Боргес в оповіданні «Безсмертний» розглянув
метафору «Міста безсмертних» - загубленого в пісках полісу, збудованого
міфічними напівлюдьми–напівбогами. Боргес - песиміст у тому, що стосується
розвитку культури і цивілізації, тому Місто у нього - метафора до всієї культури
людства.
Мені ж, як жителю столиці, боргесівське Місто видається схожим на
образ інфраструктурного колапсу, про який нині говорять опоненти міської влади і
Леоніда Черновецького особисто. До речі, подекуди, на песимістичні прогнози
звертають увагу і ті, хто «конструктивно співпрацює» з владою в Києві. Недарма
ж, наприклад, депутат Київради Олександр Пабат, окрім гламурних тусовок і
засідань Київради, відвідує прес-конференції штибу «Проблема урбаністичної кризи
в Києві».
Та й архітектори б`ють на сполох. Кажуть, що там, де мав стояти
завод чи склад, інвестор побудував житловий будинок. Там, де мала бути школа –
стоїть БеЦе, тобто бізнес-центр.
І навіть там, де мали б бути прокладені каналізації, вже щось
набудували! А я думаю – і чого біля «Сільпо» на Контрактовій штиняє міазмами з
каналізаційного люка?
Дивлюсь на моє місто й розумію, що щось тут не те. Скажу, що
повиростала еклектика і несмак, засміють – мовляв, занадто розумний. Скажу, що
недоцільно от так будувати, бо скоро вільного метра в історичному центрі не
залишиться, заперечать, що, мовляв, відбувається доповнення середовища сучасними
формами, які «органічно, автентично й абсолютно по-європейськи» вписуються в
ландшафт. Тож дяка богові-інвесторові, що він дає гроші на все це.
А я перечитую в автомобільних пробках Боргеса і дежа-вю отримую. І
про богів, і про Безсмертних, і про «еклектику»...
Герой того оповідання довго діставався легендарного Міста
Безсмертних, шлях його пролягав через землі троглодитів – божевільних і диких та
водночас жалюгідних істот, оселями яких були брудні печери понад замуленою
смердючою рікою. Ці землі і межували з казковим Містом. Вийшовши печерним
лабіринтом на поверхню, герой оповідання...
...«побачив себе на маленькому майдані, точніше навіть у
внутрішньому подвір`ї. Це подвір`я було оточене одним-єдиним будинком
неправильної форми і неоднакової в різних своїх частинах висоти, з різного штибу
банями та колонами (...)
Спало на думку, що така старовина (хоч і є в ній щось страхітливе
для людських очей) – не інакше, як справа рук Безсмертних. Спершу обережно,
потім байдуже, а потім – з відчаєм я блукав сходами й переходами цього
внутрішнього палацу (...) Цей палац – творіння богів, подумав я спершу. Але,
оглянувши незаселені покої, поправився: боги, що збудували його, померли. А
помітивши, наскільки він незвичний, я мовив: боги, що звели його були
божевільні. Мовив я це – знаю напевно – з незрозумілим осудом, ледь не мучений
совістю, не стільки відчуваючи страх, скільки розумом осягаючи – наскільки
побачене мною жахливо. До перших вражень додались нові: відчуття його
безмежності, потворності та повної безглуздості. Я щойно виліз з темного
лабіринту, але Місто Безсмертних вселило в мене жах і відразу. Лабіринт робиться
для того, аби заплутати людину; його архітектура, перенасичена симетрією,
підкоряється цій меті. А в архітектурі палаців, які я оглянув, як міг, мети не
було. Куди не кинь, коридори-безвиході, вікна, котрих не можна дотягтись,
розкішні двері в крихітні комірки чи глухий підземний лаз, неймовірні сходи з
вивернутими зовні сходинами і перилами. А були й такі, що ліпились в повітрі до
монументальної стіни і помирали через кілька прольотів, нікуди не ведучи
(...)
Один лиш факт того, що це місто продовжує бути, загублене в
потаємному серці пустелі, заражає минуле і майбутнє і кидає тінь на зірки. Поки
воно існує – ніхто в світі не пізнає щастя і сенсу існування (...)
Все з`ясувалось того дня. Троглодити і виявились тими
безсмертними»...
Тяжко мені, сучасному, не бути троглодитом в місті, де правлять
«безсмертні» - «величні» і благословенні «богами». Але хто сказав, що «смертний»
означає слабкий?! І не факт, що безсмертне моє місто вічно належатиме оцим
«безсмертним»!
