Т . Шевченко

2009-02-16 18:58 131 8901 Нравится 2

Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня

публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством,

в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства.

Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила

тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший

натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд

злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його

культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці)

імперія, якою був т. зв. "Советский союз", проголосивши з демагогічною

метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свобо-ду слова й

відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного

Шевченка до єзуїтської вигад-ливості й еквілібристики, щоб, з одного

боку, створювати враження офіційного шанування Коб-заря, а з другого -

продовжувати практику видання спотворених "Кобзарів", до того ж у

супроводі лице-мірно брехливих коментарів.

Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не

стався без катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала

детонатором соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої

ім-перії, при чому в місцях компактного проживання інонаціональних

спільнот ці вибухи відразу набули характеру національно забарвлених.

Українська національна революція вже 4 березня 1917 року привела до

утворення в Києві Центральної ради під керівництвом М.Грушевського,

В.Винниченка, С.Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила

національно-визвольний рух українського народу. У червні 1917 року був

створений перший український уряд - Генеральний секретаріат, а 7

лис-топада того ж року першим універсалом Центральної ради була

проголошена Українська Народна Республіка. Так розпочалася сувора

епопея Національного Відрод-ження України, що в жорстоких битвах т.зв.

"гро-мадянської війни", а насправді в боях національно свідомої

української людності з військами біло-гвардійських реставраторів

імперії та окупаційними ордами московського більшовицького режиму

тривала аж до першої половини 1920 року.

Цілком природно, що боротьба українського народу за власну

державність і незалежне існу-вання покликала до активної діяльності

кращі сили націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов

пер-манентного воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть

постають десятки періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але

пристрасно пат-ріотичних, націлених на консолідацію сил нації у

боротьбі за суверенну демократичну Україну. І ве-лике й почесне місце

на шпальтах цих видань надавалося мате-ріалам, що в різних аспектах

ін-терпретували проб-леми Шевченкового феномену, розуміючи, що саме в

його житті й творчості нація може черпати снагу для осягнення своєї

великої мети.

Одним з найпомітніших видань цього періоду був

критико-бібліографічний часопис "Книгарь" (Лі-топис українського

письменства), який з неймо-вірними труд--нощами виходив щомісяця

протягом усіх років української революції (1917-1920) у київському

ви-давництві товариства "Час". У пер-шому номері цього часопису, що

вийшов у вересні 1917 року, редакційна стаття надихала своїх читачів

такими оптимістичними рядками: "Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і -

хочемо вірити - минули назавше, коли Україна починає жити повним

національним життям, - природно, і наша видавнича продукція, як

най-виразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу.

Щодень народжуються нові періодичні видання, постають нові спеціальні

ви-давництва, громадські та урядові установи видають книжки українською

мовою, з'являється сила при-ватних - авторських - видань" [1].

Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької

окупації Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була,

вдаючись до езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів:

"Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають з колії людей

розумової праці і не дають їм змоги виконувати творчу роботу. З другого

боку - часове припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і

сферах, що так чи інакше тор-каються видавництва - все це утворює надто

нес-приятливі умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й

вихід, а навіть почасти і самий зміст цього числа "Книгаря" не цілком

відповідають бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо

наших шановних передплатників та по-купців узяти до уваги" [2].

Що то були за "незвичайні події", кож-ній лю-дині, бодай

поверхово обізнаній в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо,

адже саме напе-редодні ви-ходу у світ лютневого числа часопису, 26

січня 1918 року до Києва увірвалися - "прийшли на допомогу" учасникам

антиукраїнського січневого повстання ні багато, ні мало " .рад, війська

під командуванням

Ю.М.Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П.

Жлобою, червоно-гвардійці Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й

Тур-кестанські полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін

матросів-чор-но-морців, очолюваний А.В.Полу-пановим" [3], встано-вивши

в Києві в січні - лютому 1918 року режим анти-українського

більшовицького терору.

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам

редакції й автурі часопису переходити зі звичайної мови на езопівську,

а тоді знов на людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався

самим собою; вимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за

несприятливих об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався

прин--ципами. Кожною статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою

демонстрував вірність націо-нальній ідеї, інтересам розвитку

національної літератури й культури.

І, цілком природно, що практично в кожному числі часопису, як

невмирущий символ боротьби за Україну, був присутній незабутній

Шевченко, коли не статею про нього чи рецензією на чергове видання або

публікацію його творів, то принаймні біб-ліо-графічною нотаткою тощо.

