Київська археологія

2009-12-03 10:08 12 881 Нравится 4

хоча вона для самих археологів, що нині працюють в Десятинному провулку на місці майбутньої новобудови-висотки, не є несподіванкою, однак сам факт - «щось старовинне знайшли!» - мов магнітом, притягує і пресу, і обивателів на місце розкопок. Свіженькі дірки в огорожі можна сприймати як незаперечне свідчення неабиякої цікавості до цієї знахідки.

Між тим, поки що ні влада, ні фахівці не вирішили, як розпорядитися цим археологічним багатством. Наскільки нам стало відомо, після свят має відбутися засідання спеціальної комісії, за участі, зокрема, й представників Мінкульту, яка вирішить долю пам’ятки. Адже знову ховати ці стародавні підмурки – тільки тепер під сучасною будівлею – якось нецивілізовано.

Втім, у нас все можливо, на жаль. Он якось біля самого підніжжя Замкової гори, зауважив на звичайному будівельному паркані свіжого зеленого фарбунку напис: «реконструкція», а в дужках значно меншим шрифтом — «садиба ХІХ ст.». Проте, коли з-за брами виїхала вантажівка, перед очима відкрилася приголомшлива картина кратера будівельного котловану. З середини сторчали вуса арматури, призначені для майбутнього залізобетонного каркасу. Ось, така, шановне панство, «реконструкція»…

Отже, цю історичну споруду, якою б ветхою та кострубатою вона не була, зруйновано «до основанья, а затем…». Кілька днів тому на власні очі переконався, що на її місці повстав «новодєл» з претензією на класику зі склопакетами. Проте, мова не про архітектурну еклектику. Про смаки, зрештою, не сперечаються. Усе набагато гірше.

Реконструкція — не реставрація. Такі будівельні роботи не передбачають погодження з археологами, які за законом вправі призупинити діяльність підрядника у разі виявлення на місці будівництва цінного історико-культурного надбання.

Залитий армованим бетоном фундамент десь на Подолі, Лук’янівці та Володимирській гірці практично назавжди поховає щонайменше два археологічні шари древнього Києва: шар XVIII-ХІХ ст., коли будувався модерний Київ, та, що головне, шар Х-XVII ст., який зберігає свідчення про побут та світогляд наших далеких предків.

«Чи не кожна будівля на щільно заселеному київському Подолі XVIII ст. будувалася на фундаменті своєї ветхої попередниці, зокрема, на мурованих фундаментах церков давньоруського часу», — каже київський археолог Віталій Козюба.

Старі церковні фундаменти були ще досить надійними підвалинами для будівництва навіть ХІХ ст. Якщо їх розбирали, то нерідко використовували матеріал, а часто й мозаїчні оздоби за призначенням. Приміром, в одній «старорежимній» садибі на Ярославовом валу (нині на місці ринку) з решток мозаїки, що нею прикрашалася підлога церкви ХІІ ст., було викладено розкішний камін.

Як сховати «депозити»

Єдино, чого досі не виявлено в археологічних шарах нижнього Києва, то це давньоруських скарбів. Очевидно, кияни мешкали, торгували, розвивали «малий і середній бізнес» на діловому Подолі, проте воліли зберігати свої «депозити» високо на горі, у підмурках та околицях княжого городу та Десятинної церкви. Принагідно додам, що на розкопках у Десятинному провулку, про які ми тут вже згадували, якраз чого нема, так це скарбів!

Хоча, справді, три чверті київських скарбів знаходили на старокиївській височині, переважно на території великокнязівського дитинця. Не виключено, що в Десятинній церкві знаходилися схрони заможних київських купців та бояр — щось на зразок середньовічних банківських сейфів. Справа не в сакральності споруди, якій ладні були «довіряти» городяни. У часи, коли міста складалися майже виключно з дерев’яних побудов, муровані храми — та ще й князівські усипальні — були найнадійнішим місцем для зберігання фамільних скарбів та цінних хартій, договорів, дарчих, кабальних тощо.

Щоправда, пережити час і дочекатися свого археологічного відкриття ці скарби могли лише у разі, якщо місце їхнього зберігання було поховано під руїнами споруд або земляними зсувами. Якщо ж скарбові «пощастило» врятуватися від пожежі, повені чи іншого стихійного лиха, він рано чи пізно ставав надбанням мисливців за чужими заощадженнями. І заговори, прокльони та інші магічні санкції тут, як показує досвід, зазвичай не діяли. Так, до нас не дійшло жодного не потривоженого князівського поховання, а причина — всюдисущі мисливці за коштовностями.

Без поживи не полишав Київ жоден середньовічний загарбник. Все, що тільки можна було винести чи вивезти з собою, прибрали до рук 1169 року дружинники Андрія Боголюбського, 1240 р. ординці хана Батия, 1651 р. гайдуки литовського гетьмана Януша Радзивілла. Дещо перепадало й місцевим шукачам. Протягом кількох століть вони знаходили на Володимирській гірці своє невеличке «Ельдорадо». Чи не найвідомішим з таких мисливців на скарби був відставний поручик Олександр Аннєнков. Саме йому поталанило свого часу зробити найсенсаційнішу знахідку саме біля фундаменту Десятинної церкви.

Київський «Шліман» у пошуках «Трої»

Біографія Аннєнкова — це історія авантюриста, з якого при нагоді можна було б списати образ Голохвастова. 1820 року його — відставного поручика — у буквальному сенсі вислали під духовну опіку до Києва та позбавили помістя в Орловській губернії за знущання з кріпаків (було й таке!). Каяття Аннєнкова — справа темна, хоча саме покутою він пояснював свою діяльну участь у відбудові древньої Десятинної церкви.

«Меценат» відразу відчув запах поживи й у короткий час скупив півтора гектара пустиря біля руїн Десятинної. Земля тут була, як не дивно, набагато дешевша, ніж на міщанському Подолі. На додаток, тут був покинутий цвинтар XVI-XVII ст., і проста неба валялися безліч людських кісток. Відтак селитися тут було не багато охочих.

Проте, Аннєнков відчував поклик фортуни. Під час земляних робіт йому таки поталанило натрапити на два скарби, приховані у старовинних похованнях. Як довів на початку ХХ ст. археолог Дмитро Мілеєв, Аннєнков перерив траншеями мало не всю територію довкола Десятинної, об’явивши свою бурхливу діяльність цілком археологічними пошуками «київської Трої» (за півстоліття до відкриття самої Трої)…

Точну цінність скарбів, які вдалося віднайти Аннєнкову у старокиївському глиноземі, встановити неможливо. Ще за життя він промотав та програв у карти все своє «археологічне» надбання. Частина коштовностей деякий час ще перебувала в родині Анненкових у їхньому помісті на Полтавщині. Його діти засівали огород золотими колтами та прилаштовували срібні гривні під собачі ошийники. Кілька старовинних монет згодом виявили навіть у криниці. Більша частина скарбу потонула у приватних колекціях. Лише крихти потрапили до рук науковців. Саме же Аннєнков не лише не збагатився, а й коротав вік у борговій в’язниці.

Скарби реальні й легендарні

Протягом ХІХ ст. київські газети раз-по-раз сповіщали про гучні знахідки, проте скарб Аннєнкова був справді найбагатшим. Після скасування кріпацтва до Києва вирушали цілі експедиції з навколишніх сіл, озброєні кирками й лопатами, саме в пошуках «археологічної» поживи. Хоча сутички з міською жандармерією (судячи з повідомлень тогочасної преси) часто нагадували цілком сучасний «екшн», для багатьох чорна археологія стала майже родинним промислом.

Однак, по-справжньому сенсаційні скарби, як виявилося, ховалися не в землі, а, де б ви думали? — на хорах Успенського собору Києво-Печерської лаври. Саме там під час реставрації 1898 р. вдалося натрапити на тайник із 270 кг монет та коштовних прикрас. Здогадно, це була таємна монастирська казна XVII ст. В найзаможнішого київського монастиря були вагомі мотиви для надійного приховання своїх «депозитів».

Влада в Києві з середини XVII ст. змінювалася надто часто. Спочатку місто зайняла козацька армія гетьмана Богдана Хмельницького, який зробив своєю ставкою саме Лавру. Вже за два роки містом оволодів великий Польний гетьман князь Януш Радзивил, який сформував зі своїх гайдуків цілий пошуковий загін для цілеспрямованого пошуку скарбів у відвойованому місті. До підписання Андрусівського миру 1667 р. Київ залишався прифронтовим містом, розмінною монетою у переговорах між Річчю Посполитою та московськими воєводами, а, отже, про спокій та «інвестиції» годі було й думати.

Під час Північної війни (1700-1721), коли Карл ХІІ несподівано рушив на лівобережну Украйну, Київ також опинився в зоні бойових дій. Не виключно, що напередодні свого демаршу, гетьман Іван Мазепа наказав лаврському начальству надійно приховати свої скарби, які перебували нерухомим «депозитом» у Печерському монастирі. Після поразки Мазепи під Полтавою 1709 р. про скарб опального гетьмана, а, отже, «колабораціонізм» лаврської адміністрації вирішили просто призабути.

Страшна пожежа в Києві 1718 р. знищила частину будівель Верхньої лаври, зокрема, монастирський архів, який розміщувався у дзвіниці. Можливо, саме таким чином сліди монастирського скарбу були остаточно заплутані.

Виявити тайник поталанило лише наприкінці ХІХ ст. під час капітальної реставрації собору. У скарбі знаходилося 6184 золотих монет XV-XVIII ст. сумарною вагою 26,6 кг и 9895 срібних вагою 267 кг, зокрема, римський медальйон імператора Констанція ІІ (337-361). Невдовзі на одному з київських аукціонів був проданий надзвичайно рідкісний медальйон імператора Константа (337-350), який, вірогідно, також походив з лаврського скарбу.

Так чи так, гучна лаврська знахідка збурила в Києві нову хвилю відчайдушних пошуків древніх скарбів, а водночас і хвилю легенд і міфів про скарби Мазепи, Полуботка та інших постатей з трагічною та романтичною долею. Шукають ці скарби й досі…

Старокиївське «Ельдорадо»

Найпродуктивнішими у всі часи були пошуки в околицях Десятинної церкви. На невеличкому клаптику в 10 га була розшукано більше половини усіх київських скарбів давньоруської епохи. Останній скарб на цій ділянці виявлено археологічною експедицією 1939 р. під керівництвом Михайла Каргера. Глечик з монетами та срібними прикрасами був прихований у ямі, вочевидь, крипті, влаштованій під центральним нефом.

У 1955 р. під час розкопок по вул. Володимирській, 7/9 було виявлено житло ХІІІ ст., у якому біля печі знаходився глечик із золотими колтами, браслетами та каблучками. Через кілька десятиліть на протилежному боці вулиці виявлено новий скарб, який так само був захований не пізніше 1240 р. Обидві знахідки становили неабиякий внесок у науку та наші уявлення про давньоруський побут.

Найцікавішу за останні роки знахідку вдалося виявити у 1998 р. фахівцям Інституту археології НАН України під час обстеження фундаменту по вулиці Володимирській, 12. На глибині 2 м від сучасної поверхні було виявлено 378 одиниць атрибутів побуту. Серед останніх мідний водолій у формі півня. Частина водолія піддалася сильній корозії через перебування в огні. Вчені датували знахідку першою половиною ХІІІ ст. Місце походження достеменно встановити важко, проте більшість датованих аналогів виконані саме у Нижній Саксонії.

Біля водолію знаходилося орнаментоване блюдо роботи рейнських майстрів початку ХІІІ ст. Таке саме було виявлено наприкінці ХІХ ст. на вул. Трьохсвятительській. Оскільки мідь на всьому просторі Русі не добувалася, вироби з міді становили виключно предмети «імпорту». Це була справжня розкіш, яку могли дозволити собі далеко не пересічні кияни.

Доля цього скарбу видається археологу Сергію Клімовському доволі неординарною: «Скарб, вочевидь, було перепоховано того ж 1240 р. Проте, прикмети схрону невдовзі були знищені, бо місцевість по вулиці Володимирській наново забудували вже по весні 1241 р. Тож, пролежали 10,6 кг міді в землі аж до наших днів».

Не менш цінний скарб було виявлено 2004 р. археологами Михайлом Ієвлевим та Аркадієм Козловським у підмурках будинку по вул. Велика Житомирська 2-а. Це були півкіло золотих прикрас давньоруського часу, прихованих під сподом садиби в околицях Федорівського монастиря.

Справжній казус стався 1997 р., коли без нагляду археологів по вул. Володимирській здійснювалися земляні роботи з метою поглиблення фундаментів будівля посольства Узбекистану. Будівельники випадково натрапили на скарб срібних ювелірних виробів давньоруського часу та вирішили реалізувати їх… кому б ви думали? — археологам старокиївської експедиції, яка працювала поруч у Рильському провулку.

«Це був, радше, казус… На скарб натрапили не чорні археологи, і це врятувало знахідку, — згадує археолог Олександр Сиром’ятников. - Після нетривалих переговорів з вказівкою на адміністративну відповідальність вдалося таки обміняти практично всю знахідку на добру закуску й випивку, а в якості компенсації робітникам виділили пару полтинників ХІХ ст., придбаних поруч на блошиному ринку. Хоча згодом у пресі цей випадок набув неабиякої містифікації».

Проте, така ситуація є винятком. В останні десятиліття київські будівельники та монтажники водопровідних колекторів раз-по-раз натикалися на рештки стародавніх схронів. Те, що не було знищено ковшем екскаватора, зазвичай, розходилося по руках, а згодом за безцінь викидалося на блошині ринки. Якщо за радянські часи за приховування «державного історико-культурного надбання» порушникам загрожували не лише адміністративні, а й кримінальні санкції, а гарантовані 25% були такою собі «синицею в руках», то в останні часи левова частка археологічних прикрас та монет позбавлена навіть шансів потрапити до рук археологів.

Справа не лише у кризі. Наукові експедиції вже багато років практично не фінансуються, за винятком суто «господарських» замовлень (як-от нинішні розкопки князівського палацу у Десятинному провулку). Натомість, за виявлення скарбу на державній території нині передбачається винагорода від 20 до… одного відсотка. Скільки саме, залежить від сумарної оцінки скарбу, яку визначає, хто б ви думали? — Державна податкова інспекція.

Що на ринок, що у музей

Дедалі більша реальність побачити щось ексклюзивне з київських надр є на аукціонах типу Sotheby’s або на вітчизняних «блошиних ринках». Саме на останніх все ще можна виміняти шматочок старовинної чеканки «за пляшку». Відтак скарби опиняються в приватних антикварних салонах. Жодного «паспорту» на ці старовинні коштовності, як правило, немає. Позатим, їхня реставрація здійснюється не конче фаховими реставраторами.

«У значній кількості випадків історичний облік старовинного артефакту назавжди втрачається на догоду комерції», — зазначає київський археолог Олексій Комар.

Є, зрештою, ще одна сторона медалі. Навіть коли реставрація предметів старовини відбувається на належному фаховому рівні, їхнє приватне колекціонування не є цілком легальним з точки зору закону про охорону національної культурної спадщини. За приклад може правити остання виставка історичних коштовностей з приватної колекції «Платар» у Варшаві в квітні 2009 р. З боку світового археологічного співтовариства вона вже викликала неабияке обурення, позаяк більшість експонатів колекції мали нелегальне походження. Проте, це окрема історія…

Інтенсивність виявлених скарбів в останні роки аж ніяк не зменшується, незважаючи на порушення археологічних шарів Києва через стихійну забудову історичного центру міста.

«Те, що потрапляє до рук археологів — лише дещиця того, що розтаскується з-під фундаментів старокиївських садиб або знищується ковшем екскаватора під час так званої реконструкції історичної частини Києва, — каже заступник директора Інституту археології НАН України Гліб Івакін. - Доступ археологів до більшості об’єктів сьогодні, переважно, суто формальний, жодного впливу на перебіг будівельних робіт вчені не мають, і шансів осягнути матеріальний світ давньої Русі стає дедалі менше».

І хоча Закон «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» попереджає, що підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення робіт археологічних об’єктів зобов’язані повідомити про це державний орган охорони пам’яток і зупинити подальше ведення робіт (ст. 35), суворе дотримання законодавства, насправді, трапляється лише в поодиноких випадках. Чинне законодавство просто не містить жодного механізму впливу на порушників. Та й юридичний штраф за порушення припису — до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — сума сміхотворна у порівнянні з будівельними інвестиціями та потенційним відкриттям «київської Трої».

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

Будете делать прививку от COVID-19, когда она появится в свободном доступе?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама