Врятована Лавра

2009-12-04 12:29 521 Нравится 2

80 років тому спільним рішенням Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів України прийнято постанову “Про визнання колишньої “Києво-Печерської лаври” історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнський Музейний Городок”.

Саме завдяки цьому документу збережено для нащадків унікальний архітектурний ансамбль. Необхідно згадати славну когорту української інтелігенції, якій вдалося переконати тодішню владу прийняти таку постанову. Ідею перетворення колишньої Лаври на історико-культурний заповідник підтримали президент Всеукраїнської академії наук Липський, академіки Кримський, Павлуцький, Шмідт, Василенко, Біляшівський, професори Щербаківський, Ернст, Ляскоронський, Курінний і інші. Причетні до цього й Голова РНК України Раковський, керівник Комісаріату освіти Ряппо, музейний відділ Головнауки РСФСР на чолі з Троцькою. Навіть Секретаріат Київського губкому Комуністичної партії (більшовиків) України висловився за створення Музейного Городка на території верхньої частини Лаври, у якому запропонував розмістити наукові й музейні організації. Свій план дій мав лише Київський окружний виконавчий комітет, влаштувавши в Лаврі в 1923 році так зване інвалідне містечко. Всю територію намагалися перетворити в майбутньому на містечко для робітників київських заводів. У такій складній ситуації перебувала Києво-Печерська лавра 80 років тому.

* * *

На початку 1919 року тодішня радянська влада на Україні видала декрет “Про відокремлення церкви від держави й школи від церкви”. Саме із цього часу монастирі припинили своє існування. Усе церковне майно оголосили народним надбанням.

Лаврська чернеча громада перетворилася на нову церковну громаду, до складу якої ввійшли як ченці, так і парафіяни. Вони користувалися культовими спорудами Лаври лише кілька років. Наприкінці 1924-го органи Державного політичного управління виявили в підземеллях Успенського собору велику кількість прихованих від радянської влади цінностей. Знайдені документи про співробітництво з Денікіним. Все це було порушенням чинних законів і послужило приводом для розриву договору зі старослов’янською релігійною громадою. Культові споруди передали оновленій громаді, що складалася також із лаврських ченців і парафіян. Розгорілася боротьба двох громад, що не закінчувалася майже до повного припинення релігійної діяльності в колишній обителі. Ось деякі витяги із звернення старослов’янської громади в 1926 році до вищих посадових осіб України: “оновленці продовжують у Лаврі свою злочинну діяльність, дискредитуючи владу. Надбане століттями майно, що зберігається в стінах Лаври, кинуто на розграбування. Продаються чавунні плити, вивозяться дзвони, розкрадається начиння. Церковні споруди не ремонтуються...”

Більшість лаврських споруд на той час перебували у віданні Київського відділу соціального забезпечення, що в 1923 році влаштував у дев’яти корпусах інвалідне містечко. У Лаврі отримували житло як сімейні, так і самотні каліки, котрі стали інвалідами не тільки на фронтах імперіалістичної й громадянської воєн, але й на виробництві. Один із корпусів був заселений сліпими, більшість яких втратила зір в результаті газової атаки німців у період Першої світової. Не всі інваліди перебували на повному державному забезпеченні. Чимало з них змушені були якось виживати. Однак більшість претензій варто все-таки віднести до керівництва інвалідного містечка, що поводилося на колишній лаврській території як повноправний хазяїн і розпоряджалося майном на свій розсуд, часто конфліктуючи із церковною громадою й музеєм.

* * *

Що ж залишалося робити інтелігенції Києва? Дивитися й чекати, коли все повністю розпродадуть і знищать унікальні пам’ятки культури? У тій ситуації вчинили правильно — врятували для нащадків архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври. Необхідно згадати співробітників Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва й давнини за їхню неоціненну працю з порятунку культурних й історичних цінностей нашого народу. Не все їм вдалося зробити, зокрема не судилося відкрити Музей релігійного культу на території Софійського монастиря ще в 1919 році. Що в цьому було поганого? Духовний собор Лаври добровільно виділив близько 80 коштовних предметів для його облаштування. А роком раніше намісник Лаври пропонував тому ж Собору відкрити подібний музей у Лаврі. Тоді не склалося. В 1923 році Всеукраїнська академія наук і Київський губернський відділ освіти організували Лаврський музей культів і побуту. Одним з його засновників був Федір Морозов (за деякими даними, племінник патріарха Тихона). Допомагали музею ченці, частина з яких навіть перебувала в ньому на службі. Музей спочатку отримав у своє розпорядження лише невеликий корпус лаврського намісника.

В 1923 році Археологічному комітету Академії наук довелося рятувати від псування й розкрадання експонати Церковно-Археологічного музею і нумізматичну колекцію колишнього Мюнц-кабінету. Вони були передані в Лаврський музей. І це не реквізиція й не пограбування, як дехто каже, а порятунок культурних цінностей українського народу.

В 1922 році радянська влада почала широкомасштабну акцію з вилучення церковних цінностей для допомоги голодуючим в Україні й у Росії. Оскільки все церковне майно раніше оголосили народним надбанням, особливих проблем з його вилученням не виникало. За повідомленнями київських газет, реквізицією у Лаврі керував заступник наркома внутрішніх справ України Серафимов. До речі, він мав вищу духовну освіту, був добре обізнаний про цінності Софії й Лаври й всі свої знання застосував на ділі. Київська наукова й культурна громадськість безрезультатно протестувала проти вилучення коштовних предметів. Постраждав навіть Лаврський музей.

Релігійне життя на території Києво-Печерської лаври повністю припинено Постановою Секретаріату Президії ВУЦВК від 21 грудня 1929 року. Приводом стало вбивство у святій обителі ієродияконом Лаври Евладієм Чехуном за допомогою послушниці Києво-Фролівського монастиря Воронькової своєї коханки Паші Баришникової. Обуренню киян не було меж. Убивць позбавили волі на десять років. Засуджено було ще двох чоловіків, що проходили у справі як співучасники. Суд звернув увагу на численні публікації у пресі й звернення київської пролетарської громадськості з вимогою “закрити чорні гнізда розпусти, знищити лігвища контрреволюції, виселити дармоїдів з насиджених місць” і ухвалив порушити перед відповідними органами радянської влади питання про закриття Києво-Печерської лаври й Фролівського монастиря з виселенням з них ченців і монахинь.

Свою діяльність монастир відновив на початку 1942 року, під час окупації німецькими військами Києва, і закритий знову радянською владою майже через двадцять років, в 1961-му.

* * *

У чому заслуга музею? А у тому, що для людства збережено унікальний архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври. На її Верхній території був відкритий Всеукраїнський Музейний Городок, у якому діяло десять музеїв. Посилення національної самосвідомості українців не входило в плани правлячої партії. Отож багатьох музейників не тільки звинуватили в антирадянській діяльності, зокрема в збиранні предметів “попівщини”, а й репресували. Крім засуджених, були розстріляні директор Музейного Городка Багрій, науковий співробітник Егерт, реставратори Касперович і Кржеминський, парторг Граніт. Не витримавши допитів, у Лук’янівській в’язниці помер завідувач Музею України Потоцький. Розстріляна його дружина й помічниця Єлизавета Денисівна. І це далеко не всі відомості про трагедію.

У післявоєнний час співробітники Києво-Печерського заповідника докладали колосальних зусиль для відновлення зруйнованих корпусів Лаври й пошуку загублених музейних предметів. Багато що вдалося зробити, та й попереду чимало справ. Необхідно повернутися до ідеї відтворення Музейного Городка на Верхній території Лаври, реорганізувавши існуючий Національний заповідник. Зробити те, що не вдалося завершити музейникам 30-х років минулого століття...

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Вы уже переболели COVID-19?

Реклама
Реклама