Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня
публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством,
в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства.
Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила
тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший
натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд
злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його
культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці)
імперія, якою був т. зв. "Советский союз", проголосивши з демагогічною
метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свобо-ду слова й
відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного
Шевченка до єзуїтської вигад-ливості й еквілібристики, щоб, з одного
боку, створювати враження офіційного шанування Коб-заря, а з другого -
продовжувати практику видання спотворених "Кобзарів", до того ж у
супроводі лице-мірно брехливих коментарів.
Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не
стався без катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала
детонатором соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої
ім-перії, при чому в місцях компактного проживання інонаціональних
спільнот ці вибухи відразу набули характеру національно забарвлених.
Українська національна революція вже 4 березня 1917 року привела до
утворення в Києві Центральної ради під керівництвом М.Грушевського,
В.Винниченка, С.Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила
національно-визвольний рух українського народу. У червні 1917 року був
створений перший український уряд - Генеральний секретаріат, а 7
лис-топада того ж року першим універсалом Центральної ради була
проголошена Українська Народна Республіка. Так розпочалася сувора
епопея Національного Відрод-ження України, що в жорстоких битвах т.зв.
"гро-мадянської війни", а насправді в боях національно свідомої
української людності з військами біло-гвардійських реставраторів
імперії та окупаційними ордами московського більшовицького режиму
тривала аж до першої половини 1920 року.
Цілком природно, що боротьба українського народу за власну
державність і незалежне існу-вання покликала до активної діяльності
кращі сили націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов
пер-манентного воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть
постають десятки періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але
пристрасно пат-ріотичних, націлених на консолідацію сил нації у
боротьбі за суверенну демократичну Україну. І ве-лике й почесне місце
на шпальтах цих видань надавалося мате-ріалам, що в різних аспектах
ін-терпретували проб-леми Шевченкового феномену, розуміючи, що саме в
його житті й творчості нація може черпати снагу для осягнення своєї
великої мети.
Одним з найпомітніших видань цього періоду був
критико-бібліографічний часопис "Книгарь" (Лі-топис українського
письменства), який з неймо-вірними труд--нощами виходив щомісяця
протягом усіх років української революції (1917-1920) у київському
ви-давництві товариства "Час". У пер-шому номері цього часопису, що
вийшов у вересні 1917 року, редакційна стаття надихала своїх читачів
такими оптимістичними рядками: "Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і -
хочемо вірити - минули назавше, коли Україна починає жити повним
національним життям, - природно, і наша видавнича продукція, як
най-виразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу.
Щодень народжуються нові періодичні видання, постають нові спеціальні
ви-давництва, громадські та урядові установи видають книжки українською
мовою, з'являється сила при-ватних - авторських - видань" [1].
Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької
окупації Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була,
вдаючись до езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів:
"Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають з колії людей
розумової праці і не дають їм змоги виконувати творчу роботу. З другого
боку - часове припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і
сферах, що так чи інакше тор-каються видавництва - все це утворює надто
нес-приятливі умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й
вихід, а навіть почасти і самий зміст цього числа "Книгаря" не цілком
відповідають бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо
наших шановних передплатників та по-купців узяти до уваги" [2].
Що то були за "незвичайні події", кож-ній лю-дині, бодай
поверхово обізнаній в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо,
адже саме напе-редодні ви-ходу у світ лютневого числа часопису, 26
січня 1918 року до Києва увірвалися - "прийшли на допомогу" учасникам
антиукраїнського січневого повстання ні багато, ні мало " .рад, війська
під командуванням
Ю.М.Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П.
Жлобою, червоно-гвардійці Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й
Тур-кестанські полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін
матросів-чор-но-морців, очолюваний А.В.Полу-пановим" [3], встано-вивши
в Києві в січні - лютому 1918 року режим анти-українського
більшовицького терору.
Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам
редакції й автурі часопису переходити зі звичайної мови на езопівську,
а тоді знов на людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався
самим собою; вимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за
несприятливих об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався
прин--ципами. Кожною статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою
демонстрував вірність націо-нальній ідеї, інтересам розвитку
національної літератури й культури.
І, цілком природно, що практично в кожному числі часопису, як
невмирущий символ боротьби за Україну, був присутній незабутній
Шевченко, коли не статею про нього чи рецензією на чергове видання або
публікацію його творів, то принаймні біб-ліо-графічною нотаткою тощо.
