для підвищення жорсткості клинку і, на відміну від нервюр, полегшували зброю та допомагали віднайти кращу центрівку для більшої ефекти-вності удару. Відомі також клинки, що мають наскрізні про-різи в тілі клинка, один з них – скіфський акінак – знайдено в Товстій могилі.

Піхви зазвичай робилися з дерева, обтягненого шкірою. Меч носили на перев’язі або портупейному поясі. Вершники, які мали в комплекті до меча і кинджал, носили його підв’язаним до стегна. Іноді дерев’яні піхви обковувалися металевою покришкою, на якій були зображені батальні та міфологічні сцени. Часто це було золото чи срібло.

На жаль, більшість знахідок не датована і не паспортизована внаслідок некваліфікованих розкопок аматорів – археологів з місцевого панства. Багато курганів є розораними (саме арійські кургани, бо могили Воїнів – Вершників рідко були високими). Совєцька епоха мало цікавилася арійськими похованнями з політичних причин, а якщо і цікавилася, то ар’я називалися при цьому як завгодно (наприклад – «протоболгарами»), тільки не АРІЯМИ. Багато матеріалів з розкопок вже в «незалежній» Україні потоком йде таки ж у Московщину. Це відбувається легально, з дозволу засівших в Інституті Археології Академії Наук України московських холуїв. Нічого дивного – достатньо згадати, хто там керує.

«Передскіфська» доба, зокрема кіммерійська, визна-чилася на всіх теренах Аріана Веджі і, перш за все, у самій Кіммерії (Лівобережній Україні) розквітом прикрашення зброї. Мечі та кинджали кіммерійців, що майже всі мали залізного клинка, завершувалися чудово виготовленими бронзовими руків’ями, які у перерізі були або прямокутними, або у вигляді літери Н з довгастою перекладинкою. Це вирізняло їх від старших зразків, де переріз руків’я був круглим або закругленим. Навершшя з грибовидних почали перетворюватись на брусковидні. Характерною рисою кіммерійської зброї пізньої доби є кільчастий візерунок на пласкому руків’ї та перехрестя (гарда), що нагадувала трикутні виступи. Ареал розповсюдження цієї зброї є значним: від Північного Кавказу до Чехії та Німеччини. Але у Німеччині залишився у вжитку і тип меча з круглим у перерізі руків’ям і великим перехрестям, круглим або прямокутним у перерізі та з грибовидним навершшям.

В цей час як на теренах Кіммерії, так і в Індії (Хара-ппа), з’являються мечі з антеновидними навершшям. Можна припустити, що більшістю своєю вони є ритуальними, бо дуже довгі «антени» робили їх незручними у практичному по-бутовому вжитку. Взявши до уваги арійський культ обожнювання меча, можна припустити версію, що «антени» є фаліч-ними символами, які підкреслювали чоловічу сутність меча. До того ж, деякі кинджали з «антенами» мають серповидного однолезового зворотного клинка, що обумовлює роблення великих розрізів (на горлянках чи черевах тварин та людей, що їх приносили у жертву). Це дозволяє віднести такі кинджали і мечі до предметів беззаперечно ритуального користування.

Форми дволезового клинка вже є визначеними. По-перше, це сильно витягнений трикутник; по-друге – меч з паралельними лезами. Третьою формою є клинок із симетрично увігнутими в першій своїй третині від руків’я лезами. Ця третя форма, яка давала можливості наносити більш ефективного рубля чого удару завдяки тому, що клинок «клював у носок», набула розповсюдження у греків. Грекам також належить винахід однолезового меча, який став прабатьком ятагану – МАХАЙРИ. Вигин клинку махайри, разом із дуже вигнутим руків’ям, дозволяв досягти великої кутової швидкості під час удару, завдяки чому рубана рана набувала більшої довжини та глибини. Що і було на меті у власника махайри, бо цей меч – зброя швидкоплинної сутички.

Прямий меч греків – КСИФОС – більшою частиною (а в період архаїки – завжди) мав клинка у формі витягненого трикутника з невеликим перехрестям. Часто навершшям мало короткі «антени» або довгі, закручені над голівкою руків’я спіраллю. На відміну від ритуальних, такі мечі не чіплялися «антенами» за одяг та амуніцію під час користування. Руків’я грецьких мечів були як бронзові, так і з дерев’яними чи кістяними накладками. Парадна зброя відрізнялася багатим де-кором із використанням золота, срібла та дорогоцінного каміння.

Близько VIII ст.. до н.е. у скіфів з’являються перші акінаки. Деякі московські дослідники, зокрема А.І. Тєрєножкін («Киммерийские мечи и кинжалы», «Скифский мир», К., «Наукова думка», 1975), намагаються відокремити скіфів від арійської (кіммерійської) спільноти, а саме – центру Аріана Веджі – Лівобережжя та нашого Степу. Тєрєножкін стверджує, що немає ніяких перехідних форм між кіммерійським мечем та акінаком. Але в тій же самій статті присутній малюнок, на якому зображено типового скіфського акінака з суто кіммерійським малюнком на руків’ї (знайдено поблизу села Маричівка Самарської губернії). Схожий на нього кинджал з Семипалатинську та ще багато іншої зброї. ВОНИ І Є ТІЄЮ ПЕРЕХІДНОЮ ФОРМОЮ, НА «ВІДСУТНОСТІ» ЯКОЇ НАПОЛЯГАЄ А.І. Тєрєножкін. До того ж, на цих мечах і кинджалах є навіть типове кіммерійське потовщення середини перехрестя, що теж залишилося «непоміченим» паном Тєрєножкіним енд компані.

Фактично, акінак є логічним продовженням розвитку кіммерійського меча. Перші акінака виготовлялися за тією ж технологією, що і кіммерійська біла зброя: або суцільно бронзові, або із залізним клинком та бронзовим перехрестям та руків’ям. Невелике трикутне перехрестя кіммерійського меча перетворилося на «метелика», брусковидне навершшям майже не змінилося. Значних змін зазнало саме руків’я. проте, зміни відбулися лише в декорі, бо в перерізі воно було тим самим бруском, що й на кіммерійських зразках. Але багатий декор теж зазнав змін. Тепер зброя прикрашалася переплетінням з майстерно виконаних звіриних фігур (тваринний стиль). Звичайні, не парадні, бойові акінака, робилися вже суцільно залізними і прикраси мали лише у вигляді блях «звіриного» стилю на піхвах. З огляду на зміну технології, яка була обумовлена вимогою подешевшити виготовлення масової («народної») зброї, можна вважати скіфський акінака кроком назад в культурному плані, бо кожен Лицар Кіммерійського Ордену мав значно красивішу зброю з чудово виконаним бронзовим руків’ям. Але з огляду на поширення експансії скіфів, примітивізація зброї надавала можливість забезпечити військо дешевими, але міцними мечами. З ними скіфи погромили багато народів, і скіфська імперія простяглася від Дунаю до Алтаю.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы вакцинировались, но все равно заболели COVID-19?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама