Андріївська церква

2009-12-04 12:43 652 Нравится

«Якби така чудова будівля, що ніде не повторювалася за своєю сміливістю і красою, існувала за кордоном (не кажучи вже про святість і значення самого місця), чи не була б вона постійним предметом турбот церковних і державних? Та і як не турбуватися, щоб неоцінений скарб зберігся непорушно і не торкнулася до нього рука часу... Чи не вражаються і тут, у рідному нашому Києві, всі, хто приходять, і росіяни, й іноземці сміливому витворові геніального митця? Дійсно вражаються... і тільки!». (М. Закревський. «Опис Києва», 1868).

Скільки захоплених поглядів здіймалося вгору до Андріївської церкви за два з гаком сторіччя її існування, скільки захоплених слів сказано й написано!.. А тим часом, за влучними словами видатного знавця історії Києва Федора Ернста, «доля церкви завсігди була сумною»...

НАРОДЖЕННЯ ХРАМУ

З того самого моменту, як у серпні 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна власноручно заклала камінь у підмурівок храму, місце для якого освятив Київський митрополит Рафаїл Заборовський, почалася сумна історія однієї з найкрасивіших церков. За особливим указом імператриця «из таможенных и кабацких и других сборов Киевской губернии» на будівництво церкви було видано близько двадцяти тисяч карбованців. З Петербурга прислали безліч «італійських майстрів цегельної та черепичної справи». По Малоросії і до Брянська було розіслано Височайші маніфести, щоб ніхто з власників не перешкоджав спеціальній комісії рубати ліс, брати працівників абощо за суто умовну плату. Високий, зухвало-яскравий червоний іконостас у три яруси, писані на полотні в італійській манері різьблений балдахін над престолом, скляне панікадило, капітелі, різьблена кафедра з балдахіном, який підтримували янголи, ліпні орнаменти на стінах, склепіннях і в куполі храму — все це було прислане з Петербурга ще за життя Єлизавети Петрівни, котра постійно контролювала хід робіт. Але справа йшла надзвичайно повільно. Причина ж такої повільності, як вважав багато хто, полягала в тому, що І.Ф.Мічурін, який керував виконанням проекту знаменитого Растреллі, розпочинаючи роботу, припустився фатальної помилки, не відвівши в бік джерела, що знаходилися у горі. Небезпеку, створювану джерелами, вирішено було подолати незвичайним поглибленням підмурівка, через що і затяглися будівельні роботи (висота церкви від основи — 46 м, а глибина підмурівка — 43 м. — Ред.). Будівництво будівлі було закінчено тільки перед смертю Єлизавети, його засновниці. З кончиною iмператрицi припинилися надовго і турботи про цей храм.

ДОБА ЗАНЕПАДУ

У короткочасне царювання Петра III і на початку царювання Катерини II Андріївську церкву було забуто. Її не було ще освячено, не мала вона ані ризниці, ані причту, ані дзвонів. Не було побудовано й дзвіницю. Залишаючись без нагляду й підтримки протягом шести років, церква зазнала значних пошкоджень. Джерело продовжувало струмувати біля самого підмурівка, руйнуючи його; цеглини поступово випадали з кладки. Окрім того, черепична покрівля, котру було складено нещільно і вона вивітрювалася, пропускала на склепіння сніг і дощ. Птахи розбивали вікна і вили всередині будівлі гнізда...

У такому жалюгідному стані храм і було освячено 19 серпня 1767 року митрополитом Арсенієм Могилянським, який тоді ж пожертвував для церкви кілька старих уборів та посудин і наказав служити у ній ченцям своєї кафедри. У Києві не знали, що робити з цим храмом, для якого, і після освячення, не знайшлося ані причту, ані коштів. А в Петербурзі, виключивши церкву з палацового відомства, про неї й думати перестали.

Незадовго до освячення церкви київський губернатор Воєйков доручив розпорядникові палацових робіт архітекторові оглянути пошкодження і скласти кошторис на їхнє виправлення. З’ясувалося, що для ремонту церкви необхідно 2 115 карбованців, але двір у цих грошах відмовив. Наступного року кошторис становив вже 6 459 карбованців, — так швидко збільшувалися пошкодження. Імператриця доручила особливій комісії знайти джерело коштів для лагодження й подальшого утримання будівлі. Комісія, призначивши штат, вирішила доручити всі турботи про церкву Київському магістратові, оскільки церква не була парафіяльною через нечисленність жителів навколишньої місцевості і не було потреби робити її собором. Магістрат, натомість, дивувався, чому він повинен витрачати на ремонт і утримання церкви свої гроші...

1773 року остаточно подерлися убори, подаровані церкві митрополитом Арсенієм, і настоятель церкви, протоієрей Яків Мултянський вирушив до Петербурга. Але, провівши там близько року, повернувся ні з чим, тому що, як він казав, члени відповідної комісії ніколи не збиралися. Така ж приблизно історія повторилася і 1778 року. Митрополит Гаврило звернувся до Синоду, і знов почалося втомливе, тривале листування. А джерело продовжувало підмивати підмурівок церкви...

1786 р. митрополит Самійло Миславський доповідав св. Синоду, що в «церкве Андреевской крайняя скудость и убогость во всем». Не покладаючись на обіцянки, він звернувся до малоросійського намісника Румянцева. Рішуче розпорядження останнього і участь київського губернатора Ширкова зробили за один рік більше, аніж листування, що тривало майже двадцять років. 1787 року вся ветхість і пошкодження були виправлені, джерело відведено. Це коштувало Думі 6 763 карбованці... Зроблено було багато що, але — не все. Як і раніше були в запустінні вісім кімнат у двоповерховому стилобаті — опорі храму, не було дзвіниці.

1825—1832 років у церкві було зроблено черговий ремонт, а 1845 року паперть і сходи, що вели до неї у 50 рівнів, було викладено чавунними плитами; бані покрито білою бляхою. Але з цим не закінчилися пригоди багатостраждального храму. Діяльний і істинно віруючий Андрій Миколайович Муравйов, видатний просвітник, письменник і мандрівник, зумів наполягти на необхідності ремонту церкви у зв’язку з майбутнім сторічним її ювілеєм. За його клопотанням зі скарбниці, з Найвищого дозволу, було видано 26 тисяч карбованців, призначених на влаштування водоприймальника. А ще йому вдалося випросити 10 тисяч сріблом на ремонт самої церкви.

19 серпня 1867 року було пишно відсвятковане сторіччя Андріївської церкви, за участю громадянської і церковної влади і за великої кількості народу. Інтер’єр храму прикрасився царськими дарами: іконою Спасителя, на звороті якої, на позолоченій дошці, було вигравіювано, що це дар Государя імператора; блакитним соборним убором з Андріївськими хрестами, багатим Євангелієм в коштовному окладі з живописними зображеннями на перламутрі... Але дорожче за все, мабуть, цінувався парафіянами маленький ковчег, поставлений перед іконостасом А.М. Муравйовим ще 1858 року. У ковчегу була привезена ним з Італії частинка мощів св. Апостола Андрія... Тоді ж за активної участі А.М. Муравйова у стилобаті церкви було освячено зимовий храм в ім’я св.св. Захарія та Єлизавети. Ця церква стала останнім притулком свого захисника, похованого у ній 1874 року.

На зламі сторіч, 1899-1900 років церкву знову було капітально відремонтовано, бані її було покрито алюмінієм. Протягом цього сторіччя Андріївська церква, як і все місто, переживала нелегкі часи: переходила від однієї конфесії до іншої, стояла зачиненою. А з 1968 року її відчинили як музей, даючи можливість всім, хто бажав відчути захоплення від сяйва золота і срібла, що покриває легкі білі стіни, від граціозно-примхливих ліній орнаментації та янголів, які сміються, прикрашаючи цей витончений і радісний храм-палац. Однак останніми роками (з 1992-го) церкву знову замкнено на реставрацію. І це, мабуть, один з рідкісних випадків, які спростовують повсякденне уявлення про те, що історія вчить тільки того, що вона нічого не вчить. У інтер’єрі церкви за минулі роки проведено колосальні роботи, що потребували особливої ретельності і великих витрат часу. А зовсім нещодавно було оновлено екстер’єр стилобату. І вже не дзюрчить джерело біля основи храму.

Але, незважаючи на мінливу реальність, пам’ять багато в чому залишається незмінною, зберігаючи стародавні перекази й легенди. Одна з них пов’язана саме з горезвісним джерелом. З часу закладення храму до остаточного виправлення пройшло без малого 43 роки. І весь цей час люди, бачачи постійно воду, що витікала з-під підмурівка, природно, задавалися запитанням: звідки береться там вода? До розв’язання цього питання привело переконання в тому, що престол церкви затверджено на тому місці, де апостол поставив свій хрест. Якщо вода тече з-під того місця, де був хрест, з-під престолу, отже, там є джерело, колодязь. Упевненість у цьому, при вірі в чудодійну силу хреста, привели до появи повір’я про те, що джерело це утворилося в горі в той саме час, коли апостол Андрій ставив на ній свій хрест. А численні безуспішні спроби зупинити течію цього джерела призвели до нового вірування про незвичайний плин води з-під престольного колодязя, достатній навіть для того, щоб затопити весь світ...

Це старе повір’я несподіваним чином згадалося і навіть підтвердилося зовсім нещодавно, в тридцятих роках нашого сторіччя. У той час, коли безжально і безбожно знищувалися старі й нові храми, і Київ втратив більше половини своїх церков, — Андріївська церква встояла. І кияни пояснили це тим, що ніхто не ризикнув зруйнувати її і вивільнити джерело, оскільки знали — загине церква, і джерело затопить місто, і життя в Києві припиниться назавжди... Таке химерне переплетіння минулого і теперішнього часу, реальності та легенди зберегли це диво вісімнадцятого сторіччя, що вражає своєю життєвою стійкістю. Будемо сподіватися, що не за горами той день, коли ми зможемо знову ввійти до Андріївської церкви і поринути в її сонячну атмосферу, відчути плин часу під її склепіннями.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Должен ли Зеленский нести ответственность за то, что осознанно не увольняет коррупционера

Реклама
Реклама