Найбільш актив-ними популяризаторами Шевченкового генія у "Кни-гарі",
сумлінними аналітиками всіх тогочасних шев-чен-кознавчих публікацій
були Сергій Єфремов - виз-начний публіцист, літературознавець, критик,
гро-мад-сько-політичний діяч (член Центральної ра-ди, зас-туп-ник її
Голови, генеральний секретар з міжна-ціональних справ), автор понад
трьох тисяч опуб-лікованих статей і рецензій у більш як двох десят-ках
періодичних видань, цілої низки грун-тов-них монографій про
письменників переважно ХІХ сто-ліття, капітальної "Історії українського
пись-мен-ства" тощо; Павло Зайцев - публіцист, літе-ра-туро-знавець і
критик, громадсько-політичний діяч (член Цен-траль-ної ради), автор
багатьох розвідок, пере-важно в га-лу-зі шевченкознавства та ін.
За часів свого співробітництва в "Книгарі" во-ни, природно, не
знали, яка драматична (для П.Зай-цева) і навіть жахливо трагічна (для
С.Єф-ремова) доля чекає на них невдовзі: П.Зайцев змушений був назавжди
залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у
еміграції; С.Єфремову ж дове-лось стати головним обви-ну-ваченим у
сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі
СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою якої він нібито був, що
призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне
ув'яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно
ж, такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був
С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української
ре-волюції "здобула йому славу "сумління України" (І.Ко-шелівець). І
тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому
номері "Кни-гаря", що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була
надрукована передова стаття С.Єф-ремова "Без "Кобзаря", в якій він
писав: "Іс-торії "Кобзаря" - цієї великої книги битія україн-ського
народу - її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її
періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла
- цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця
пе-ріодично то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов
знаходилась; то клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила
на люде й засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама
була покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного
генія в собі не долічувала . Кожен пароксизм реакції насам-перед
позначався на "Кобзареві" й заганяв його під землю, прибираючи з-перед
очей людських, немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт
." [4].
І далі: "Без "Кобзаря" . Без "Кобзаря" в ми-нулому, без
"Кобзаря" й тепер . Коли минувшину переживали без "Кобзаря", то нехай
хоч май-бутність стрінемо таки з "Кобзарем" [5].
Видатний український вчений і письменник А.Крим-ський свого
часу пишучи про С.Єфремова, сказав: " .лев'ячу частину праці Єфремова
захопив собою Шевченко". Це демонструє на своїх шпальтах і часопис
"Книгарь", хоча він і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше
друкувався.
Велику частину свого доеміграційного шевчен-ко-знавчого
доробку віддав "Книгареві" й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова
"Тарас Шевченко, життя його та діла", на брошуру-промову
А.Луна-чарського "Великий народний поет. (Тарас Шев-ченко)", на книгу
болгарського профе-сора І.Шиш-манова "Роль України в болгарськім
відрод-женню. Вплив Шевченка на болгарських поетів перед-визвольної
доби"; на "Кобзар" Т.Шевченка в ре-дакції В.Доманицького, на віденське
і львівське (1914 року) видання; на книгу М.Савицької "Тарас Шевченко.
Життєпис і вибір з "Кобзаря" та чимало інших ре-цензій і статей - такий
його внесок у шевченкіану тільки на сторінках "Книгаря".
Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П.Зайцева
у розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче
придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову
А.Луначарського. Висловивши задоволення з приводу того, що " .цю цікаву
брошуру-промову талано-ви-того критика видру-ку-вано й у нас", автор
зупи-няється "на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від
фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України - дорогої
як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного
ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського на
"поток і розграбування" віддала своїм клевретам" [6].
"Події останніх днів, - пише далі П.Зайцев, - показали нам, що
"централістичний "космополітизм" "революційних соціал-демократів" з
Півночі . по-казав хижацькі пазурі "революціонерів", жорстоких - по
словам Луначарського - якраз через свою гу-ман-ність . Чи ж нашому
великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке знищує революція,
його най-глибшому ніжністю серцю - снилося коли, щоби ідеологи "ніжної
жорстокості" послали своїх наймитів плюндрувати "нашу" і все ж таки, як
і за царських держиморд, так і за часів "інтернаціоналу" - "не свою"
землю?!" [7].
Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік
витримав учений під владою ідеологів "ніжної жорстокості" і віддав
перевагу емі-грації перед тими благами, що їх українському народові
готували "революційні демократи" з мос-ковської півночі. При-наймні він
уник жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.
Тридцять один зшиток часопису "Книгар" випустило у світ
видавництво "Час". Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені
високо пат-ріо-тичними публікаціями, яких у той буремний час так
потребувало суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало
нового життя у вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в
ори-гіналі й чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі
шпальт "Книгаря".
