Життєопис Григорія Савича Сковороди

2011-12-14 01:21 2 854 Нравится

Життєопис Григорія Савича Сковороди

Життєопис Григорія Савича Сковороди складали письменники, історики, філософи, а також із різноманітних переказів творила привабливий образ поета-любомудра багатюща поетична уява народу. Із уст в уста, із книжки в книжку передавалися оповіді про Григорія Сковороду, в якому вражає його гідність, принциповість і рідкісний дар гармонії слова і діла.

Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести епіскопська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.

Коли пізніше Білгородський епіскоп Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь—виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь — сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений».

Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Івінівці на Харківщині (нині – село Сковородинівка Золочівського району).

Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,— була його відповідь. Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття — кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній долі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.

Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу — зараз встановити важко. Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Це зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські та художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з кваітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду...

- згадував Тарас Шевченко.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Шкільна поезія – Різдвяні і Великодні пісні – доповнювалися народними величальними піснями, щедрівкми, колядками, гаївками, купальськими і русальськими піснями. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Ще в 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об’єднав Київську братську школу зі школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум, який з 1694 року став називатися Київською академією. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад України та всього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга і Москви, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції і Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. Вони працювали в школах і колегіумах, в російських посольствах майже всіх країн, запрошувались для роботи професорами у вищі школи Сербії, Угорщини, Чорногорії.

В 1738 році перед брамою Київської академії зачудовано зупинився Григорій Сковорода. Йому випало щастя тут вчитися. Він був солістом академічного хору і відзначався в науках, але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року “Про набір співаків у двірську капелу” дев’ятнадцатирічний студент стає “придворним уставщиком”, тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Співаки і музиканти набиралися з України. 1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не захотів знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.

У 1745 році як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство до Угорщини за токайськими винами для царського двору. Та досить було дістатися за кордон, як Сковорода взяв до рук ціпка і пішов вивчати Європу: “Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді”. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Він слухав лекції знаменитих німецьких професорів, в тому числі І.Канта, вивчав різні філософські системи і життя людей, зіставляючи його з життям в Україні.

Восени 1751 р. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, з якою розпрощався через два роки, але залишився назавжди “студентом”. В 1753 р. працював у згадуваному Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір — "Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной". Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.

Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю.

Найвідоміші твори Григорія Сковороди – це збірки "Сад божественних пісень", "Байки харківські", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", "Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", "Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", "Боротьба архістратига Михаїпа зі Сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка Біса з Варсавою", "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Діалог. Назва його — Потоп зміїний" та інші філософські твори.

Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення.Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов’язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.

Розв’язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.

ДОБРИЙ І ВСЮДИСУЩИЙ ДУХ 3 ГРУДНЯ 2002 РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 280 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ САВИЧА СКОВОРОДИ

Володимир Стадниченко

«Дзеркало тижня» №13,

Григорій Сковорода йде від колегіуму на берег Лопані

Сковородинівського дуба в селі Сковородинівці

Заступник директора

Історичного музею Олеся Івах біля пам’ятного знака на місці колегіуму

Покровська церква при Харківському колегіумі

Григорій Сковорода йде від колегіуму на берег Лопані

Ім’я нашого перворозума Григорія Сковороди ми більше

й тісніше пов’язуємо з полтавською землею — козацьким містечком Чорнухи,

де він народився, зі стольним градом над Дніпром — Києво-Могилянською

академією, де вчився спудей Григорій, із древнім Переяславом, де молодий

викладач спробував поламати старі канони піїтики, із північною

столицею — Санкт-Петербургом, де альт Сковорода співав у придворній

капелі, із селом Кавраєм на Черкащині, де поет заклав «Сад божественних

пісень», і навіть із угорським виноградарським містечком Токай, звідки

жадібний до новітніх знань юнак робив неодноразові мандрівки

до університетів Європи. І це справедливо. Адже за роки, проведені в цих

місцях, Григорій Сковорода сформувався як поет, музикант, філософ,

педагог, як людина українського бароко.

Але несправедливо те, що далеко не повною мірою ми осягли

другу половину життя Сковороди, яку він провів на Слобожанщині —

в Харківській губернії, в сусідніх російських Білгороді, Курську, Орлі

та навіть у південному Таганрозі. А тим часом сучасники Сковороди,

мешканці Харкова, містечок, сіл і хуторів Слобідської України вважали

мандрівного просвітителя своїм земляком, бажаним гостем у кожній оселі —

і в поміщицькій, і в селянській. Добрий і всюдисущий дух Сковороди

одразу ж вловлюєш і в нинішньому, економічно переломному, політично

вразливому Харкові. Відчуваєш на дотик серця скрізь і всюди, де мені

довелося побувати, йдучи слідом за Сковородою.

І я сподіваюся, що пропонований читачеві документальний

нарис доповнить мої публікації про Григорія Сковороду в газеті «Дзеркало

тижня» за 22 липня, 7 жовтня 2000 року, 10 лютого, 19 травня, 9 червня,

25 серпня, 1 вересня 2001 року і за 26 січня 2002 року.

Спудеї любили

професора Сковороду

Час завжди триєдиний. Зліва направо, з учора в сьогодні, з минулого

в сучасне пливе маятник старовинного годинника. І навпаки. Час втрачає

початок, стишує хід у майбутнє — подієва хронологія проявляється

одномоментно в уяві, в дійсності, в слові…

Так думав поет Іван Перепеляк, ступаючи на сходи станції метро

«Радянська», як раптом почув позаду цокіт копит об недавно покладену

бруківку. Мимоволі озирнувся: з боку Гостиного двору на Ярмаркову площу

у напрямку Сумської (певно, єдина вулиця в Харкові, що не міняла

за триста років своєї первісної назви) в’їжджала підважена високими

ресорами лакована карета, запряжена четвериком, — і напроти тінистої

купини зелених дубів коні зупинилися.

Покровська церква при Харківському колегіумі

Іван Перепеляк не міг не повернутись із метро назад — у час, близький

йому до рисочки: він саме завершував свою сковородинівську поему. Коли

перетнув площу, то став свідком неспішної розмови двох чоловіків: одного

в довгополій киреї з непокритою головою, другого в гаптованому золотою

ниткою мундирі з розкішними еполетами. У першому одразу ж пізнав

Григорія Сковороду, якого на Харківщині знали в обличчя. У поважності

і повновидді другого вловив схожість з енциклопедійним портретом

харківського губернатора Євдокима Олексійовича Щербиніна.

Прислухався. Губернатор, начувшись про життя Сковороди «вільне, без

служби», запитує: «Чесна людино! Чому не прихилишся до якогось відомого

стану?»

Відповідь мандрівного філософа Іван Перепеляк виклав поетичним рядком:

Бо ми конаєм в круговерті суєти,

Бо все шукаєм, хто хомут на шию

Накине. От що значить — люди!

Багато з них втіка від хліборобства,

Щоб до посад всіляких примірятись,

Хоч ті для нас нітрохи не підхожі,

Хоч несолодкий неприродний труд…

Губернатор, відвівши Сковороду від гурту, що оточив їх, зацікавлено

перепитав: «Але, друже мій, можливо, ти маєш здібності до іншого стану,

корисного в повсякденні, але звичка, думка, упередженість…»

Уже після зустрічі, за робочим столом, Іван Перепеляк так записав слова Сковороди у відповідь:

Що ж… Світ наш схожий на театр,

Але щоб добре грати у театрі —

Роль треба обирати відповідну.

Не за велику роль артиста хвалять —

За те, що добре виконав її,

Хоч і маленька може вона бути.

Я над своєю роллю на житейській сцені

Багато думав і таке побачив,

Що іншу роль я ліпше не зіграю,

Як тільки роль маленької людини.

Таку стезю от я собі й обрав,

Іду по ній і зовсім не шкодую…

Несподівана зустріч Григорія Сковороди, Євдокима Щербиніна й Івана

Перепеляка трапилася через п’ять років після приходу Сковороди

на Слобожанщину, в Харків. І вона матиме своє продовження…

А зараз ми поспішаємо теж втрьох: автор цих рядків, Іван Перепеляк

і заступник директора Історичного музею Олеся Івах —

до Спасо-Покровського монастиря, при якому в старожитні часи був

заснований перший на Слобожанщині колегіум. Я знав, до кого звернутися,

щоб разом повторити шлях студента Києво-Могилянської академії Григорія

Сковороди до Харківського колегіуму.

Олеся Івах закінчила десятирічку в селі Грунь, на батьківщині Остапа

Вишні, далі — історичний факультет Харківського університету, потому

вчительство у школі, аж поки не зрозуміла, що її рідний дім, її,

за Сковородою, «споріднена праця» в історичному музеї. На роки

занурилася у музейні фонди, перебрала оком кожен документ, руками —

кожен експонат. Відтак записи у трудовій книжці: вчений секретар,

завідуюча відділом охорони пам’яток, і ось уже чотири роки Олеся

Дмитрівна — заступник директора з наукової роботи.

Сковороду знає не тільки з архівних джерел, його трактатів

і поетичних творів. Вона щодня віталася з молодим викладачем піїтики

й грецької мови, адже історичний музей донедавна якраз і містився

в будівлях Покровського монастиря, а колегіум стояв на подвір’ї

праворуч, про що сьогодні нагадує вищий людського зросту камінь,

на відшліфованому боці якого проступає профіль Сковороди й викарбувано

напис: «Григорій Савич Сковорода (1722—1794): видатний український

просвітитель, філософ, поет працював викладачем колегіуму, який стояв

на цьому місці».

Чи треба говорити, що я намагався якомога точніше занотувати розповідь Олесі Дмитрівни Івах до свого записника…

У 1759 році закінчилося домашнє вчителювання Григорія Сковороди

у маєтку багатого дідича Степана Томари в селі Каврай на Черкащині.

Сковорода після Каврая залишився, як це було в його житті не раз,

на роздоріжжі: повертатися в богословський клас академії або

продовжувати удосконалюватися у педагогічній праці. Але де і як?

У житті Сковороди завжди багато важили випадок, або, точніше сказати,

порада, підтримка старших навчителів, професорів «Могилянки», а також

друзів-студентів. У цей час архімандритом Миколаївського кафедрального

монастиря на Білгородщині був отець Гервасій Якубович. Його Сковорода

знав по Переяславському колегіуму, де той був консисторським писарем

і якого поет провів в Білгород «на архімандричий та судейський чин»

віршем із «Саду божественних пісень»:

Їдеш, нас покинуть хочеш?

Їдь здоровий, цілий, отче.

Будуть хай вітри погодні.

Тихі, жаркі, нехолодні,

У щасливу путь хай шляхи ведуть!

За порадою Гервасія Якубовича, новопризначений білгородський єпископ

Іосаф Миткевич, якому підлягала харківська парафія, своїм указом

по консисторії «повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді

бути учителем піїтики в Харківському колегіумі». Сковорода радіє

запрошенню, він лиш на день-другий заїжджає в рідні Чорнухи, провідує

батьків уже на тінистому кладовищі — і через Лубни, Богодухів прямує

на Харків, на землю, яка саме цього, 1759, року й почала називатися,

писатися в документах Слобідською Україною.

Ми зустрічаємо втрьох радісного вчителя з незмінною Біблією в руках

на ганку будинку колегіуму. Проводжаємо його на другий поверх, де вздовж

довгого коридору понумеровано двері великих аудиторій. Сковорода швидко

знаходить свою аудиторію — клас піїтики. Починається його терниста

вчительська путь.

Це був час, коли після великої Руїни колись Дике поле, а нині

Слобожанщину почали заселяти черкеси-козаки із Правобережної України.

Вони принесли на високий берег Лопані, де небавом піднялася дерев’яна

фортеця, волелюбний дух і козацький устрій — полковий у Харкові

і з сотнями по навколишніх містечках.

Москва хотіла мати надійний захист на південній державній лінії, тому

й не спішила прибирати до рук вільне козацтво. Та простим козакам

вистачало принижень і утисків і від своєї старшини. Нерівність

проявлялася в життєвому достатку. З цим доводилося миритися. Та не могла

простити козацька сірома дідичам зверхності в поводженні, розкоші

церковних служб, пишноти недільних виїздів на церковну відправу.

Заступник директора

Історичного музею Олеся Івах біля пам’ятного знака на місці колегіуму

Звичайно, простому козацтву ніхто не перешкоджав помолитися,

вклонитись Богові в Успенському соборі і Миколаївській церкві. Стояли

храми неподалік, на віддалі витягнутої руки. І все ж простий люд забажав

мати ще й свою церкву — під святим покровом Богородиці, покровительки

й захисниці козацтва.

Успенський собор постав «тщанієм» полковника Авдія Донця. Заможний

фундатор був і в Миколаївської церкви. Покровську церкву збудував, без

сумніву, майстер — українець. Вона «гібридна квітка»: перший поверх —

церква традиційної козацької архітектури, другий — золотаве барокове

свічадо. У народі й по сьогодні називають Спас-Покрову «козацькою

церквою», — підбиває риску першій частині своєї розповіді Олеся Івах.

Саме при народній Покровській церкві тільки й могло відкритися 1726

року перше доступне для дітей всіх станів училище — Харківський

колегіум. Для нього білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський викупив

у полковника Лаврентія Шидловського єдиний на той час у Харкові кам’яний

будинок. Та не тільки матеріальною влаштованістю: просторими

аудиторіями, училищним гуртожитком, своєю церквою, фруктовим садом

на схилі до Лопані, приписаними до Покровського монастиря селами Пісочин

і Замоський кут, хуторами й угіддями був прикметний Харківський

колегіум. «Всестановий» навчальний заклад швидко міцнів і духовно.

Єпископ Єпіфаній Тихорський подарував колегіуму свою бібліотеку. Після

смерті президента святого Синоду, письменника й великого книголюба

Стефана Яворського його бібліотека із 609 книг була передана

Харківському колегіуму. За масивними шкіряними обкладинками вироїли свої

думки філософи Арістотель, Сенека, Діоген, Ціцерон, Бекон, Декарт,

Гассенді, Вольф, зачаїли своє красномовство письменники Гомер, Езоп,

Софокл, Овідій, Горацій, Апулей, полицею нижче вишикувалися богословські

твори: «Biblia poliglota» шістьма мовами, «Молитва господня» більш

як 100 мовами…

Он до якого навчального закладу потрапив Сковорода! За консисторськими актами 40-х років ХVІІІ століття колегіум іменується вже Тихореціанською академією — за іменем свого фундатора.

Сковорода радів: яка добра переміна в його житті! Замість одного

учня, як казали в Кавраї, «збалуваного матір’ю сина», він тепер має

цілий клас — аж 39 учнів, віком від 12 до 22 років — і всі вони

з обширної Слобожанщини, і не «пестуни долі», а вихідці з простих

сімей — сини священиків, козаків, обозних, посполитих.

Сковорода швидко знайшов з класом спільну мову, радісно й натхненно

вчив студентів правил високого віршування. І при цьому залишався

строгим, вимогливим педагогом. Бо ж у кінці навчального року 21 учню

ставить оцінку «понят» — тобто «понятлив», а 18-ти, на жаль, «не понят».

При цьому, засвідчив Сковорода, жоден спудей протягом року

не «бежал», як це нерідко траплялося в тодішніх школах, навіть

у Києво-Могилянській академії. Навпаки, студенти щиро полюбили свого

викладача, який не тільки знав піїтику, а й добре грав, співав, водив

їх на прогулянки над левадною Лопанню, у тінистий гай на горі

за фортечними стінами. Одне слово, студенти боготворили професора

Сковороду. Уперше називаю Григорія Савича професором слідом за відомим

сковородознавцем початку ХХ століття Володимиром Ерном, який назвав його

«професором грецької мови», погоджуюся з академіком, ректором

Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди

Іваном Федоровичем Прокопенком, який поіменував Сковороду

«у сьогоднішніх посадових ієрархіях професором Харківського колегіуму».

Професор Сковорода залюбки вчив слобожанських юнаків. Водночас

відчував, що не всім легко дається наука — і не тільки через лінощі або

пустування. У декого з отроків був явний потяг до інших занять, аніж

складання віршів чи філософські диспути, — до землеробства, медицини,

військової справи. А їх — «священно-церковно-служительських дітей від

7 до 15 років» — указом єпископа Іосафа Миткевича обов’язково посилали

до колегіуму під загрозою, у разі невиконання наказу, позбавити батьків

церковного приходу.

Григорій Сковорода бачив, що «училищне ярмо»: цілоденні зубріння,

круту дисципліну — не витримує багато дітей, і він виклав своє розуміння

навчального процесу в «Езоповій байці». Якщо одним рядком, то ця байка

про те, як Вовк, згодившись виконати останнє бажання приреченого

Козеняти («Життя хай моє завершиться мило…»), згодився заграти йому

на флейті, а тут набігли собаки — і від Сірого залишилося лише клоччя

шерсті. Не займайся, Вовче, не своїм ділом — не грай «на флейтузі»:

Не дбай, як тобі не дано від Бога,

Без Бога усяк ані до порога.

Коли не зродивсь — не сунься в науку.

Агей! Скільки їх, упалих у муку!

Так, мати не всіх зродила до школи,

Як щастя захтів, довірся ти долі.

У цій байці Сковорода кінцівкою-мораллю вперше висловив ідею

«спорідненої праці», за якою людина має обирати таку справу в житті, яка

відповідає її природним нахилам. А єпископ Іосаф Миткевич, вловивши

мораль байки, звільнив від «училищного ярма» понад сорок учнів.

Так закладалися основи нової, сковородинівської системи педагогіки.

Планував Сковорода й наступного року практикою підкріпити свої

освітянські пошуки. Але… Коротеньке слово «але» не один раз перечіпало

життєвий крок Сковороди.

За синодальною інструкцією, викладачами колегіуму могли бути або

висвячені на священиків, або ченці. Цивільний Сковорода у міщанському

сюртуку видавався явно «білою вороною» серед чернечого викладацького

гурту. А Іосаф Миткевич, знаючи таланти Сковороди, бачив його

в майбутньому ректором колегіуму. І він через Гервасія Якубовича,

до якого поет приїхав на літні канікули, запропонував Сковороді прийняти

чернечий сан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому і, на його

думку, щасливе життя».

Громом з ясного неба пролунала відповідь молодого вчителя: «Невже

ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко,

одягайтесь м’яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво в житті

незажерливому, при малому достатку, повстримності, позбавленні всього

непотрібного, для того щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх

забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні

самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього,

в шуканні слави Божої, а не людської». Луна сковородинівської відмови

чується і через століття…

Отже, прощавай, колегіум! Осів за 39 верст від Білгорода, в селі

Стариця, серед зелених лісів, крейдяних гір і чистих джерел, там,

де зливаються річки Стариця й Сіверський Донець. Але ж душа залишилася

в колегіумі, із жвавою, допитливою молоддю…

Тож коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум

та ще й зазнайомився із вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським, дружба

з яким зав’яжеться на все життя, — то не встояв перед пропозицією того

ж таки Іосафа Миткевича зайняти «посаду вчителя, яку забажає».

І Сковорода радо взявся вести клас синтаксими й, понад те, викладати

грецьку мову. Також учив юнаків співати за нотами у супроводі органа.

Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає один рік

і другий — та знову в житті Сковороди з’являється неждане «але»… Чим

тісніше горнуться до вчителя учні, тим неприязнішими стають косі погляди

колег у сутанах. Надто вже виділявся Сковорода серед них свободою

думки, праведним життям і неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав

у відповідь, знаємо з листа Сковороди до Василя Максимовича: «Ви, друже

мій, гадаю, повірите, яких злісних я маю «оглагольників». Якби вони

звичайні мені беззаконня приписували, ще стерпно було б.

Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм»,

що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого,

роблять мене душегубцем або єретиком, і з цієї причини забороняють

підкомандним своїм слухати мої бесіди…»

А єпископ Порфирій Крайський, який обійняв єпископський престол після

смерті Іосафа Миткевича, прямо-таки виходив з себе, зачувши ім’я

Сковороди, налаштовував проти нього ректора колегіуму Іова Базилевича.

«Оглагольники» й «пустомудрі» й другого разу витіснили Сковороду

із колегіуму.

…Ми вийшли втрьох з останньої лекції Сковороди в класі синтаксими й попрямували Університетською вулицею до Історичного музею.

— Та це не була остання лекція Сковороди в колегіумі, — заперечила

мені Олеся Дмитрівна, — через чотири роки, 1768-го, Сковорода

повернеться до колегіуму, точніше — в «додаткові класи», що відкрилися

при колегіумі.

Відкрилися для чого? Харків розбудовується, виникають ремісничі цехи,

мануфактури, жвавішає торгівля, засіваються пшеницею багаті землі.

Слобожанщині вкрай потрібні свої топографи, землеміри, фортифікатори,

геологи, архітектори, інженери. Царський указ 1765 року передбачив

організацію при колегіумі «додаткових класів» для випуску цивільних

спеціалістів. Але минуло ще три роки, поки генерал-губернатор Щербинін,

прихильник ремесел і мистецтв, зламав опір єпископа Порфирія Крайського,

який затято оберігав церковний дух колегіуму, — і 2 лютого 1768 року

«додаткові класи» було відкрито.

Коли ж виникла традиційна потреба у викладанні, поруч із цивільними

дисциплінами, катехізису, тобто «десяти заповідей Божих», то й тут

губернатор Щербинін пішов наперекір єпископу Крайському. Він згадав свою

зустріч із Григорієм Сковородою, авторитет якого в Харкові серед молоді

був незаперечний, і запросив Григорія Савича до викладання катехізису

в «додаткових класах».

Та Сковорода не був би Сковородою, не поважав би себе, коли б не вніс

до накатаного й намоленого десятиріччями курсу катехизісу (чого тільки

був вартий «Краткій катехизіс для обученія малых детей православному

хрістіанскому закону», виданий для всіх шкіл у Москві) творче начало

і своє бачення й розуміння моральних заповідей. Він пише курс лекцій,

які називає цілком по-світському: «Вступні двері до християнської

добронравності». «Сковородинівські двері» вели не в похмурий світ

церковних догм і обрядів, а виводили молодь у світ нових істин,

критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» Сковорода

не знаходить навіть місця для головної християнської молитви «Отче наш».

У підзаголовку, який Сковорода дав своєму творові пізніше, прямо

сказано, до кого він звертається: «Написана в 1766 році для молодого

шляхетства Харківської губернії…» Легко здогадатися, що чекало єретика

Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Новоприбулий єпископ

Самуїл Миславський (колишній ректор Києво-Могилянської академії,

вірнопідданий панегірист Катерини ІІ), процензурувавши лекції Сковороди,

«обурився на нього з гонінням».

«І Сковорода залишає колегіум, — цими словами прощається з нами

проводир по XVIIІ століттю Олеся Івах. — Залишає остаточно, назавжди.

І ступає на вільний шлях просвітника всіх людей…»

Храм світового сковородинознавства

Досі голографічний портрет Сковороди проявлявся для нас у просторовій

миті. Ось Григорій збігає монастирським садом униз до осокового берега

Лопані. Літнім ранком піднімається Бурсацьким узвозом од найманої

на вакації хатки до колегіуму. Спішить монастирським двором до «кам’яних

камер» — бібліотеки, де його чекають Ціцерон, Сократ і Плутарх.

Роздумливо прогулюється головною вулицею Харкова — Сумською — з посохом,

навершям якого є вирізьблений з деревокореня мудрий кріт. Клішується

в часові поет, вітається з нами, зникає за рогом…

Але є в губернському Харкові місце, де Сковорода перебуває повсякчас,

живе постійно, де подвижницький дух його панує безроздільно,

не розсіюючись молекулярно в часі і просторі. Сьогоднішня назва цього

благословенного місця — Харківський державний університет імені Григорія

Сковороди.

Як започаткувався педагогічний університет? Мудрі слова Сковороди,

мов весняна верба (згадаймо рядок з його пісні: «бо душа моя верба»),

швидко й рясно проростали там, де щедро висівались. Перелічити всі

місця, де жив, думав, писав Сковорода, непросто: Гусинка, Бабаї,

Охтирка, Велика Обухівка, Валки, Лебедин, Боромля, Ізюм, Маначівка,

Пан-Іванівка й інші містечка та села — деякі ще й досі не позначені

на «мандрівній карті» просвітника. По Слобожанщині виникали

«Сковородинівські гуртки». Із цими просвітніми осередками тісно

пов’язані відомі українські імена: Капніст, Гулак-Артемовський,

Квітка-Основ’яненко, Каразін. Стараннями й наполегливістю послідовника

Сковороди Василя Каразіна 1805 року був відкритий Харківський

університет.

А ще в 1804 році в статуті майбутнього Харківського університету

з’явився окремий пункт «Про педагогічний інститут». Проте реалізувався

він у 1811 році, коли першого вересня за інститутські лави сіли перші

студенти. До речі, переважно бідні юнаки, які вчилися на казенний кошт.

Зате, за свідченням Миколи Костомарова, вони «дійсно займалися наукою

з любов’ю… і були інтелігенцією університету».

Так ще від Сковородинівських «Вступних дверей до християнської

добронравності» протяглася духовна, професійна ниточка через

педагогічний інститут до нинішнього освітянського храму — Харківського

педуніверситету імені Г.С.Сковороди. Бронзовий Сковорода біля головного

входу вітає вас словами на всю широчінь стіни: «Мы сотворим світ

получший, созиждем день веселейший». Кращий світ Сковорода творив своєю

щоденною піввіковою працею, і підсумок його життя у Слобідській Україні

такий: 18 філософських творів, 7 перекладів з латини Плутарха, Ціцерона

та інших авторів, осмислення й розробка філософської концепції «двох

натур» (видимої та невидимої) і трьох світів: макрокосму — Всесвіту,

мікрокосму — Людини і світу символічного — Біблії, розробка етичного

вчення — «філософії серця», закладання педагогічної теорії «спорідненої

праці» й успішна перевірка її вчительською практикою.

Українська філософська думка заснувалась і зануртувала саме

з трактатів і діалогів мисленика Сковороди: «Наркіс. Розмова про те:

пізнай себе», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»,

«Розмова названа Алфавіт, або Буквар миру», «Ікона Алківіадська»,

«Вдячний Еродій», «Потоп Зміїний» та інших.

Сковородинівського дуба в селі Сковородинівці

Повноколосе життя Сковороди, помічене точними датами й адресами

і водночас перевите легендами й переказами, його філософські праці

та освітянські ідеї, «Сад божественних пісень» і «Байки харківські» —

ось яка багата, неоціненна спадщина дісталася Харківському педагогічному

університету, науково-педагогічному колективу, кожному викладачеві

й студентові.

Міріадами божественних іскорок висіялася душа Сковороди над Харковом,

Україною, над Світом. І хоч би з ким я зустрічався в педагогічному

університеті, на обличчях усіх привітників бачив невловиму

сковородинівську усмішку з відомого портрета Сковороди невідомого

автора. Це й активний прихильник та розробник особистнісно орієнтованого

підходу в навчанні студентів професор Віктор Євдокимов,

що не розпрощається, поки не переллє у вас (хоча в першого проректора

кожна хвилина на обліку) свою любов до університету й Сковороди.

Це і проректор з наукової роботи, доктор наук Олександр Микитюк, який

забезпечує прогрес наукових досліджень (найперше — підготовка

монографій, підручників, посібників), налагоджує фахові зв’язки

з французькою Сорбонною, Мерилендським університетом у США, Хібейським

педуніверситетом у Китаї, іншими зарубіжними вузами.

А завідувач кафедри української мови, професор Лідія Андріївна

Лисиченко свою генетичну рису визначила сама: «Колись на діалектологію

та старослов’янську мову я проміняла всю сучасність» (тобто мовну

сучасність) — відтоді й почали її називати берегинею харківської

філологічної школи. Це і завідувач кафедри української літератури,

письменник Іван Маслов, який, перечитуючи Сковороду, неодмінно знаходить

у нього ще цілинні словесні самородки. Зустрічає і проводжає вас

на факультеті української мови і літератури його декан, професор-філолог

сковородинівського замісу, молодий серцем і чистий думкою Станіслав

Сталевський, який плекає всю вчительську родину факультету.

Так, весь університет опікується Сковородою, його життям, його

духовним заповітом. А професор Леонід Ушкалов — особливо, незрівнянно.

Розвідувальне слово про Сковороду харків’янина Л.Ушкалова

не перегукується з ніяким іншим дослідженням, а про філософа написано

багато, чимало видано. Не сплутаєш з іншими роботами не тому, що гірка

книжок Л.Ушкалова про Сковороду і його час рік у рік зростає. Це —

«Нариси з філософії Григорія Сковороди», «Світ українського бароко.

Філологічні етюди», «Сковорода і антична культура», «З історії

української літератури ХVІІ—ХVІІІ століть» і остання повновагома книга

«Українське барокове богомислення». Спільна прикмета й головна цінність

цих розвідок та досліджень — насамперед не тільки густа

історико-фактологічна їх насиченість (це також важливий набуток

у сковородинознавстві), а глибинне, на атомарному рівні проникнення

у внутрішній світ Сковороди, перворозуміння «філософії імені» — повної

сутності вчення Сковороди. Недаремно ж авторитетний сковородинознавець

Юрій Барабаш по прочитанні книги «З історії української літератури

ХVІІ—ХVІІІ століть» написав її автору: «Для мене не дивина Ваша

глибочезна обізнаність у матеріалі, але тут, здається, Ви перевершили

самого себе, охопили такий огром, що аж-аж!.. Я вважаю Вашу книжку

видатною подією останнього часу в українському літературознавстві».

Всепроникна сковородинівська атмосфера, щоденний фаховий і душевний

дотик викладачів до духовного спадку мислителя і педагога (викладачі,

які працюють в університеті 50 років, нагороджуються золотою медаллю

Сковороди, 40 років — срібною і 30 років — бронзовою), молода

студентська окриленість прикладом професора Григорія Сковороди набули

сьогодні в університеті конкретного вияву у створенні лабораторії

з вивчення творчості Сковороди, яку, звичайно ж, очолив професор Леонід

Ушкалов.

Харківська сковородознавча лабораторія позначена тим же «огромом»

діяльності, на яку вказував Юрій Барабаш. Вона взяла на себе місію

координації дослідницьких зусиль вітчизняних і зарубіжних фахівців

зі сковородознавчої проблематики, методичне забезпечення вивчення

творчості Сковороди в середніх та вищих навчальних закладах України.

«Сьогодні наша лабораторія заглиблена у вивчення, розробку

й виконання конкретної дослідницької тематики, — розповідає професор

Леонід Володимирович Ушкалов. — Насамперед це укладання повного

бібліографічного довідника з творчості Сковороди, далі підготовка

та видання збірника наукових праць «Skovorodiana» з участю провідних

фахівців із різних країн. Не менш важливим нашим завданням є підготовка

монографічних студій зі сковородознавчої проблематики, укладання

універсального Сковородинівського словника, а також участь у реалізації

сковородознавчих проектів, над якими працюють наукові установи,

товариства, фундації в Україні і за кордоном…»

Такий великий дослідницький обсяг цілком під силу педагогічному

університету, який виправдовує своє сковородинівське імення пошуковим

ентузіазмом молоді, помноженим на дорогоцінний досвід викладачів.

Судіть самі: у складі Харківського педагогічного університету імені

Г.Сковороди налічується 47 освітніх установ, серед яких Інститут мов

світу, Інститут економіки і права, 3 педагогічних коледжи, 6 ліцеїв

та понад 30 шкіл. Підготовка вчительських кадрів ведеться

на 17 факультетах, 50 кафедрах з 52 спеціальностей. Університет має

золотий фонд педагогічних кадрів: понад 600 викладачів, у тому числі

25 академіків і членів-кореспондентів, 107 докторів наук та професорів,

293 кандидати наук і доценти. В університеті навчається 15 тисяч

студентів та аспірантів.

І ось воно, досягнення, незрівнянне ні з одним педагогічним вузом:

Харківський педагогічний університет за роки своєї 190-річної діяльності

підготував 140 тисяч учителів з народу і для народу. За останньою

державною атестацією, Харківський сковородинівський університет цілком

справедливо визнано провідним вищим закладом України.

Справді, університет — національний духовний сковородинівський храм

і національна вища школа підготовки педагогічних кадрів. На нашу думку,

настав час в указі Президента України, якого так чекають у Харкові,

записати з великої літери: Національний харківський педагогічний

університет імені Григорія Сковороди.

По сонячному променю

до Сковороди

Поїздку крізь зимовий туман порівнюєш зі сходженням на Голгофу. Так

само важко, повільно, так само приречено. Напружене, до різі в очах,

вдивляння в молочні світляки зустрічних машинних фар, нервова спроба

обійти рухливу стіну рефрижератора, коли відвагу треба поєднати

з обережністю, аби не впертися в бампер авто, що раптом випірне

з білястої вати туману.

Та попереду, як вистраждана нагорода, нас чекало неймовірне диво. При

під’їзді до Сковородинівки сонце розвело хмари, випило туман і весело

засяяло над засніженим полем, над голими руками дерев, над усім селом.

Аж не вірилося: з густого підступного туману — в яскравість сонячного

дня.

Не один раз бували ми — я й Іван Перепеляк — у Сковородинівці,

в зеленому мавзолеї «старчика Григорія», та вперше взимку, ще при

чистому снігові, — у великому сковородинівському парку. І ми йдемо через

парк по сонячному променю до Сковородинівського дуба, хай і зламаного

кілька разів блискавкою, та все ж незнищенного могутнього кореня, далі

прямуємо до криниці, а потім правою доріжкою повертаємо до нахололого

каменя на могилі Григорія Сковороди під розлогим кленом.

Іван Перепеляк свого часу не один раз стояв над святою могилою,

запалював свічку над тихою вічністю — і тут народилися слова, які він

згодом заніс у свою поему як монолог Сковороди:

Пора мені уже кінчати мандри,

Волосся з голови геть облетіло…

Пора вже заспокоїтись мені.

Могилу вистелю дубовим листям,

Що у Чорнухах рідних назбирав…

Коли помру, щоб тут і поховали.

І на могилі щоб не ставили хреста…

Я — Боголюбний! Ти хіба не знаєш?

Але священика мені не треба.

Коли помру, щоб написали на могилі:

«Світ ловив мене, та не спіймав…»

Та зустрілися ми в Сковородинівці не тільки з народним учителем,

з його вічним пристановищем, а й, кажучи образно і водночас точно,

ми зіштовхнулися з «могильником» проблем музейного заповідника.

Найгостріша з них: капітальний ремонт будинку музею — дому

Ковалівських, у якому жив останні місяці Сковорода, де заплющились очі

мандрівного філософа, а також оновлення й перебудова експозиції музею,

яка б поєднала історичну достовірність з її сучасним осмисленням.

— Ми й уявити не можемо, — говорить директор музею Наталія Іванівна

Мицай, — що зустрінемо в грудні сковородинівський ювілей

у невідремонтованому, нетопленому будинку. Все, що залежить від нас,

доведемо до кінця. Сподіваємося на сприяння Організаційного комітету

з відзначення 280-річчя від дня народження Сковороди, на допомогу друзів

і послідовників Сковороди із Харкова, Києва, всієї України.

Ці слова змусили замислитися Івана Перепеляка — і на зворотному шляху

до Харкова він вголос розмірковував над тим, що треба зробити

в ювілейний рік, який швидко збігає.

Харківський організаційний комітет із вшанування 280-річчя від дня

народження Сковороди створено. Поет Іван Перепеляк, вірний послідовник

Сковороди, вносив до заходів комітету те, що ближче йому —

письменникові. Заснувати обласну літературно-мистецьку премію імені

Григорія Сковороди. Давно пора: скільки згаяно часу. Видати збірник

творів харківських літераторів «До правнуків прийшов Сковорода». Рукопис

підготовлено. Назвати іменем Сковороди вулиці в Харкові, селі Бабаях

і неодмінно одну зі станцій харківського метро. Назвати — і не міняти,

приклад є: вулиці Сумській під 300 років. На Холодній горі відновити

криницю Сковороди. А також провести Сковородинівські дні на Орловщині

та Бєлгородщині. Адже духовний світ Сковороди не знає кордонів.

Сковорода працює на нас, відповідає на запити нового віку. Треба

й нам щиро потрудитися на його пам’ять і шану. Поки що цей заклик

не доходить до всіх. Директор музею Сковороди Н.Мицай стукає в усі

двері — та не скрізь відчиняють. Мовчить поки що головний меценат —

організаційний комітет з відзначення 280-річчя від дня народження

Сковороди.

Тоді Наталія Мицай пише листа Івану Михайловичу Дзюбі, людині, «чия

совість, як чистий кришталь» (слова з пісні Сковороди), і звертається

з проханням: «Переконливо просимо Вас донести до відома оргкомітету

список заходів, який ми прикладаємо до цього листа. А також повідомити,

що на всі ці заходи ми маємо лише 300 тисяч гривень, які виділятиме

протягом року Управління культури. Цих грошей замало навіть на основне —

ремонт приміщення, проект реекспозиції та поновлення музейної

колекції».

Лист невеселий, але

своєчасний. Автор приєднується до прохання директора музею і передає

лист на ім’я Івана Михайловича разом зі своєю харківською журналістською

розвідкою до сковородинівського організаційного комітету.

Комментарии (0)

Добавить смайл! Осталось 3000 символов
Создать блог

Опрос

За какую партию вы планируете голосовать на досрочных выборах в ВРУ?

ГолосоватьРезультатыАрхив
Реклама
Реклама