Найбільш актив-ними популяризаторами Шевченкового генія у "Кни-гарі",

сумлінними аналітиками всіх тогочасних шев-чен-кознавчих публікацій

були Сергій Єфремов - виз-начний публіцист, літературознавець, критик,

гро-мад-сько-політичний діяч (член Центральної ра-ди, зас-туп-ник її

Голови, генеральний секретар з міжна-ціональних справ), автор понад

трьох тисяч опуб-лікованих статей і рецензій у більш як двох десят-ках

періодичних видань, цілої низки грун-тов-них монографій про

письменників переважно ХІХ сто-ліття, капітальної "Історії українського

пись-мен-ства" тощо; Павло Зайцев - публіцист, літе-ра-туро-знавець і

критик, громадсько-політичний діяч (член Цен-траль-ної ради), автор

багатьох розвідок, пере-важно в га-лу-зі шевченкознавства та ін.

За часів свого співробітництва в "Книгарі" во-ни, природно, не

знали, яка драматична (для П.Зай-цева) і навіть жахливо трагічна (для

С.Єф-ремова) доля чекає на них невдовзі: П.Зайцев змушений був назавжди

залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у

еміграції; С.Єфремову ж дове-лось стати головним обви-ну-ваченим у

сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі

СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою якої він нібито був, що

призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне

ув'яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно

ж, такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був

С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української

ре-волюції "здобула йому славу "сумління України" (І.Ко-шелівець). І

тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому

номері "Кни-гаря", що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була

надрукована передова стаття С.Єф-ремова "Без "Кобзаря", в якій він

писав: "Іс-торії "Кобзаря" - цієї великої книги битія україн-ського

народу - її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її

періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла

- цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця

пе-ріодично то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов

знаходилась; то клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила

на люде й засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама

була покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного

генія в собі не долічувала . Кожен пароксизм реакції насам-перед

позначався на "Кобзареві" й заганяв його під землю, прибираючи з-перед

очей людських, немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт

." [4].

І далі: "Без "Кобзаря" . Без "Кобзаря" в ми-нулому, без

"Кобзаря" й тепер . Коли минувшину переживали без "Кобзаря", то нехай

хоч май-бутність стрінемо таки з "Кобзарем" [5].

Видатний український вчений і письменник А.Крим-ський свого

часу пишучи про С.Єфремова, сказав: " .лев'ячу частину праці Єфремова

захопив собою Шевченко". Це демонструє на своїх шпальтах і часопис

"Книгарь", хоча він і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше

друкувався.

Велику частину свого доеміграційного шевчен-ко-знавчого

доробку віддав "Книгареві" й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова

"Тарас Шевченко, життя його та діла", на брошуру-промову

А.Луна-чарського "Великий народний поет. (Тарас Шев-ченко)", на книгу

болгарського профе-сора І.Шиш-манова "Роль України в болгарськім

відрод-женню. Вплив Шевченка на болгарських поетів перед-визвольної

доби"; на "Кобзар" Т.Шевченка в ре-дакції В.Доманицького, на віденське

і львівське (1914 року) видання; на книгу М.Савицької "Тарас Шевченко.

Життєпис і вибір з "Кобзаря" та чимало інших ре-цензій і статей - такий

його внесок у шевченкіану тільки на сторінках "Книгаря".

Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П.Зайцева

у розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче

придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову

А.Луначарського. Висловивши задоволення з приводу того, що " .цю цікаву

брошуру-промову талано-ви-того критика видру-ку-вано й у нас", автор

зупи-няється "на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від

фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України - дорогої

як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного

ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського на

"поток і розграбування" віддала своїм клевретам" [6].

"Події останніх днів, - пише далі П.Зайцев, - показали нам, що

"централістичний "космополітизм" "революційних соціал-демократів" з

Півночі . по-казав хижацькі пазурі "революціонерів", жорстоких - по

словам Луначарського - якраз через свою гу-ман-ність . Чи ж нашому

великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке знищує революція,

його най-глибшому ніжністю серцю - снилося коли, щоби ідеологи "ніжної

жорстокості" послали своїх наймитів плюндрувати "нашу" і все ж таки, як

і за царських держиморд, так і за часів "інтернаціоналу" - "не свою"

землю?!" [7].

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік

витримав учений під владою ідеологів "ніжної жорстокості" і віддав

перевагу емі-грації перед тими благами, що їх українському народові

готували "революційні демократи" з мос-ковської півночі. При-наймні він

уник жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.

Тридцять один зшиток часопису "Книгар" випустило у світ

видавництво "Час". Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені

високо пат-ріо-тичними публікаціями, яких у той буремний час так

потребувало суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало

нового життя у вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в

ори-гіналі й чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі

шпальт "Книгаря".

Комментарии (1)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Как считаете, инициированные законодательные изменения Владимиром Зеленским это...

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама