ІІ
МЕЧ І ДУША
Чому на землі, яку обіймає
Єдине море,
Вітри ніяк не прийдуть до гармонії?
Імператор Сьова, 1941 р.
Дзен надав самураям найкращих якостей Воїна - відвагу, зневагу до смерті при артистизмі душі. Вмираючи, самурай відходив із життя усміхненим, без зайвого поспіху. Кодекс Бусідо каже: «Шлях Воїна – значить смерть. Коли на вибір є два шляхи, обирай той, що веде до смерті. кожного ранку думай про те, як треба вмирати. Кожного вечора освіжай свій мозок думкою про смерть. Хай буде так завжди». Свого часу автор цієї книги послідкував пораді Шляху Воїна, обравши завідомо смертельний шлях на придністровській війні і особисто переконався в істині Бусідо. Мало того, що я залишився живим, з честю вийшов з ворожого оточення, не потрапивши до полону – аргументом МОЄЇ ПРАВОТИ для румунів була МОЯ готовність зарізати себе, але не здатися.
Під «Шляхом Воїна» розуміється смерть. Але серця людські замкнені перед Істиною. Кожен, хто турбується про себе, теоретизує, маючи одне бажання: ВИЖИТИ. Але думка про те, що смерть, коли не переміг, даремна – огидна сама по собі. В смерті немає сорому. Смерть – головна обставина у житті Воїна. Найважливіша риса поведінки самурая: він дивиться на себе, як на мертвого, йому нема чого втрачати. Від своїх дій Воїн не чекає для себе нагород. При цьому він залишає волю дії й за іншими, вважаючи їх такими ж невразливими, як і він сам. Воїн шукає не певності в очах оточуючих, а невразливості у власних очах. Якщо твоя підсвідомість злилася з ідеєю Шляху Воїна, то будь певний – ти зумієш пройти по життю так, щоби будь-яка невдача стала неможливою і ти виконаєш свій обов’язок саме так, як його необхідно виконати.
Від загалу Воїн відрізняється тим, що він не просто готовий вмерти в екстремальній ситуації, але він її сам контролює – тобто створює ситуацію, яка вимагає його загибелі. Справжнє просвітлення і звичайне життя неподільні. Якщо воно не в тобі, то де? - у ХІІІ столітті це розуміли краще, ніж зараз. У ті часи були звичаї і закони, міри й числа, тіла й назви, вивчення і порівняння. За їх допомогою нижчі слугували вищим, але не вищі пасли нижчих. Це і є ієрархія, яка свідомо накинута на себе всіма прошарками суспільства, кожною окремою особою. Тоді суспільство стає єдиним організмом, НАЦІЄЮ. Без ієрархії, без провідної верстви Воїнів, суспільство перетворюється на отару, якій байдуже, хто її пасе і куди її женуть. Аби давали хоч трохи жерти.
Шлях Воїна – це свідоме обмеження своїх прав та бажань. Діти самураїв виховувалися у суворих умовах, які сприяли твердості духу, витривалості, самовпевненості - тобто рис, необхідних Воїнові. Якщо додати заняття військовими мистецтвами і гуманітарними науками, то стає ясним, що самурай з дитинства одержував спрямування на провідну роль у суспільстві. Навіть слугуючи все життя у даймьо, він міг наказувати, бо вмів підкорятися наказам, а розвинений науками мозок дозволяв йому посідати місце і серед вчених.
Ідучи Шляхом Меча, воїн був щасливий, коли міг застосувати у житті священне Вчення, міг дати добробут народу, коли тінню йому були великі вороги. При посвяченні в самураї, юнак проходив обряд ініціації – його ставили в екстремальні умови, а сам обряд символізував його смерть, як несвідомості людської. Після посвячення молодий самурай йшов з дому у «воїнські мандри», шукаючи собі у «паломництві самурая» слави у двобоях. Імена найкращих бійців знала вся Японія. Багато даймьо бажали прилучити їх до свого почту. Ім’я надавало можливості одержати посаду, мати свою школу фехтування, безперешкодно йти шляхом Бусідо і вести за собою інших. Ім’я накладало обов’язок бути кращим. І з дитинства воїни, виховані на старих лицарських романах, мріяли здобути своєму князю і собі слави; мріяли вмерти за Імператора. Так, у безлічі двобоїв, у війнах, вони ставали Воїнами. І до смерті не сходили зі Шляху Меча.
Виховання спокою духу (хейдзьо-сін) відбувалося за традиційною схемою Дзену – кожну мить учень був готовий до будь-якої несподіванки – від питання КОАН і до удару. Реакція мала бути миттєвою. Майстер меча мав бути вислизаючим, як істина Дзен; він мав загорнути себе в коан. А в коан – при усвідомленні абсурдності питання і відповіді на нього – виникав спалах над свідомості – стан саторі – який ширяє над нерозв’язуваним питанням. Світ знов стає цільним. Слідом за станом саторі сама собою приходить відповідь.
Духовні вправи невід’ємно пов’язані з фізичними. Для Дзену абсолютно неприйнятна будь-яка симетрія. Дзен – шлях до психосинтезу, до відбудови духовної цілісності людини. Кендо врівноважує спостерігальний (споглядацький) характер (момент) Дзену; людина, яка пройшла навчання у справжнього майстра бою, готова до життя не лише у фізичному плані виживання, але і в суто психологічному житті – це Лицар без страху й докору. І треба знаходити радість навіть у дрібницях існування. Цьому теж вчить Дзен, не розмінюючись все ж таки на дрібниці.
Медицина також допомагала пізнати істину. В Японії практикувалося профілактичне припалювання точок чженьцзю терапії. Особливою повагою у лицарів – самураїв користувалася точка «божественної рівноваги». Від припалювання моксою на її місцезнаходженні були шрами. Зовнішнє спрямування енергії, врівноваження ІНЬ та ЯН теж позитивно впливало на стан душі.
Накази зверхників виконувалися за будь-яку ціну, бо виконання наказів (за одержаною звичкою) ставало медитацією. На полі бою самурай не просто бився з ворогом, він спілкувався з Верхніми сферами, з небожителями. Набуті знання вели його меч із Порожнечі, в Порожнечі меч і зникав, залишаючи після себе розрубані навпіл тіла. Бо життя – це миттєва неприємність, а благом можна назвати як те, що дає насолоду, так і те, що визволяє від страждань. Тут мають присутність два фактори. Недарма патронесою Шляху Воїна є бодхісаттва Мондзю – її ім’я майже співзвучне зі словом «щастя» - МАНДЗІ. І зображувалася вона з мечем у правиці, лівою ж тримала сувій із сутрами. Ієрогліфом до слова «мандзі» є сварга, повернена праворуч.
Взагалі, поєднання меча і душі увійшло до свідомості самурая як належне, як аксіома буття. «МЕЧ – ДУША САМУРАЯ» - це старе прислів’я зараз має ще більше сенсу і змісту, ніж раніше. Бо людські душі зіпсовані сучасною зброєю – якийсь недолюдок може натиснути кнопку, і в тисячах кілометрах від нього на попіл обернуться міста разом із усіма мешканцями. Але меч – це зброя не для слабкодухих. естетичне відчуття від вірно проведеного удару дорівнює естетиці від детального розглядання картини великого майстра. Мить, коли катана входить у вороже тіло – це є акт творчості. руйнівна сила перетворюється на утворювальну. І це теж є - медитація ДІЇ. Естетика смерті додає трохи моторошної насолоди сенсу життя. Відігнати останню тінь жаху від душі - кінцева мета Воїна. Коли воїн понад усе ставить виконання завдання, він стає надлюдиною, мобілізуючи всі внутрішні резерви. Тоді Небо само допомагає йому, і його вороги тануть під мечем самурая, як роса на сонці. Головне – не роздумувати, треба злитися з Порожнечею і діяти, виходячи саме з цього. Самому стати всеобіймаючою Порожнечею. Тебе нема – є лише МЕЧ. Порожнеча – твій дух. Все інше – ілюзія. МАЙЯ.
Почуття власної гідності, відчуття виконуваної провідної ролі, надавали самураям відповідну шляхетну манеру поведінки. Ця манера властива суспільствам, які мають про-відною верствою АРИСТОКРАТІЮ ДУХУ. Там, де аристократія сповзає до болота меркантилізму, коли міх бульби починає важити більше, ніж слово честі – ось там зникає не лише провідна роль аристократії, там виникає потреба замінити «аристократів» на більш діяльних буржуа та ремісників.
Душа самурая віддана лише мечу. Меч розв’язував багато з виникаючих перед Воїном питань. Вправи з мечем на тренувальному майданчику вносили в душу самурая спокій і розуміння природи речей. Поезія, образотворче мистецтво і церемоніал допомагали увійти до стану саторі, щоби знаходитись у ньому як можна довший час. Натхнення – це теж саторі. Все, що робиш з натхненням – священне. Церемоніал, на стороннє око складний і безглуздий, був одною з езотеричних відмін, за якими Лицарі впізнавали один одного. Порушення церемоніалу часто тягло за собою переведення порушника з касти Воїнів до нижчої касти. Традиційність поведінки, здоровий сенс стародавнього ритуалу, налаштовували воїна на хвилю, коли серця спільників б’ються в одному ритмі, коли не треба слів, коли спілкування йде на рівні телепатії. Дзен пропонував надлюдські можливості, вимагаючи від суб’єкту лише терпіння. Без вкладання усієї душі, всі вправи будуть безсенсовим мавпуванням, шкідливим для здоров’я і самої душі. Тільки надпотужний духовний зрив робив самурая митцем всього, до чого він докладав рук. І бажання досягти сяючої вершини.
Жодних компромісів із власним сумлінням у самурая не було і не могло бути – коли починає вагатися багатоніжка, якою ногою їй ступити, це призводить до її унерухомлення; коли ж людина намагається одурити свою душу, то душа відторгає людину. Або ВСЕ, або – НІЧОГО, це головне правило, коли починаєш формувати себе. Через Дзен, через відчуття кастовості, через церемоніал – встановлюється НАДОСОБЛИВІСТЬ. Через безкінечні тренування, важкі і виснажливі, ставав ВОЇН. Стати самураєм в Японії означало – СТАТИ НАДЛЮДИНОЮ. Не вважався самураєм той, хто вмів лише вправно працювати зброєю – самурай повинен бути розквітлим квітником всіх мистецтв. І тоді – спокій брав за оселю його душу і наставала гармонія людини, природи і Всесвіту. Бусідо кликав до поєднання душі із космічними ритмами, але прилучав до цього і тіло. Меч був душею самурая, а самурай – душею меча. Так ставала провідна верства. Провідна верства формувала Націю. Нація боролася і перемагала. Перемоги надавали можливості для розвитку. А розвиток затверджував Націю на землі.
Без боротьби НЕМАЄ розвитку. Застій веде до загибелі. Нація, яка покірно сприймає доказ дією, засуджена до кривавої долі, бо її ґвалтують усі, кому лишень не лінь цього зробити.
Ті, хто має відчуття власної гідності; ті, кого не задовольняє стан суспільства; ті, хто прагне дії, а не пашталакання – повинні об’єднатися і скласти кістяк Нації – її провідну верству. Як свідчить історія, провідниками можуть бути лише ВОЇНИ, бо розум їх спокійний, а сумління чисте – на відміну від книжкових хробаків, які беруть під сумнів і саме своє існування, вбачаючи в ньому провину перед тими, кого треба надихати до гідного життя власним прикладом. Хробаки на сонячному сяйві нежиттєздатні, їх справжнє місце – у норах!
